Григір Тютюнник

У Кравчини обідають

— Може, тату, вам тверденьку мочалину купить? У городі є.

— Твердішої од цеглини ніде немає, — одказує Юхим.

Умившись, він перший сідає до столика, за ним баба Кравчиниха, сухенька, згорблена, тонкорука, вдягнена, як завжди, охайно, у все довге та просторе. А вже потім всідаються діти.

Юхим куштує борщ, і коли він не дуже вичахлий і не дуже гарячий, питає:

— А де це стрюк?

Хтось із дітей подає йому стручок перцю, що попав під вінця великої полив'яної миски, раденько:

— Осьо, тату! Заховався.

Юхим одламує вогнистий шматочок, вкидає у миску, тоді висипає з долоні ще й зернята.

— Чи не багато, батьку? — зауважує Мотря. — Дітвора ще язики попече.

— Кому багато буде, той попроситься, — одказує Юхим.

Дітвора їсть мовчки, бо хто ж попроситься, як тато такий борщ їдять?

Юхим зачерпує повну ложку, повільно підносить до рота і якусь мить дивиться на неї, як на ворога, потім сьорб! — лунко, сердито й коротко, батогом ляснув — і ложка суха. Сьорб! Сьорб! — нишком і запекло. Коли ж попадеться комусь із старших дітей курячий пуп чи печінка, Юхим скаже, переставши сьорбати:

— Оддай, Маню, знахідку Колькові, він же менший од тебе.

А Мотря при цьому ще й докине:

— Він у нас сьогодні молодець, мамі дров уносив і тата бігав виглядати.

Юхим на те змовчує: малого іноді не завадить і підхвалити.

Баба їсть з окремої мисочки, бо їй треба довго кутуляти. Юхим ніколи не обходить її увагою за столом і, якщо вона не доїсть, буває, борщу, чи тушкованої картоплі, чи каші молочної, питається:

— Чого це ви, бабуню, так погано сьогодні їсте?

— Доживеш до мого віку, то й тобі не їстиметься, моя дитино, — одказує Кравчиниха. — Колись, як була молодшою, хотілося, та не було чого, тепер є що, та не хочеться.

Юхимовій дітворі чудно, що бабуся називає тата дитиною, то котрась із старших питає, поштиво усміхаючись:

— Хіба ж тато — дитина?

— Усі ми, дітки, діти, і старі, і малі, й середульші, — одказує старенька і сміється — німо, без жодного звуку.

Це — "мирний" обід. А буває й так, що Мотря чимось не догодить Юхимові. І найчастіше — дуже гарячим борщем. Тоді на Кравчину находить голодний сказ. Він хапає миску, бігає з нею кругом хати, шукаючи вітру поза причілками, а знайшовши, заходжується віяти ложкою борщ, як віють зерно до млина, і кричить так, що на всім кутку собаки ґвалт зчиняють:

— Мало мене біля горна пече?! Га? Мало?!

Коли ж вітру немає, Юхим підхоплює на руки ледь не відерний чавун з борщем і пхається з ним до колодязя.

— Опускай у воду! У воду, кажу! — прискіпується до Мотрі й залигує чавун обривком так, щоб дужка була.

"Що се там за веремія?" — дивуються ті, хто нечасто буває на цьому кутку села.

"Та то в Кравчини обідають", — байдуже пояснюють кутяни, бо вже звикли. Так звикли, що коли хтось на когось кричить, йому кажуть: "Чого ти репетуєш, наче гарячого борщу вхопив?"

Після обіду Юхим одразу ж добрішає і стає ще лагіднішим і балакучішим, ніж завжди.

— Про що ж тобі на завтра врок задали? — воркоче до сина чи дочки і гладить чуб або кіски.

— Про перпетуум-мобіле, тату...

— А що ж то воно таке?

— Вічний двигун, тату.

— Гм, — каже Юхим і надовго замислюється. — Та й що ж, є такий двигун?

— Немає, тату.

— Правильно, немає, — радіє Кравчина. — Нічого вічного немає.

— А ви, тату? — озивається Колько.

Юхим регочеться й каже:

— А я, синоцю, вічний. Я — як той перепетмобіле! І ти підростеш — будеш вічним двигуном. Хто робить — той і двигун.

— А хто не робить? — допитується Колько.

— А хто не робить, той свистить, — сміється Юхим.

Найдужче ж він любить учити молодшенького сина, ще не школяра, грамоти. Стане струнко, як солдат, притисне розчепірені пальці до стегон — і до Колька:

— Ану ж скажи, яка це буква? Колько схиляє голівку набік, примружує розумненькі очі й швидко-швидко відповідає:

— "І", тату, тільки без крапочки вгорі.

— А це? — Юхим викидає ліву руку вбік.

— "Ги", тату.

— А це? — радіє Юхим і якомога кругліше береться руками в боки.

— А це "хви".

— А оце ж яка?! — вже вигукує в щасливому запалі Юхим і береться тільки одною, лівою рукою в бік.

— А це, тату, — Колько навмисне витримує паузу, а Юхим напружено жде, і, коли вже на обличчі в нього з'являється ледь помітна тінь досади, син, сміючись, каже:

— А це, тату, "ри-и-и"!

Старші діти, що теж пройшли колись по черзі цю батькову "школу", обіймають Колька і хвалять, а Юхим враз нахмурюється й каже:

— Ну, годі. Марш за уроки, а я пішов на роботу.

Діти неохоче розходяться кожен до свого діла — не так то вже й часто випадає їм побути з батьком, — а Юхим, заклавши чисті, одмиті цеглиною руки за спину, йде до своєї кузні. Дорогою він залюбки зупиняється погомоніти, коли хтось трапиться назустріч, сам напрошується зробити щось таке, чого, крім нього, коваля, ніхто в слободі зробити не зуміє: коли Кравчина не голодний, він кожному радий прислужитися, кожному не пошкодує доброго слова чи поради, навіть насмішникам своїм. І потім до самого смерку видзвонює його молоток по ковадлу — веселенько та вдатно, наче закликає людей до закіптюженої кузні під сосновим бором. А якщо змовкне, то те означає: притомився Юхим, зняв свого цупкого брезентового фартуха, побитого іскрами, і, розтираючи праву руку — вона вже частенько німіє йому, — пішов на низи подихати вільховою прохолодою.