Григір Тютюнник

Грамотний

— Гад полосатий!

— Прошу не ображати підсудних, — знову задзвонив олівцем по графину директор Матяш. — Тут суд!

А баба Мотря жалібно квилила:

— Веду ж я, людоньки, корову обніжком... За налигач держу. А воно, звісно, скотина нетямуща... Рвиць мене з налигачем... аж я трохи не впала... і одкусила півшапки соняха з його — баба кивнула на Яву, — грядки... Півшапочки... То хіба ж за це вбивають?.. А він саме картоплю копав... Та хоч би що сказав, хай би вже вилаяв, абощо... А то хвать корінець соняшниковий, торішній, з землею — і по голові мене... Упала ж я, людоньки милосердні... — Тут дехто з жінок теж заплакав у хусточки. — І світ мені обертом пішов. Отямилась, аж як Параска Остапова з того світу достала і в хату повела. Веде, а мені увіччу наче сажа кругом сиплеться... І ноги як мотузяні. Убив, окаянний...

Ява заплющився і гмикнув:

— Якби убив, то ви б тут не стояли...

Однак його мало хто почув, лиш ті, що сиділи неподалік, але вони промовчали. А Ваня-Ваня — він сидів одразу за Явою — просуфлював:

— Тихо-тихо, мовчи!

— Та хіба його тут судити!! — крикнув з кінобудки Мишко Чирва. — В народний суд його здать! У капезе!!! Хай штани наопашки поносить, без пувичок!

— Це вирішить товариський суд — куди його здати! — тоненько, фальцетом гукнув Мишкові в будку Тельнов, почервонівши від напруги.

— Зараз пувичок на штанях не одрізають, — голосно зауважив усезнайкуватий Сьома Кухта — Тільки реміняки одбирають.

— Мотре Кіндратівно, таке запитання до вас, — напустивши брівчата аж на носик, сказала засідателька Соня Касян. — Ви лікаря викликали?

— Ні, моя дитино, — зітхнула баба Мотря. Вона вже виплакалася і знову, одну за одною, напинала хустки. — Подорожничку приклала з Параскою, спасибі їй, та ватки вверху, то воно й попустило. Нащо ж людей смикать, як полегшало... Та й, як по правді, боюся я вколів, дочко...

— Все одно укол треба, — заявив Сьома Кухта — Інакше стовбняк шарахне — і хана.

На нього зацитькали, сказавши, щоб він "за язик укусився".

— Що ж, товариші, тут усе ясно. Інформація потерпілої вичерпна, — сказав директор. — Послухаємо другу сторону, звинувачуваного. Що скажете ви, Якове Несторовичу?

Брус важко, неохоче підвівся, ставши одним боком до суддів, другим до залу, заплющився повільно і не розплющався до кінця своєї мови:

— А що тут казать? Ну, вдряпнув соняшничиною зопалу, спересердя... Було таке. Так хай не заробляє. Хіба я свої грядки саджаю на те, щоб чужими коровами згодовувать? Раз півсонька, вдруге півсонька... Вуличкою хай корову ганяє, а не повз грядку чужу.

— То, може, над нами і небо твоє, Якове? — запитав дід Свиридон Мишлик, кривов'язо (від фурункула на шиї) схиливши голову на плече.

Люди заусміхалися і цікаво поглядали то на діда, то на Бруса.

Ява помовчав, не розплющивши на Свиридона навіть півока, і сказав:

— Над моїми грядками... і небо моє.

У залі знишкли, судді здивовано і суворо дивилися зі сцени униз на Яву, а він повільно розплющився і сів.

— Дозвольте сказать, — підвівся голова колгоспу Титар, худий, довгов'язий, у простому спецовочному костюмі. — Стидно, товариші. Не те що говорити про цей ганебний факт — подумати сором. А що про нас із вами, товариші, в районі скажуть, як узнають? Виростили отакий урожай проса, кукурудзи, буряка — і от вам, пожалуста, — такий ляпсус... Це з одного боку. А з другого — нам треба розсудити так, щоб не нарубати зопалу дров. Усі ми, товариші, знаємо, що Яків Несторович Брус віддав багато сили й енергії для підняття нашого господарства. Не було такої ділянки, за яку він узявся б і завалив. Та й кожному з вас, що отут присутні, Яків Несторович зробив чимало добра. Не було такого дня, щоб він не просив у мене особисто: кому машини, кому коней, кому трактора — і ніхто з вас за це у колгоспну касу троячок не носив...

— Він натурою брав! — вигукнула котрась молодиця, і в залі зареготіли.

— І в тебе, Насте, брав?..

— Брав, паразит!

— Тихіше, товариші, тихіше.

— Хай розкаже, як він на роботу загадував! Він же ніколи нікого на ім'я не назвав, а постукав пужалном у вікно: "Тобі — на свинарник!" — хльоснув жеребця батогом і поїхав. І попробуй скажи йому хоч слово...

На ці слова Ява встав, повернувся до зали, заплющився і сказав:

— А з вами інакше й не можна. З вами тільки так і треба. Бо по-хорошому ви наробите чортів пляшку. Он Ванько Хутірний, — Ява навзаплюшки кивнув на молодого хлопчину в солдатській гімнастерці, свого наступника по бригадирству. — Той до вас і сяк, і так... по-культурному: Векло Панасівно, Насте Григорівно... чи не пішли б ви сьогодні на буряки? Лащиться. Ну, а толку? Буряк он і досі в землі сидить. А при мені ви про нього вже давно забули б. Так що я вас знаю. Я нащот вас грамотний. — Брус посміхнувся крізь стиснуті губи, випнувши їх уперед, розплющився і сів на своє місце.

— А що, хіба не правда? — вистрочив Ваня-Ваня. — Правда!

— Скажи й ти, Іванько, — зашепотіли до молодого бригадира ті, хто сидів поблизу від нього.

— Одпаяй, Ванюшо! — гукнув з кінобудки Мишко Чирва.

Хлопчина-бригадир устав, рум'яний, гарненький у тім рум'янці, мов дівча (Соня Касян, засідателька, сяйнула на нього з-під брівчат), і сказав до Яви:

— Там, де я служив, дядьку Якове, є таке прислів'я: "Хитрий Митрій — умер, а дивиться..." Я, звичайно, не бажаю вам смерті ні нормальної, ні від соняшникового корінця. Живіть собі на здоров'я... А буряки ми виберемо вчасно без вашого пужална!

Ванькові гаряче заплескали в долоні, і він сів, юно, сором'язливо усміхаючись.