Естетика

Термін "естетика". Формування естетики як науки

Естетика відносно молода наука, якщо її порівнювати, наприклад, із філософією, яка рясніла школами й іменами ще за кілька століть до нашої ери в Індії, Китаї, Єгипті, Греції і Римі.

Як наука естетика відома з XVIII ст., а власне термін "естетика" (від грецького "estheticos" — відчуття, чуттєве сприйняття), ввів німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр-Готліб Баумгартен (1714—1762) для позначення виділеного ним розділу філософії. Новостворений розділ віднині урівнювався в правах з логікою і етикою, які на той час набрали особливої ваги в зв'язку з характерною для епохи Нового часу раціоналізацією духовного життя суспільства. Естетика зводилася у Баумгартена фактично до краси, яку він визначив як "досконалість чуттєвого сприйняття" і прирівняв до категорій етики і логіки — добра і істини, а також до мистецтва, яке, на його думку, є найвищим вираженням краси.

І все ж насправді естетика бере початок не з Баумгартена; він, по суті, спираючись на значний історико-теоретичний досвід, зафіксував і закріпив його за естетикою як складовою філософського знання. Очевидно, першою історичною формою того, що згодом стало естетичним знанням, можна вважати міфологію, в якій мали місце елементи естетичних оцінок дійсності, що найтіснішим способом були пов'язані з іншими складовими: науковою, релігійною, моральною, і, звичайно ж, з художньою. Можна навіть говорити, що життєздатність і впливовість міфологічної свідомості здебільшого обумовлювались естетичним як обов'язковою складовою міфу — конденсованої форми духовного досвіду, з якого починаються всі наявні форми духовної діяльності, як-от: філософія, наука, релігія, мораль, мистецтво. Зокрема, давньогрецька міфологія містила в собі сюжети, в яких проявлявся не тільки інтерес до естетичного і художнього, але й фіксувалося їх розуміння і значимість. Наприклад, міф про Аполлона і муз, які уособлювали: Мельпомена — трагедію, Евтерпа — ліричну поезію, Ерато — любовну лірику, Терпсіхора — танці, Калліопа — епічну поезію, Талія — комедію, Полігімнія — гімни, де робиться спроба з'ясувати, звідки з'явилась краса і який її зв'язок із мистецтвом, розуміння естетичного і художнього як двох боків мистецтва і його поліфункціональності.

У філософських концепціях класичної античності естетичне знання вже набирає певної дії і самостійності. Піфагор, Сократ, Платон, та інші античні мислителі намагалися розкрити суть і природу естетичного, зокрема прекрасного, і висловили з цього приводу низку цікавих і глибоких думок. Особлива ж заслуга в цьому питанні належить Аристотелю, "Поетику" якого можна вважати трактатом з естетики, а "Риторику" — дослідженням мистецтвознавчого типу.

Студії з теорії музики, живопису та інших мистецтв, які зародилися в аристотелівській школі, де поряд із вивченням специфіки сприйняття художніх творів, цікавилися загальними закономірностями мистецтва і особливостями окремих його видів, свідчать, що вже тоді намітилося розділення естетики і мистецтвознавства.

Середньовічна естетика сформувалася в нових історичних умовах, коли на зміну рабовласницькому суспільству прийшов феодалізм, а панівною формою свідомості і духовного впливу, зокрема в Європі, стала християнська релігія, яка успадкувала, насамперед, вчення античних філософів: Платона про одвічні ідеї і вчення його учня Аристотеля про "форму", найвищим виявом якої є Бог. Відповідно, ця спадщина засвоювалася і середньовічною естетикою, її найбільш відомими представниками були Августін, Еурігена, Бонавентура (платонізм) та Фома Аквінський (аристотелізм). Поряд з естетикою богослов'я існувала міська і народна естетично-художня культура, яка черпала свої ідеї із земного буття людей і у подальшому трансформувалась в естетику Відродження.

Зовсім інше уявлення про естетичне сформувалося в епоху Відродження, естетична свідомість якої загалом має перехідний характер і містить у собі тенденції як античної і середньовічної, так і наступного етапу естетичної думки. Значний вплив на формування свідомості в епоху Відродження справив панівний антропоцентристський світогляд і той факт, що мистецтво стало провідною формою суспільної свідомості. Мистецтво вперше стає автономною сферою, — як щодо природи (космосу), так і стосовно релігії, яка в епоху середньовіччя цілком підкорила його собі. Знову, як і в античності, основна увага приділяється людині та її земному буттю, художній формі, яка являла собою оптичну цілісність і упорядкованість, що відповідають дійсності; пропорції людського тіла проголошуються каноном художнього зображення. Альберті, Леонардо да Вінчі, Дюрер та інші художники, а також теоретики мистецтва спрямовували розвиток естетики мистецтвознавчим шляхом.

У Новий час естетичне зміщується у бік суб'єктивного вираження, започаткованого в епоху Відродження. Це характерно для англійських естетиків XVIII ст. Хетчесона, Хома, Бьорка, також Шефстбері, який багато в чому спирався на Платона; для французьких просвітителів XVIII ст. Кондильяка, Дюбо, Дідро та інших, які бачили джерела естетичного в чуттєвості. Водночас, зароджується і раціоналістична традиція, що підкреслює інтелектуально-пізнавальний, розумовий аспект естетичного і спирається на картезіанську філософію і трактовку естетичного французьким класицизмом в особі Буало та інших, а також на напрям Лейбніца — Вольфа, до якого належав і О. Баумгартен.

Традиції емпіризму і раціоналізму XVII—XVIII століть знайшли своє завершення в критичній естетиці І. Канта(1724—1804). Він у своїй праці "Критика здатності судження" (1790) сформував принцип автономності мистецтва і естетичного, показав незводимість їх до чуттєво-приємного, утилітарно-доцільного і раціонально-дискурсивного. Свої ідеї про автономність естетичного і його безкорисливість він пов'язував з моральною свободою. Його вчення згодом розвинув Ф. Шіллер (1759—1805) у "Листах про естетичне виховання" (1758), де естетичне трактується як сфера "гри", "видимості", як те, що об'єднує форму і матерію, чуттєвий і духовний аспекти життя людини, що вважалося відходом від дуалізму Канта. Подальше подолання кантівського дуалізму стосовно естетичного відбувалося в естетиці Ф. Шеллінга (1775—1854) і Гегеля (1770—1831), в яких естетичне формулювалося як філософія мистецтва. Гегель, зокрема, розглядав мистецтво як перший ступінь абсолютного духу, а змістом мистецтва вважав ідею прекрасного, де відсутня логіка, а є чуттєвий образ. Види мистецтва диференціюються за принципом різного співвідношення між ідеєю і її зовнішнім виглядом і, по суті, є ступенями розвитку ідеалу.

У першій половині XIX ст. із розпадом німецького класичного ідеалізму, насамперед Гегелівського вчення, панівною течією в філософії стає позитивізм, який намагається перетворити естетику в одну із прикладних галузей психології, соціології, антропології, фізіології та інших наук, що стали інтенсивно розвиватися на той час. Г. Спенсер, К. Гросс, Г. Аллен спробували застосувати до естетичного еволюційну теорію Ч. Дарвіна, а в кінці XIX ст. психологічний напрям у позитивістській естетиці в особі його найвпливовішого представника Т. Ліпсе, котрий заявляв про перетворення естетики в "прикладну психологію". У позитивістській традиції, що йде від О. Конта, розвивався і соціологічний підхід (І. Тен, Ж. Гійо та інші). Тоді ж різні напрями в філософії — інтуїтивізм, феноменалізм, волюнтаризм, ніцшеанство також заявили свої претензії на проблематику естетики, критикуючи в один голос із позитивістами так звану спекулятивну і універсалістську естетику минулого, точніше кажучи, її намагання створити всеохоплювальну систему філософського знання. Водночас, наприкінці XIX ст. відбувається і деяке повернення до Канта (неокантіанство) і Гегеля (неогегельянство), як загалом, так і в питаннях естетики.

У XX ст. з'явилася нова і оригінальна тенденція — прагнення до нейтрального описування естетичного об'єкта і утримання від будь-яких суджень щодо його реальності, елімінація самої проблеми взаємин субєкта і об'єкта, що проявилося, насамперед, у феноменології Е. Гусерля та його школи, Н. Гортмана, В. Інгардена та інших. Інтуїтивістську теорію естетичного і мистецтва розвивали А. Бергсон, Б. Кроче, його учень Сантаяна. Набув чималої популярності в естетичній теорії XX ст. і фрейдизм, психоаналітичне трактування естетичних проблем і питань художньої творчості. Зокрема, школа Юнга висунула положення про "архетипи" і "колективне несвідоме" як компоненти і матеріал художньої творчості. Велика увага естетичному і художній творчості приділялася в екзистенціалізмі. Її провідний представник М. Хайдеггер у центр своєї уваги ставить мистецтво як розкриття прихованого "смислу" історичного буття, яке коріниться в "мові". Розуміння мистецтва як "шифру" людського існування розвиває й інший німецький екзистенціаліст К. Яспрес. Можна згадати реставраторську течію в естетиці XX ст. — неотомізм, який реанімує естетичну систему Фоми Аквінського, а також естетику персоналізму, яку найбільш повно уособлює М. Бердяєв.

У Російській імперії естетична думка розвивалася у XVIII ст. під впливом французького класицизму і Просвітництва, на початку XIX ст. — німецької класичної філософії (особливо Шелінга і Гегеля) і романтичної естетики. Це виявилося, насамперед, у російських демократів, зокрема, у В. Белінського, який використовував естетику Гегеля для вироблення теорії реалізму в мистецтві, і в М. Чернишевського, котрий на основі антропологічного матеріалізму Л. Фейербаха побудував свою естетичну концепцію. Так, він зазначав, що прекрасне — це "життя, яким воно повинно бути за нашим поняттям" а предметом мистецтва є не тільки "прекрасне", але й усе "цікаве" в житті. Певний внесок в естетику Росії в другій половині XIX ст. зробили Веселовський і Потебня (харківська "психологічна школа"). Привертають увагу окремі статті і висловлювання письменників Ф. Достоєвського і Л. Толстого. З українських мислителів дореволюційного періоду слід назвати Г. Сковороду, Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка.

У радянський період естетика базувалась на положеннях К. Маркса (1818—1883) та Франца Марінга (Німеччина), Г. Плеханова (Росія) та інших. Радянські естетики розробляли марксистські положення про матеріалістичне розуміння історії, формування естетичного і мистецтва в процесі знарядійної трудової діяльності; здатності людини, на відміну від тварини, творити за "законами краси"; про мистецтво як особливий вид духовного виробництва, його залежність від соціально-економічних умов, класовості тощо. Як безальтернативна радянська естетика догматизувала деякі положення фундаторів марксизму або ж спрощувала його тлумачення, що знайшло своє вираження в вульгарному соціологізмі 20-х років (Ф. Переверзєв, Ф. Фріче та ін.), у гносеологізмі 50-х і 60-х років (Б. Кубланов, М. Ліфшиць, В. Муріан та ін.), у дискусіях про природу і сутність естетичного, предмет і специфіку мистецтва, про реалізм і модернізм, що мали місце у 50-х та 60-х роках і тривали в наступні десятиліття.

Насамкінець зауважимо, що при всій різноманітності шкіл і напрямів в естетиці, розмаїтті поглядів і висловлювань філософів-естетиків, при всіх відхиленнях і звивинах її історичного розвитку, є щось зв'язуюче, що дозволяє говорити про естетику як науку на різних щаблях її розвитку, про смислове ядро її традицій. Загалом, естетика як наука продовжує розвиватися і збагачуватися вченнями, школами, іменами, а час — безстороній суддя — все і всіх поставить на свої місця.