Григір Тютюнник

Три плачі над Степаном

Біля ями духова вмовкла. Домовину тихо зняли з кузова — десятки рук, бо тепер шоферам допомагали й Степанові товариші, і стало дуже тихо навколо, тільки люди зітхали, та стогнала знесилена вже Маня, та бджоли бриніли над ямою. Одна сіла була й на серпанок, що ним укрито Степана, поповзла-поповзла до рук, складених на грудях, торкнула їх жальцем і знялась... А голова тим часом дістав з кишені складений учетверо аркушик, кахикнув у тиші й сказав:

— Товариші! Сьогодні ми прощаємося з найкращим шофером нашого колгоспу Степаном Тимофійовичем Дерев'янком. Шофер першого класу, завідуючий гаражем, чуйний товариш і порадник по роботі, Степан Тимофійович неодноразово відзначався преміями правління колгоспу, був нагороджений радіолою і п'ятьма грамотами, а портрет його щороку не сходив з Дошки пошани — і нашої, і районної. Крім того, Степан Тимофійович був чудовим учителем і вихователем молодого покоління водіїв... — Тут голова підняв очі од папірця, пошукав ними Степанових учнів у натовпі і сказав: — Ось і Льонько в нього вчився, і Ратушний Микола, і Гузій Олекса без Степанового совіту не обходився, як яка несправність, правда ж, Федоре? Ну, то хлопці самі скажуть. — І знову став читати про те, що "найвідповідальніші, найдальші поїздки правління колгоспу доручало Степанові Тимофійовичу Дерев'янку і було впевнене, що він ніколи не підведе", що "машина його за всякої погоди, вдень і серед ночі була на ходу, як часи" і т. п. — Сумно, дуже сумно, товариші, — сказав голова, складаючи папір, а зуби залізні весело, як посмішка, зблиснули проти сонця, — та нічого не поробиш: смерть не питає. Так що спи спокійно, наш товариш і друг, Степане Тимофійовичу! Ти житимеш вічно в нашій пам'яті...

— Та де ж він житиме, де ж він житиме, — скрикнула Маня-дружина немов крізь сон, — як нема вже його, нема!

— Я кажу: пам'ять житиме, — зніяковів голова, тоді прикахикнув, випростався і промовив голосно: — Слово має Ратушний Микола.

Ратушний боком вибрався з натовпу, став при Степановому узголов'ї і сказав, затинаючись та перекладаючи кепку з руки в руку:

— Я знаю товариша Дерев'янка ще змалку, а як прийшов з армії, то й робили разом. Зустрів колись, — я тоді в кіно до клубу прийшов, ще в солдатській формі, пам'ятаю, — зустрів та й каже: "Куди збираєшся на роботу, Миколо?" А я кажу: не знаю, ще не думав. А він: "Іди, каже, шофером, як хочеш, я тебе сам і навчу, а тоді поїдеш і здаси на права. А хочеш — на курси паняй"... Ну, я біля нього, вважай, і навчився, як не є — дома. А в Полтаві тільки іспити склав на права, бо так же не даються... О. А колись, пам'ятаю: розібрав карбюратор, а скласти не складу, воно діло морочливе... А тут якраз і Степан Тимофійович нагодився. "Давай, каже, сюди..." Не вспів я й закурить, дивлюся: раз-раз — вже склав. Поставили, завелась... О. Лайкою не брав, а все добрим словом умів якось. Того й слухали всі... — Ратушний умовк і швидко-швидко бадляв пальцями картуз, тоді повів очима по натовпу, наче шукав у нього поради: казати далі чи годі вже? І таки зважився: — А як од себе сказать, од душі, то... всяких людей багато на світі — в армії бачив, у нас тут і скрізь, ну, таких, як Степан, — не дуже розженешся... Не знаю, як це сказать, ну... Краще було б сказать "на здоров'я", ніж "вічна пам'ять", — і так само боком, з кепкою в обох руках, пішов у натовп.

А в тиші, що залягла на мить, серед притамованих зітхань, чути було шепіт:

"Кажу, чи не завалялося в тебе, Степане, цвяшків шальовошних з десяток?" А він: "Зараз, дядьку..."

— Може, ще хто скаже, товариші? — спитав голова. — Може, ти, Льонько?

Льонько нахилив голову й почервонів.

— Не вмію я прилюдно балакать... — промовив тихо.

— Ну, тоді що ж, — зітхнув голова і скосив очі на домовину. — Тоді хай рідні прощаються.

І вдарила музика й голосіння разом, і знялися галки з дерев біля школи, шарпнулися в небо і стали кружляти, а бджоли, як і раніше, заклопотано й роботящо спивали акацієвий цвіт і ворушилися в ньому живим золотом.

— Ой Степаночку!.. Ой хазяїне, мій турботнику!..

— Дядечку, ріднесенький, не накривайте тата!..

— Ой сину мій, орлику!..

І тут з виляском ударили по цвяхах молотки, посипалася земля в яму, і домовина загойдалася на рушниковому полотні, поринаючи.

Билася в руках у милосердниць Маня-дружина, падала коліньми на глину, здирала божевільними пальцями хустку з голови і просила-стогнала:

— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай не чує...

А сама, отерпла, вчаділа од горя, з вороно-чорними бровами на білому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синіми печатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їх думкою, що билася в голові лихоманицею: "І не стидно!.. Ой, що ж це таке!.. А Степан, а горе, а пам'ять?!"

Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дивився поміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стояв смуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужі молоді його руки...

"Ой, прокляті вони, прокляті!.." — І поринула в гарячу імлу, шепочучи: "Хіба ж так можна, господи?.."

Хтось набрав їй у долоню землі й висипав у яму, хтось одводив геть від домовини і втішав, утішав тихим, аж солодким голосом:

— Та годі-бо, моя дитино... І себе ж пожалій, бо ніхто ж не поможе і ніхто його не заверне.

А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку на спині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давно забутим.

Падала й падала земля в яму — з рук і з лопат, і падали разом з нею шепоти:

— Царство небесне...

— Пухом...

— Царство...

— Пухом...

Потім замість ями виріс жовтий горбок, укрився живицевим духом од вінків, і люди стали помалу розходитися у всі боки по кладовищу.

А Степан зостався під сосновими вінками у саморобних квітах, і зосталася разом з ним тиха, усміхнена його любов, про яку він не раз і не одному казав, бувало, у щирій балачці:

"Страх люблю, як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ іде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються... Страх люблю!"