Естетика

Мистецтво як засіб соціалізації і активізації

Як індивід людина за всіх обставин виходить із себе, керуючись своїми бажаннями, цілями, прагненнями, здібностями, смаками і намагається самореалізуватись, самоутвердитись в своїх родових якостях. Водночас, вона має керуватись виробленими в суспільстві законами, нормами, правилами, установками і виконувати певну функцію. Завдяки нормативно-обов'язковому і соціально-типовому індивід включається в соціум, долучається до суспільних цінностей, ідеалів, смислів, цілей і колективної діяльності, усвідомлює свої обв'язки і права, вимоги і очікування.

Однак логіка життя реальної людини все-таки щось інше, ніж логіка раціонально-нормативного, що базується на розумі і здоровому глузді. У людині багато є того, що не підлягає формалізації і стереотипізації і куди безсилі проникнути нівелюючий закон, правило, норма: це сфера почуттів, переживань, пристрастей, настроїв. Тут будь-яка зрівняйлівка на основі формально-нормативного може виявися несправедливістю і злом, що приносить людині нещастя і страждання. Загалом, обов'язковість завжди в собі приховує небезпеку слідувати чомусь зовнішньому і чужому, до внутрішнього прагнення індивіда до самовиповнення і свободи.

Суспільна сутність людини ніскільки не суперечить тому факту, що мірилом свого життя людина бере не тільки об'єктивну дійсність і обставини, а й особисті інтереси, цілі, уподобання, пристрасті, бажання. І реагує вона на зовнішні впливи не тільки "знормованим" суспільством способом, а й "варіантно", сугубо індивідуально, виявляючи свою волю, норов і характер. Оскільки "зовнішнє" (раціонально-нормативне, імперативно-еталонне) могутніше і сталіше за внутрішнє (емоційно-особисте, індивідуально-неповторне), то людина (індивід) вдається до "маски", що приховує її справжнє "Я" і сприяє пристосуванню до середовища. Під тиском зовнішніх чинників, але стимульований своїми внутрішніми спонуками, індивід починає жити подвійним життям: зовнішнім — згідно із установленими суспільством доброчинностями і взірцями, і внутрішнім — згідно із своїми власними потребами, бажаннями, інтересами, схильностями, смаками. Відбувається конфлікт "маски" і власного "Я", того, що нав'язується індивіду "іззовні", з тим, що сформувалося на основі суб'єктивного.

Отже, можна стверджувати, що антисоціальне і аморальне здебільшого здійснюється не тому, що людина не знає закону, норми, правила. Ніякі закони, норми, правила, ідеї, ідеали недієві, якщо вони не переплавлені почуттями людини і не пережиті нею. Тільки ставши предметом сталих переживань, політичне, правове, моральне, релігійне тощо стає особистим надбанням, внутрішнім імпульсом помислів і вчинків, орієнтиром у житті і змістом діяльності. Відомий український педагог В. О. Сухомлинський говорив, що мистецтво виховання є, насамперед, звертання до людського серця, бо коли серце спить, то істини, хоч і зрозумілі людині, але не стають переконаннями. Іншими словами: стан духовної піднесеності — це той могутній важіль, за допомогою якого засвоюється раціонально-нормативне, благодатний грунт для проростання заронених в індивіда зерен знання, норм, правил, вимог тощо. Тому політика, мораль і релігія прагнуть уникати голих формулювань як протилежного чуттєвому, схильностям, симпатіям, інтересам. Тому всі вони ідею, норму, правило, догму прагнуть представити як щось інше, ніж поняття, ніж абстрактне загальне, чуже емоційно-особистому. Частково це примушує політику, мораль, релігію звертатись до наочно-образного, естетично-художнього, до засобів музики, живопису, архітектури тощо. Аби, так би мовити, осердечити і одушевити ідеї, норми, закони, догми, правила.

Виконуючи загальні функції культури, зокрема, адаптаційну, орієнтовно-регулятивну, соціалізуючу тощо, мистецтво включає в сферу свого освоєння політичне, моральне, релігійне тощо. Укріплюючи спільність духу, колективізм, підтримуючи стабільність родового і колективного, мистецтво утверджує те чи інше політичне, моральне, релігійне не через їх авторитарне тлумачення, а в силу об'єктивного обгрунтування тих чи інших знань, норм, правил, ідей, які не залежать від чийогось бажання і влади, а є вимогою історичного прогресу і умовою консолідації мас.

Сила мистецтва не в дидактиці і прямій пропаганді політичних, філософських, моральних, релігійних ідей, норм, положень, які становлять лише частину духовного життя суспільства і особистості, а здатності структурно, не підкоряючи собі політичне, моральне, філософське, релігійне тощо, звести всі складові духовного в один вузол, "осердечивши" мислительний матеріал і нормативне, "соціалізуючи" чуттєве і особисте. Ця "осердеченність" норм, правил, знань, ідей призводить до того, що вони, втративши в об'єктивності і точності, виграють в силі впливу і в невимушеності засвоєння. Одержавши подвійне переломлення — спочатку в художнику як творчому суб'єкті, потім у художньому творі, норми, правила, ідеї сприймаються вже як щось особисте, як факт власної біографії.

Мистецтво не вчить безпосередньо нормам і правилам моралі, політичним і філософським ідеям, а "організовує" все це силою естетичного почуття, яке, домінуючи над складовими духовного світу особистості, не дозволяє кожному з них відокремитись від безпосереднього буття індивіда, як це відбувається з наукою, політикою, правом, мораллю.

Мистецтво не може не виховувати і не вчити, але, будучи виховним засобом, воно не слугує напучуванню. Художнім твором не користуються як довідником, інструкцією, статутом. Воно не "підказка" і не барвиста ілюстрація для полегшеного засвоєння політичних гасел, філософських категорій, моральних норм. Дидактика — ворог художності, ознака естетично-художньої безкультурності, невігластва щодо мистецтва. Сила художнього твору в невимушеності впливу і особливій довірливій задушевності як здатності проникати в найпотаємніші куточки людської душі, породжуючи особливий стан свободи, який можна назвати "світлою свободою духу", або "високоорганізованою духовністю", яка дає заряд на все життя.

Людина в мистецтві не стільки вчиться, скільки самоутверджується, виявляючи свою неповторність, оригінальність і самобутність, не стільки підкоряючись непорушним нормам і правилам, скільки навчаючись володіти собою. У цьому смислі мистецтво є дуже сильним знаряддям самодисципліни і самоуправління індивідів. Якщо в реальному житті індивід виявляється "зрощеним" із виділеною (або вибраною ним самим) "роллю" в системі суспільної діяльності і "уроками", які йому дають і які він повинен засвоїти і виконати, то в мистецтві він має можливість звільнитись від строгого, а часом і сліпого слідування правилам і нормам, не дозволяючи підвести той чи інший вчинок, дію, відносини під абстрактні формули і винести остаточний вирок. Мистецтво протилежне моралі і загальноприйнятим нормам і правилам, які вимагають беззаперечного і беззастережного виконання, що відмічалось цілою низкою філософів, психологів і літераторів, наприклад, Гегелем, Гейне, Тургенєвим, Достоєвським, Чеховим, Виготським, Леонтьєвим та іншими. Зокрема Л. С.Виготський, визнаючи глибоко соціальний характер мистецтва, наголошував, що воно "знаходиться в дуже складних відносинах з мораллю, і є всі підстави думати, що воно скоріше вступає з нею у суперечність, ніж іде з нею в ногу. Це пояснюється самою сутністю тієї і іншої сфери. Мораль — це те, що зв'язане в нас вуздечкою; в мистецтві знаходить вихід саме незагнуздане нашої природи". Л. С. Виготський доходить висновку, що навіть у байці, в основі якої завжди наявне повчання, говориться набагато більше, ніж закладено в її моралі, і цінність її не в моральному як такому, а в тому переживанні і відображенні, які викликає художній бік твору.

Твір мистецтва, таким чином, повинен володіти певним внутрішнім "енергетичним резервом", завдяки якому художник уводить в структуру художньої мови ту чи іншу систему норм, правил, установок, цінностей, ідей, ідеалів. У свою чергу, той, хто сприймає, має можливість знайти своє власне визначення, мати свій погляд і здійснити самовипробування на мужність, благородство, сміливість, чесність, обов'язок, патріотизм, дружбу ідеально, перед тим, як це здійсниться в житті. Він може перепровірити і те, що вже здійснено, і пережите і дати йому належну оцінку. Мистецтво немовби "пропонує" варіанти поведінки і еталони для наслідування в рамках встановлених суспільством норм, правил, ідей, ідеалів, а що вибере і вбере в себе той, хто сприймає, залежить уже як від майстерності і такту художника, так і від виховання, інтересів, життєвої позиції, схильностей і смаку, віку і статі того, хто сприймає. Так, наприклад, хлопчики підсвідомо шукають у мистецтві образи, в яких втілилась би фізична сила, рішучість, сміливість, кмітливість, спритність, тобто основні якості чоловіків. Дівчаток приваблюють образи, що втілюють фізичну красу, чарівність, ніжність, материнство, все те, що складає ідеал жіночості. З огляду на це можна говорити, що мистецтво є однією із тих сфер, де найбільшою мірою проявляється свобода і соціальна активність індивіда, оскільки він може безперешкодно вибирати, погоджуватись, заперечувати без будь-якого грубого натиску ззовні, самоутверджуючись і самореалізуючись згідно із своїм покликанням і ідеалами, інтересами і смаками. "Розвиток особистості як характеру, — писав Г. В. Плеханов, — прямо пропорційний розвитку в ній самостійності, тобто здатності твердо стояти на своїх власних ногах".

Рольова програма особистості, що формується даною епохою і суспільством, багато в чому визначає її дієздатність і громадську зрілість, духовну наповненість і настрій, душевну рівновагу і ставлення до свого оточення. Залежно від рольового становища і рольових ситуацій індивід може розкрити всі закладені в ньому обдарування, самореалізуватись у своїх бажаннях і помислах, проникнутись самоповагою і впевненістю в собі, виробити "емоційну чуйність", щодо себе й інших людей. І, навпаки, рольове становище може деперсоналізувати людину, позбавити її функцій особистості, оскільки життєсприяючі потенціали виявляються блокованими, ослабити її зв'язок з сучасністю, зменшити опірність зовнішнім і внутрішнім несприятливим чинникам і умовам, погасити бажання до плідної праці. Одноманітна ж праця і монотонна діяльність оглупляють, отупляють, спотворюють людину, яка не хоче бути "гвинтиком" і "механізмом", хоче бути вагомою, помітною і незамінною особистістю. Тому одна із найглибших потреб людини — здійснення свого покликання. Це той могутній "енергетичний заряд", який часом стає провідним у поведінці і діяльності людини, визначальним у виборі життєвого шляху та професії, ціннісних орієнтирів та сенсу життя.

Мистецтво, оперативно відгукуючись на суспільні процеси і духовні запити людини, створює якийсь "простір" у духовному світі людини, допомагаючи їй не тільки реконструювати і відтворити "людський феномен", здійснити "принцип рівності", але й "програти" за допомогою уяви і фантазії різні "ролі", ситуації і сюжети, відчути свою причетність до всього того, що відбувається в світі.

Важливість цієї функції мистецтва стає особливо зрозумілою, якщо врахувати, що, ідентифікуючись, індивід не просто стає на позицію іншого, але і змінює "валентність" своєї суб'єктивної реальності, обновляючи, змінюючи структуру і навіть деструктуруючи її.

Наукові дослідження засвідчили, що будь-якій людській дії передують два феномени, що утворилися в процесі історичного розвитку людини: готовність діяти і здатність діяти. Для людини більшого значення набуває не тільки здатність діяти, але й вироблення установки на дію і переконаність у необхідності діяти. Від переконаності в необхідності діяти вона переходить до спонукання, вольового зусилля, яке в певних умовах переходить в дію. Індивід як суб'єкт діяльності "організовується" не в момент діяльності: він передпідготовлений і "установлений" у певний бік і на певну активність. Вироблення установки — це вироблення попередньої експозиції, внутрішнього стану, який підготовляє до сприйняття подальших експозицій і подальших дій уже на досвідомому рівні. Це вироблення якогось цілісного стану суб'єкта як моменту динамічної визначеності, цілісної спрямованості її у певний бік на певну активність.

Не змінюючи зовнішнього перебігу подій і безпосередньо не перетворюючи оточуюче індивіда середовище, мистецтво розширює і розчищає шлях силам, що лежать в його глибинах. Оголивши до життя нові пласти, воно викликає внутрішню, часом неусвідомлену сильну потребу в якихось діях, не викликаючи безпосередньо ніяких дій. Завдяки емоційно насиченому переживанню, мистецтво "організовує" в єдину цілісну структуру культурне, наукове, національне, групове, професійне, моральне, політичне, релігійне. Залежно від актуальної потреби воно створює особливо насичену установку на майбутню діяльність у галузі культури, політики, народного господарства тощо. Це дає підставу вважати мистецтво одним із найважливіших засобів соціальної активізації індивідів і могутнім знаряддям суспільства в організації мас на перетворення природи, суспільства і власного буття.

"Надихаючи", "утішаючи", "піднімаючи дух", "проганяючи страх", "заспокоюючи" і "звеселяючи", мистецтво підготовляє людину, починаючи з перших кроків її життя, до праці, сімейних стосунків, долання перешкод, боротьби, роздмухує вогнище цікавості і жадобу активності, мобілізує духовні сили і кличе в дорогу, заохочує потрібні якості й дає відповідну ідеалу картину способу життя. Говорячи на зрозумілій і пристрасній мові звуків, кольорів, форм про просте і складне, ставлячи питання, не нав'язуючи думок, мистецтво включає людей у "силове поле" сучасного суспільного життя фактично з дня їх народження. Гарсіа Лорка говорив, що іспанська жінка-мати своєю колисковою піснею "...вводить дитину у всю грубу реальність світу, примушуючи проникнутись усім драматизмом його". І чим раніше долучається людина до мистецтва, тим раніше вона стає особистістю і громадянином.