Григір Тютюнник

Нюра

А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша і середульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі, кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всі боки руда кучерява чуприна.

"Привіт, папаша!" — сказав гість, завзято усміхаючись на весь рот, і не встиг Нюра навіть руку звести, як його тендітна долонька хруснула в дужій хлопцевій п'ятірні.

"Доброго здоров'я", — ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся з ліжка, на якому відпочивав після "прогулянки", а гість уже тиснув руку Нюрисі й казав дуже весело:

"Привіт, мамаша! Ого, рука у вас — я вам скажу!"

І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку біля дверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум'ям. Губи у хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманої рибини.

"Значить, так, папаша й мамаша, — сказав він, ставши посеред хати й усміхаючись на всі боки. — Без усяких переговорів. Звуть мене Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що — самі понімаєте..." — і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, так безтурботно, так просто, що й Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і Маня, що сором'язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи й ховаючи очі, — усі ніяково і водночас радо заусміхалися.

"А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш", — твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.

"Немов не шукає", — розтяг тонкі губи і Нюра.

"Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи — просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?" — І підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи роти долонями.

Далі балачка в'язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не був чужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах, упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження ("Це ви, папаша? Я ж бачу!", "А це ви, мамаша? Ну!"), тицькав пальцями у головастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків і дикувато витріщилися в апарат: "Оце — Олена. Це — Оля. А це моя, вуха наставила!"

І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отих теплих, лоскотних "папаша" і "мамаша", непомітно затулив подушкою безногого і півхвостого півнів на бильці...

Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєю червоногубою посмішкою і сказав до Нюри:

"Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас, папаша, магазин?"

"Немов знайдемо!" — бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, і захапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.

А жіноцтво вишевкалося в хатину і там зашепотілося, зачмихотіло, забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей, що не звикли, не вміють до ладу зустріти гостя.

У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці, плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався, нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і все позирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошував очима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хто зі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, як свого. І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села, щоб усі до одного взнали!

Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, що працює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинського району, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку і заробляє непогано: має два вихідні костюми, плащ, пальто, транзистор, баян, ще й батькам, — "старим" — допомагає. Одне слово: "Жити можна, а чо? Правда, папаша?"

І доки вони йшли — здавалося б, скільки там тої ходи від хати до лавки! — Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навіть прізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні, веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!

"А який крраснопер!" — думав, усміхаючись, і вже на підході до лавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ілька долонею по плечу — отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.

Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:

"Нам — отієї, з червоною смужечкою. "Екстра", чи як її".

"Підождіть, папаша, — сказав Ілько, шаснув по кишенях і, превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк. — Беріть дві водки. Дешево і сердито!"

"І то правда, — мигнув яснами Нюра. — Дешево немов і сердито! Дві водки нам, дівчино..."

Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життя й разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп'янів, сміявся вголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а як розібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:

"А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!"

"Ану, дівчата, достаньте лишень мужикам солоного кавунця, немов просвіжимося тррохи! Та не всі біжіть, Маня хай зостанеться..."

Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом, оніміла й затерпла від щастя, і п'яненький уже Ілько, анітрохи не соромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан — рум'янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ілько запропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи з округленого, як у рибини, червоногубого рота густі "а-а-а" та "у-у-у", але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелося облишити.