Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очі зблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала не так легко і вільно, як із танкістом, а лише слухняно, навіть покірно, і, кружляючи, Іван майже носив її на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном. "Дитина", — подумав Іван. Коли він повернувся на своє місце, танкіст підсів до нього, нервово поплескав себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувши губами: "Давай вийдемо, друг..." Іван підвівся і першим пішов до дверей. "Починається, — подумав, — цивільне життя..." Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі "хебе", яку зекономив (серед матросів це називалося "засундучити"), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам'ять. Так і працював за верстатом з непокритою головою, підв'язавши білу хвилясту чуприну мотузочком або тонкою дротиною. Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехом сичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму "дойчланді". Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала no-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було "виручати" план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зурочена зупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити з місця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець і пудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстат і після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колись нікельованою табличкою: "Deutshland 1936". В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот і гатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк, умовляв мирним воркітливим баском: "Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємо ненароком... — І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то по нагрітій до солом'яного кольору осі, питався: — Що, верстат зобиджає? От біда з нами, старими роботягами... Мені було десь тридцять годочків, як його привезли із самої Німеччини... Ну та хай він одсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите, тоді він тебе і послухає..." Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештався начальник депо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого на скронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович — так звали начальника усі в депо — майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, що він котиться. "Знову бив верстат? — тонкоголосо напускався Свиридович на Івана — Варвар! Лудист! Не смій!" — І котився сварити ще когось. Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, що точив усякі дрібнички — гайки, гвинти, шайби тощо. Він доносив на всіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб'язковий, як і деталі з його верстата. Ще Тарануха любив стовбичити в получку біля віконця каси, аби підзирнути, хто скільки заробив. Тарануха горбився біля свого низенького верстатика, вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячка була схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено не помічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іван натискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: "Ну, давай, старий, давай", — і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі, знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутний дим... Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, що курили цигарки і тримали руки в кишенях. "Слухай, полундра — танкіст грубо поклав на Іванове плече руку в кразі. — Я не хочу з тобою заводиться — ти служив, я служив, — та знай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень... Так що відчаль". Іван прибрав з плеча його крагу і сказав: "Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде". "Ух, який оррьол! — роблено здивувався один молодик. — Боря, — звернувся він до танкіста майже благально, — дозволь помацати його за пір'ячко". "А може, одведем трохи далі, — запропонував другий невстояним ще баском. — Бо він тут іще писк підніме. Хай наші спокійно потанцюють". Обидва вони затягалися цигарками і лучили випускати дим Іванові в обличчя. "Киш! — сказав Іван, відчуваючи, як м'язи йому наливаються кам'яною твердістю. — А то позакидаю на депо, а драбини не підставлю". Танкіст реготнув так, мовби він змерз. "Словом, домовилися, море", — сказав примирливо. "Ти з "королевами" домовляйся, а зі мною, як хочеш, постій, покури... мовчки. — Іван дістав цигарки, подав одну танкістові. — І зніми дурні оті краги. Тобі що — холодно?" Він повернувся, щоб іти, але молодики з цигарками в зубах заступили йому дорогу і вийняли руки з кишень. |