Естетика

Мистецтво як олюднення людини

Гуманність — мабуть, найголовніша риса мистецтва, вияв небайдужості художника до людини і людського, прагнення захистити і вдосконалити людину і людські стосунки. В кращих творах світового мистецтва закладені ідеї високого гуманізму, в них пульсує схвильоване серце автора. Мистецтво — це "світ людини", в якому кожний може знайти всі свої родові визначення, найвищі духовні цінності і взірці поведінки. Мистецтво також і "дім" людини, в якому вона може знайти затишок і тепло, розуміння і захист, любов і відраду, віру в людей і добро.

"Мистецтво, — писав М. Горький, — відчуває за всіх, сумує за всіма, воно — невичерпне джерело любові і правди, справедливе як сонце, воно, оспівуючи героя, печально любить і нікчемного, воно є Мати, для якої всі люди світу — маленькі, гаряче любимі діти".

Як "світ людини" і справжній гуманізм, мистецтво не займається поділом людей на гарних і поганих, а бере їх цілком, освітлюючи їх сильні і слабкі риси, вади і переваги, враховуючи ту обставину, що людина зовсім не одномірна і не однопланова, а як суперечливе ціле, примхливо поєднує добро і зло, любов і ненависть, вірність і зраду, захоплення і заздрість, так би мовити, "чорне" і "біле", що робить її, образно кажучи, "пістрявою" і часом непередбачуваною в своїх вчинках і діях.

Ця вроджена "пістрявість" людини, а також те, що вона не тільки "відкрита", а й "закрита" система, в реальному житті в значній мірі є перепоною для спілкування і єднання людей. Людина ж постійно потребує емоціонального контакту, підтримки, співучасті, милосердя, ніжності, любові, дружби. Одне із завдань мистецтва — здійснити "прорив" людини до людини, насамперед, прорив у закриту сферу інтимного, прихованого, особистого, і, "омивши" душу, нейтралізувати все те, що створює суб'єктивну напруженість, заважає спілкуванню, взаєморозумінню, співробітництву. Воно також сприяє виходу із вузького кола соціальних, службових, особистих інтересів і обов'язків у неосяжно різноманітний світ людських характерів, стосунків, почуттів і переживань. Будучи своєрідним мостом від людини до людини, мистецтво, за висловом Л. Толстого, повинне робити все для того, "щоб почуття братства і любові до ближнього, доступні тепер тільки кращим людям суспільства, стали звичним почуттям, інстинктом усіх людей...".

Повернуте "обличчям" до людини, її внутрішнього світу мистецтво намагається нейтралізувати зло, захистити людину від жорстокості і закликає до солідарності і співстраждання. Аристотель говорив, що жорстокосердним, несприйнятливим до чужого горя і страждання людям трагедія приносить вилікування, зцілення від "закостенілості і тупості", а здатні до співстраждання люди, співпереживаючи, за допомогою естетичних емоцій і катарсису не просто очищуються від гніту особистих негараздів, але й облагородившись, підносяться душею до всесвітньої любові".

Даючи людині незабутні уроки людяності і милосердя, мистецтво не обходить і проявів жорстокості в людині, але не культивує насильство і зло. Наприклад, вражаюче за своєю страхітливістю вбивство Раскольниковим старої лихварки, а заодно і безневинної дівчини-нахлібниці, послужило Ф. М. Достоєвському приводом для того, щоб заглянути в безодні людського духу, провести читача по всьому болісному і стражденному шляху героя, відвертаючи читача від цинізму, жорстокості, бездуховності. Це переконливо спростовує намагання виправдати жорстокість як таку в мистецтві і навіть її пропагувати, як це робили вожді футуризму. Вони заявляли: "Мистецтво може бути тільки насильством, жорстокістю, несправедливістю, — писали засновники футуризму, — ...немає шедеврів без агресивності. Ми хочемо прославити війну, єдину гігієну світу".

Море насильства і жорстокості в реальному житті, те ж море вбивств і жаху в мистецтві; в літературі, кіно, телебаченні стало ледве не "модою", лякати людей і викликати недовіру людини до людини. Замість "збільшувати душу", розширяти олюднений і одушевлений простір, в якому здійснюється життя і відбувається огранка душевних якостей, відбувається його зменшення, що виразилось навіть у буденному житті. Так, відмічено, що відносно рідко і не в усій багатомірності і масштабності вживаються поняття "душа" і "дух", а також похідні від них слова і словосполучення: душевність, великодушність, прямодушність, чистосердечність, щирість, відвертість, душевний порив, сокровенність, душевний спокій, душевна глибина, душевне коріння тощо.

Мистецтво вчить придивлятися до людини, вдивлятися в її обличчя, вслухатися в її голос, заглядати в її душу, долати її ізольованість і відчуженість. Викликаючи співчуття і співстраждання до чужого нещастя, чужої біди, мистецтво не тільки робить тоншим почуття того, хто сприймає твір, виховує чуйність, допомагає людині повернутись до себе як Людини, а й спонукає до благородства, запобігає небезпеці огрубіння і очерствіння, захищає все крихке, незахищене і раниме в людині. Виробити в людині готовність не проходити повз чужу біду, чужий біль, навчити співстраждати, співчувати, співпереживати, — одне із завдань мистецтва, виховання взагалі. Відомий український педагог В. О. Сухомлинський ставив гуманність, людяність, сердечність, чуйність як головну умову виховання і говорив, що глуха душа — це соціально небезпечно, навіть при високому освітньому і науковому рівні людей.

Виховання "духовної чуттєвості", "душевності", співчуття — провідна риса мистецтва. Співчуття — не менш давнє (і потрібне) почуття, ніж любов, дружба, радість. В людині почуття співчуття спрацьовує в сполученні з почуттям обов'язку, совісті, гідності та іншими елементами поведінки людини. Співстраждати — значить підключитись до страждання іншої людини і, подолавши свій власний егоцентризм, увійти в світ її переживань, а, відповідно, полегшити її стан. Нездатність до співчуття, — це нездатність до добра, а добро, як відомо, не буває без болі. Глухота до страждання іншої людини породжує моральну тупість, а, значить, і жорстокість. Навчити людину виявляти співчуття — важливе завдання мистецтва. Потрібно допомогти людині привести в рух і вивести назовні все, що є краще в ній та існувало як невикористаний резерв людяності, а біль, страждання зобразити в такій формі, аби зняти страшне напруження духу, побачити, щоб людина стала здатною чинити опір болю і могла бачити себе в новому світлі: тобто, щоб зображене в творі мистецтва стало для того, хто сприймає, не звичкою, а оновленням і відкриттям, "сестрою милосердя" і "мучителем" водночас. "Сцени печалі повинні бути легкими, як білі хмаринки", — записує О. Довженко в щоденнику, роздумуючи про свій майбутній фільм незадовго до своєї смерті.

Мистецтво — захисник усього скривдженого і принижуваного, ображуваного і страждаючого, хворого на "одвічні" питання. Воно властивими йому засобами захищає людину від насилля і жорстокості, несправедливості і свавілля, егоїзму і черствості, словом, від усього того, що затьмарює життя людини і на що витрачаються її кращі сили і енергія. Мистецтво завжди піднімало свій голос на захист людини та людяності й часом було єдиною трибуною, з висоти якої людина і народ, говорячи словами О. Герцена, "примушує почути крик свого обурення і своєї совісті". Достоєвський, Некрасов, Толстой, Шевченко, Франко, Леся Українка та інші були захисниками "принижених і ображених", вважали це своєю найголовнішою місією, своїм покликанням. Т. Шевченко писав:

Цю органічну для себе місію заступника людини і захисника мистецтво поєднує з духовною підтримкою, надаючи людині духовну опору, віру і оптимізм. А. П. Чехов у некролозі, присвяченому відомому мандрівникові Пржевальському, писав, що в час, коли повсюди в дивній взаємній комбінації панують нелюбов до життя і страх смерті, коли навіть "кращі люди сидять, склавши руки, виправдовуючи свої лінощі і свою розбещеність, тільки художники, складаючи найпоетичніший і життєстверджувальний елемент суспільства, "збуджують, утішають, облагороджують".

Утішання — одне із найцінніших надбань людства, воно необхідне людині в біді, горі, стражданні, втратах, крахові ідеалів, втраті сеансу життя, надій і т. д., й "чим важливіша причина скорботи, тим сильнішими повинні бути і засоби утішання" (П. Абеляр).

Як відомо, утішання є одним із привабливих моментів у релігії. На питання: "Що ви найбільше цінуєте в релігії?" значна частина віруючих відповіли: "Утішання в біді". Коли в Радянському Союзі повели фронтальну боротьбу з релігією, то зі зменшенням числа священиків і віруючих була вилучена із людських стосунків важлива форма утішання і особа "сповідальника". Однак потреба в утішанні і сповідальнику ніскільки не зменшилась, можна навіть говорити, що запит на "утішання" і "сповідь" зростає, і задовольняє його не тільки релігія, але й різні "пункти моральної допомоги", "телефони довіри", "протягнута рука" тощо. Розуміючи, що без утішання не можна обійтись, радянська влада намагалась утішальну, сповідальну функції перекласти цілком на мистецтво і витіснити релігію із споконвічних її володінь. Вочевидь, саме це мав на увазі В. І. Ленін, коли в бесіді з М. І. Калініним сказав, що, мовляв, мало релігію знищити і тим самим звільнити людство від страхітливих кайданів релігійності, треба релігію замінити театром, бо жоден із суспільних інститутів, окрім театру, цього зробити не зможе.

Справді, із усіх форм духовного впливу тільки мистецтво володіє тим, що є приналежністю окультного і релігійного світогляду, здатне наділяти людину духовною енергією, підбадьорювати, вселяти впевненість, віру в краще, тому людина в тяжкі, кризові моменти свого життя часто звертається до мистецтва.

Ромен Ролан про вплив творів Бетховена писав, що "він кращий друг тих, хто страждає і бореться. Коли ми засмучені мирськими печалями, він приходить до нас, як приходив до матері, що втратила дитину, сідав за фортепіано і без слів утішав піснею безрадісної жалоби. І коли нами оволодіває втома від вічної безплідної боротьби з дрібною посередністю вад і доброчесностей, — як чудово загартовує занурення в цей океан волі і віри! Він заряджує мужністю, щастям боротьби...".

Утішання, сповідь, які може приносити мистецтво, відволікає людину в критичний для неї момент життя, переводить емоції на інший канал, знижує пороги впливу деструктивних явиш, збалансовує психіку, дає моральну опору, допомагає зробити правильний вибір і прийняти правильне рішення, а головне — вносить теплоту і людяність, що є одним із найвищих призначень мистецтва. Гегель не випадково задушевність, як і любов, вносить у свою естетику. Умиротворення, людяності, душевності людина часом потребує більше, ніж шматка хліба і даху над головою. В нарисі Андрія Платонова і Бориса Пільняка, написаному ще в двадцяті роки XX століття, робітник-залізничник Федір Федорович, прослухавши гру гармоніста, каже, "що відер і паровозів можна наробити скільки завгодно, а пісню і хвилювання зробити навмисне не можна. Пісня дорожча за речі, вона людину до людини наближає. А це важче і потрібніше за все...".

Атмосфера душевної теплоти породжує закоханість у життя, благородні почування, оптимізм. Мистецтво допомагає людині знайти в собі доброту і ще якісь потрібні для взаєморозуміння якості, про які вона і не підозрювала сама. Твори художників-гуманістів вчать людину дивитись на світ очима інших людей, привчають бачити в дзеркалі чужих пристрастей відображення своїх власних пристрастей і зживати в собі все негативне, те, що суперечить добру. Тільки добро здатне підняти і облагородити людину, збагативши духовно, підштовхнути до іншої людини.

"Друг мій, — писав у своєму листі Гоголь, — ми покликані в світ не для того, аби руйнувати і знищувати, але, подібно Самому Богу, все направляти до добра, — навіть те, що вже зіпсувала людина і обернула на зло".

Мистецтво — один із найбільш ефективних засобів допомогти людині побачити ті паростки чистоти і людяності, які вбиває утилітарно-прагматична дійсність і безрадісна сіра повсякденність, часом єдина можливість пошукати в смітнику сучасного буття те, що зворушливо беззахисне і потребує захисту від несправедливості і насильства.