Естетика

Мистецтво як психологічний захист людини

Оскільки життєдіяльність людини з самого початку її історії відбувалась в умовах наявності "двох світів" — природи і світу людських стосунків, які, не відміняючи і не підміняючи одне одного, постійно взаємодіючи і протиборствуючи, містять у собі небезпеку "зіткнень" і "зривів", дисонансів і розривів, то стає зрозумілим, що психічна діяльність людини як індивідуальний механізм регуляції і усунення цих суперечностей не задана організму "зсередини" у вигляді інстинктивного механізму і приводить її в дію зовсім не за біологічним принципом. У цьому проявилась розколотість людини на природне і суспільне, на об'єктивну і суб'єктивну реальність, на внутрішній (психічний) і зовнішній (перетворювально-практичний) аспекти активності, наявність відносин субординації, координації і конкуренції, що і обумовлює, зрештою, здоров'я чи нездоров'я її духу.

Гегель вважав, що "тільки людина... має, так би мовити, привілей на божевілля і безумство", що хвороба духу (психічна хвороба) — "роздвоєння", "розщеплення", "внутрішня розірваність" і "надлом душі" викликаний як зовнішніми суперечностями суспільного характеру, так і внутрішніми суперечностями, багато в чому залежними від характеру і виховання людини. Відомий російський філософ і спеціаліст із соціальної психології Б. Ф. Поршнєв пише, що багато нервово-психічних захворювань зовсім не є хворобами у вузькому смислі слова — вони не породжені ні інфекціями, ні хімічними порушеннями в нервових тканинах, що "критерій різниці норми і патології має суто суспільно-історичний характер. Як саме мозок "нормально" функціонує — це визначає не природне середовище, що оточує індивіда, а людське, суспільне середовище. Це означає, що вища нервова діяльність людини підпорядкована принципу історизму".

Із сходженням людини по лінії цивілізації і все більшою її включеністю в соціальні процеси збільшувалась кількість дихотомій і їх сила, а, відповідно, і можливість зародження психотравмуючих ситуацій. Можна навіть говорити, що немає такої сфери в життєдіяльності людини, де б не могла зародитися психотравмуюча ситуація і страждання, яке навіть вважається "атрибутом свідомості". Ф. М. Достоєвський, наприклад, взагалі вважав страждання єдиною причиною виникнення свідомості, і говорив, що "всяка свідомість — хвороба". З цією думкою погоджуються й деякі інші автори, зокрема М. О. Бердяєв.

"Хворобливість" свідомості, психіки взагалі, можна говорити, "запрограмована", і її можна розглядати як один із механізмів самозахисту, зумовлений негативним моментом розірваності, відчуттям втрати цілісності і гармонії, формуванням "темного поля" свідомості і "затьмаренням" душі. Людина протягом усього свого життя для самозбереження вимушена захищатись, (як на біологічному, так і на соціальному рівні) від різноманітних нападів і небезпек: від голоду і холоду, хвороб і агресії, тварин і людей; від нападів політичного, правового, окультного і навіть естетично-художнього (нав'язування смаку, поглядів тощо); від нападів підозри, ревності, невихованості, хамства, невігластва, фанатизму; "мозкові" і "психологічні" атаки, тоталітаризм, мілітаризм, пережитки минулого, авантюрний авангардизм, екологічні катастрофи тощо, — все це становить для людини небезпеку. Навіть власні слабість, вроджені фізіологічні недосконалості, сексуальні порушення, хвороби, спосіб життя, риси характеру, звички, пристрасті та інші невідрегульовані сили є ворогами людини, від яких їй треба захищатись і шукати необхідні засоби захисту.

Захист людини здійснюється на біологічному, фізіологічному, психологічному і соціальному рівнях.

Беззаперечно, провідними і визначальними факторами захисту людини є економічні, соціальні і політичні, які включають забезпечення нормальної життєдіяльності людини, роботою, житлом, професією, знаннями, лікарським обслуговуванням; піклування про сім'ю, дітей, дозвілля, художня і духовна культура, захист від беззаконня, екологічних катастроф, воєнних небезпек тощо. В особистому плані найбільшу захищеність забезпечує людині її самоутвердження у праці як покликанні, належне сімейне життя, "вписування" в трудовий колектив. Людина також захищена і своєю нездатністю сприймати або помічати ті чи інші діючі сили, тенденції, процеси, явища, зокрема, політичні, економічні, наукові, екологічні, демографічні, художні, естетичні тощо.

На "біологічному рівні" проблема захисту достатньо повно вивчена І. П. Павловим і його школою. Академік П. К. Анохін сформулював правило, за яким у здоровому тілі максимальний захист завжди більший від максимального відхилення, що забезпечує стійкість до стресу, а чуттєвість до болю падає. Тут спрацьовує власний захист мозку, його автоматичний гальмівний контроль.

Ідея "психологічного захисту" особливо активно розроблялась психоаналізом, але як клінічне явище, як засіб запобігання згубних для людини конфліктів "Я" з несвідомим, що йому протистоїть. Тим часом, як це засвідчили дослідження останніх десятиліть, психологічний захист є нормальним психологічним механізмом, не менш важливим, хоча і менш вивченим, ніж виявлений павловською школою механізм фізіологічного захисту. Завдяки наявності механізмів психологічного захисту вдається нейтралізувати несприятливі впливи чомусь нереалізованих емоційно насичених установок, створивши іншу, більш широку в смисловому відношенні, в рамках якої усувається суперечливість між першопочатковим прагненням і перепоною: першопочаткове прагнення, ввійшовши в систему більш широкої установки, знешкоджується і перетворюється в мотив. Без цього відкрилась би дорога більш грубим структурно і функціонально, фізіологічним і біологічним чинникам патогенезу.

Переадресування емоцій — необхідна умова функціонування людини вже тому, що кора головного мозку може подавляти тільки той чи інший зовнішній прояв емоції, сама ж емоція, виникнувши як суб'єктивний стан людини, не може бути усунена як така. Отже, мова повинна йти не про "подавления" емоції, соціально неприйнятних імпульсів тощо, а лише про їх "затримку", "блокування", переведення з одних аферентних апаратів на інші, аби здійснити неадекватне вирішення проблеми, ситуації, події, стану і тим самим запобігти можливості різних патологічних змін в організмі і в психіці людини. Для цього дійсна причина, що породила даний стан, має бути "розщеплена", і полюсами цього "розчленовування" повинен стати сигнал, в якому відбувається "розпредмечування" безумовного подразника, за умови збереження "мотивуючої сили", яка повинна "опредметнитись", "оречевитись", перетворитися в якесь "наявне буття".

Здатність людини звільнятись від безпосередньої зосередженості серця і придбавати свободу духу була помічена ще в давні часи, зокрема Піфагором, Платоном, Аристотелем та іншими. Платон, наприклад, казав, що при нещастях наша душа жадає виплакатись, вистраждати і угамувати свою печаль. Пізніше Гегель писав, що плач, особливо "вголос", відчужує те, що відчувається внутрішньо, тому римляни, добре знайомі з цією силою голосу, навмисне примушували жінок голосити на похоронах, тим самим перетворюючи скорботу, що виникла в грудях, у щось чуже і предметне, в те, що протистоїть переповненому почуттям скорботи суб'єкту і доступне спогляданню.

Одним із засобів психологічного захисту людини з давніх часів є мистецтво, яке не без підстав називають "суспільною технікою почуттів", знаряддям суспільства, за допомогою якого втягуються в круг соціального життя найбільш інтимні й особисті боки людської істоти (Л. С. Виготський). Виносячи їх назовні, об'єктивізуючи і матеріалізуючи їх у вигляді художніх творів, мистецтво здійснює "метаморфозу" почуттів під впливом "центральної емоції" або емоції, що вирішується переважно в корі головного мозку. В мистецтві це дає можливість вирішенню і згасанню того болісного напруження, яке викликане складністю і суперечливістю життя, міжособистісними стосунками, збігом обставин. Письменник, художник, композитор, вносячи в свій твір той елемент, який потребує вирішення, здійснює таке його перетворення, котре, позбавивши його безпосередньої чуттєвості, збільшує силу його впливу для того, аби той, хто сприймає його твір, мав певний масштаб переживань і міг, у свою чергу, зживати небажані афекти і почуття. Гегель відмічає, що Гете "більш за все своїм Вертером значно полегшив стан свого духу, піддав, навпаки, читачів свого роману на повну могутність дії на них почуття".

Вимушена стримувати і приховувати свої страждання, горе, жах, ненависть, обурення в реальному житті, людина-споживач мистецтва має можливість пережити це за допомогою художнього твору, одержуючи при цьому особливе духовне задоволення, оскільки все це вже опосередковане естетичним ставленням художника і вилите в художню форму, відкриваючись по-новому в більш високій життєвій правді. Мистецтво, викликаючи до життя найпотаємніші пристрасті людини, примушує їх, як зауважує Л. С. Виготський, протікати в гранітних берегах протилежних почуттів, боротьба яких завершується катарсисом.

Катарсис передбачає подолання і витіснення небажаних компонентів духовного світу людини бажаним і "очищеним", "прояснення" моральних почуттів, перетворення їх "води у вино", придбання бажаного спокою і рівноваги, гармонії. Це та світлість і ясність, та тиша і умиротворення духу, той глибокий спокій і впевненість, те розширення і олюднення нашого "Я", яке викликає відчуття особливої причетності до світу людей, добра, злагоди, братства. Для тих, хто сприймає твір мистецтва, це є суто суб'єктивним актом, під час якого виражений художніми засобами смисл замість болісного стану викликає специфічне переживання і специфічне задоволення, просвітлює почуття і полегшуює душу.

Цю особливість впливу художніх творів на психіку людини знали давно. Так, ще Піфагор (приблизно 584—500 pp. до н. е.), — давньогрецький філософ і математик, вважав, що за допомогою музики можна успішно боротися з різними душевними недугами, роздратуванням, гнівом, смутком, будь-яким затьмаренням психіки взагалі. Музика як лікувальний засіб використовувалась і пізніше, зокрема у XVIII і XIX століттях, у Росії лікарями С. Г. Забєліним і М. Я. Мудровим, а відомий психіатр В. М. Бехтєрев заклав міцні наукові підвалини використання музики для лікування і профілактики психічних розладів. Нині, поряд із музикою, в лікувальних цілях використовується спів, хоротерапія, танці, танцетерапія, художнє читання, бібліотерапія тощо.

У мистецтві (артотерапії) використовується здатність людини відокремлювати від себе не лише те, що належить до політики, права, моралі, релігії, але й свої індивідуальні почуття болю, радості, гніву, заздрості, помсти, сорому, покаяння тощо переносити в уявлення. Тим самим дається вихід ефектам в "ілюзорну" сферу, у "видимість", і за допомогою "центральної емоції", яка вирішується переважно в корі головного мозку, здійснюється так званий "метаморфоз" почуттів. Соціально небажані почуття, особливо шкідливі, "блокуються", переводяться з одних аферентних апаратів на інші. При цьому дійсна причина, що породила цей стан, "розщеплюється", "розпредмечується", "знешкоджується" і перестає впливати негативно. Тим самим запобігається можливість різноманітних патологічних змін в організмі і просвітлюється психіка людини, особливо за допомогою катарсису, під час якого зживаються "темні сили" душі. Викликане сприйняттям художнього твору превентивне, тобто охоронне гальмування, "зачаровуючи" і "заворожуючи" людину, занурює її в певний "дрімотний", напівгіпнотичний стан, під час якого дух і тіло, почуття і думки людини виявляються в якійсь нерозчленованій єдності, завдяки чому полегшується не тільки духовне страждання, але й фізичний біль.

Ця особливість мистецтва здавна використовувалася народами світу і широко використовувалася при лікуванні різних фізичних недугів, каліцтв і ран, зокрема вважалось, що належна мелодія, пісня не лише заглушає біль, але й виліковує тіло і душу.

Колишній морський піхотинець, один із чотирьох на весь Радянський Союз воїнів — Героїв Радянського Союзу і повних кавалерів ордена Слави, наш земляк Павло Христофорович Дубинда розповів такий випадок. У 1944 році в Східній Прусії він, тяжко поранений, лежав у медсанбаті. Якось у палату зайшла дівчина з гітарою і попросила дозволу заспівати пісню. Він відповів: "Знаєш, мені зараз не до пісень. Піди запитай інших, може вони погодяться...". Дівчина обійшла приміщення, але бажаючих послухати пісню не знайшлося. Тоді дівчина повернулась до нього, присіла поруч і заспівала: "На позицію дівчина проводжала бійця". Дубинда відразу ж відчув, що біль якось відключився, стало трошки легше, і він попросив дівчину трохи підняти його і посадити. Незабаром почулись такі самі прохання і від інших важкопоранених. З тих пір, завершив свою оповідь П. Х. Дубинда, я зрозумів, що пісня дійсно не тільки "будувати і жити допомагає", закликає людину до героїзму, але й полегшує її болі і страждання.

З цього не слід робити висновок, що мистецтво має справу лише з "темними" боками психіки людини та її болями і є тільки засобом знешкодження вад і вгамування болі. Мистецтво не лише переробляє і нейтралізує негативні почуття, пристрасті, афекти, але й "виключає" ті зони мозку, які пов'язані з позитивними почуттями, оскільки лише якийсь оптимальний їх рівень відіграє своєрідну захисну роль. Надмір позитивних почуттів і емоцій, як свідчить сучасна психологія, в окремих випадках може викликати зворотну реакцію, яка сприяє виникненню негативних емоцій і почуттів. Останні, виявляється, такі ж необхідні для цілісного функціонування людини, як і позитивні, і навіть до певної межі сприяють зміцненню сили і духу, мобілізують організм на боротьбу та долання перешкод. І навпаки, якщо людина установлюється на безтурботність і необтяженість, то спеціальні фізіологічні механізми в мозку людини, призначені за несприятливих обставин формувати відповідні емоції і почуття — тривогу, страх, печаль, нудьгу тощо, починають працювати "вхолосту" і в людини однак виникають ті ж самі негативні почуття, що виникають при несприятливих і обтяжливих обставинах. Тому мистецтво повинне знайомити людину з усім діапазоном впливів і відчуттів, реакцій і емоцій. Тільки тоді воно стає засобом психологічного захисту і здатне "лікувати" дух і душу людини.

Як засіб "самолікування" мистецтво допомагає людині виявити в собі "больові точки", перебороти дисонуючі явища і заповнити "гетерогенним" "ушкоджені" ділянки душі, встановити баланс між складовими психіки. Люди шукають і готові знайти в творах мистецтва ті почуття і думки, які б не лише відновили здатність сміятись, радіти, захоплюватись, співчувати, зняти "параліч волі" і песимізм, але й підняти пороги свого духовного світу, виробити "запас міцності", забезпечити потрібний життєвий тонус і необхідну життєстійкість.

Слід зазначити, що психотерапевтичними заходами охоплюються не лише окремі особистості, але й широкі маси людей, де завжди є суперечності та конфлікти, труднощі життя і незадоволені потреби, необхідність долати перешкоди й терпіти неприємності, переживати образи і страждати.

"Твори мистецтва, — писав відомий німецький письменник і естетик Й.-Р. Бехер, — це надзвичайно тонкий інструмент для ...вистукування "себе", який має народ. Завдяки їм він може вслухатися в самого себе, в найпотаємніші глибини свого існування, виявити щонайменшу неритмічність биття серця і визначити, які засоби служать йому на користь або на шкоду".

Можна говорити, що мистецтво є своєрідним "психотерапевтичним дзеркалом", в якому "хворі" люди впізнають себе і свої "хвороби", знаходять шляхи зцілення, одержують масштаби переживання і взірці поведінки в таких ситуаціях. У світлі сказаного стає зрозумілим, що основним об'єктом уваги і діяльності письменника (художника, композитора) є "больові точки" і "хворі" сторони людини і суспільства. У цьому контексті письменник (художник, композитор) є "лікарем-психотерапевтом", котрий не лише виявляє і діагностує недуг, але й намагається знешкодити його або вказати шляхи його зцілення.

Все це вимагає вироблення такого комплексу заходів і застосування таких засобів, безпосередніми об'єктами яких була б не сама "травмуюча ситуація", а внутрішній світ людини. Магістральним шляхом психопрофілактики і психогігієни визнається створення таких умов формування особистості, які б дійсно забезпечили її всебічний і цілісний розвиток. В ідеалі це означало б можливість самореалізуватись в своєму покликанні і самоутвердитися в своїх родових якостях, тобто діяльність за покликанням як свобода волевиявлення й самовиявлення, які відповідають потребі "сенсу життя".