Естетика

Мистецтво як засіб формування творчого потенціалу і задоволення потреби щастя

Творчість — головне, що відрізняє людину від тварини, показник її цивілізованості та гуманності, активності і прогресу, її родова сутність і атрибутивна властивість. Насамперед, творчість дозволяє людині самоутверджуватись як особистості і відчувати напруженість, динамізм, повноту життя і свободу. Творчість — це внутрішній вибір, самознаходження, тобто розкриття себе як передбачуваної цінності, звернення до своєї потенційності як причетності до чогось субстанційного і животворного. Це забезпечує людині вихід за межі свого обмеженого "Я" і буденності, одержувати матеріал для "заповнення" смислових "пустот" і одержувати "простір" для самореалізації, керуючись наявним і належним, самопроектуючись в минуле і майбутнє.

Наразі проблема творчості набула особливої гостроти і актуальності, позаяк розвиток сучасного людства, його виробництва, нарощування темпу і ритму науково-технічного прогресу потребують не тільки кваліфікованих кадрів, організованої і сумлінної праці, а й збільшення числа творчих людей і частки творчої праці. Тим часом індустріальне суспільство і соціальні інститути дедалі більше підкоряють людину штампам і стереотипам, нормам, правилам, законам та іншим "рамкам", позбавляють її власного "пророка", зберігається значна частина нетворчої, а то і рутинної праці. "Семантичний аспект", що панує в епоху науково-технічної революції, охоплюючи все стандартне, універсальне, що фіксується і передається за допомогою заданого набору знаків, "цементує" психіку, а жорстко структурована свідомість, що "спеклась" в якийсь мозаїчний моноліт, стає для індивіда мірилом, за яким він сприймає і оцінює світ. Розум, що діє за стандартом, штампом, стереотипом, рецептом може зробити правильний вибір і приєднатися до правильного рішення, але він не прагне до перетворення. Натомість творчість завжди передбачає динамізм, суперечливість, стрибки, подолання, незгоду, самоперебудову і саморозвиток. Освіченість і здоровий глузд як такі, кваліфіковані кадри без творчості і творчого потенціалу призводять до застою в умовах і діях.

Дедалі наростаюча потреба в творчих індивідуальностях і постійне їх зменшення викликають цілком зрозумілу тривогу у світової громадськості, яка намагається знайти причину і вихід з кризового стану. Дехто вбачає причину у біології людини, тому висловлюється ідея формування обдарованості шляхом генетичного контролю і селекції, введення в мозок людини вже узагальненої і опрацьованої інформації.

Праці П. К. Анохіна, Н. П. Бехтерової, Д. К. Бєляєва, М. П. Дубініна та інших дають підстави твердити, що для розвитку потенціалу людини немає біологічних перепон, що генетичний фонд людини практично невичерпний, що найгеніальніша людина використовує лише мізерну частку можливостей мозку, а, відповідно, і "ступенів свободи". Вченими також доведено, що генетичний фонд, залишаючись майже незмінним з часів первісного суспільства, відіграє другорядну роль у формуванні творчого потенціалу людини. Провідна роль тут належить суспільному фонду, що складається з думок, почуттів, знань, переживань, пам'яті, оцінок тощо і по-різному "звучить" залежно від характеру їх взаємозв'язку і умов, в яких триває життєдіяльність людини. Завдяки своїй належності до роду і включеності в загальнолюдську культуру індивід має невичерпний фонд творчості, особливо якщо врахувати не тільки "діючі", а й так звані "дрімаючі" сили, а також "минуле", що не вичерпало свої ресурси, і здатність реалізувати сьогодні "майбутнє".

Оскільки сучасне людство багато в чому залежить від науки і наукових знань, то набула поширення думка, що проблему творчості і творчого потенціалу можна вирішити, насамперед, за рахунок збільшення засвоєння наукових знань і раціоналізованої інформації. Ця тенденція особливо інтенсивно впроваджується в школах і вищих навчальних закладах. Тим часом психологи і педагоги експериментальним шляхом довели, що не тільки творчість, а й якість навчання, засвоєння тексту тим гірші, чим більше він стиснутий і насичений смисловим матеріалом, де немає другорядного, а тільки головне, що навіть просте запам'ятовування потребує "надлишкової" інформації, яка в підручниках часто відсутня, а це призводить до втрати пізнавального інтересу.

Як зазначають сучасні вчені, творчі можливості особистості народжуються в зв'язку з реакцією мозку на новизну, що породжує ефект здивування, і мозок немовби "програє" масу готовностей до нової ситуації, переживається творче піднесення поза жорстким контролем свідомості, що дозволяє відійти від стандартів і стереотипів, збільшити ступінь "відкритості" як до унікальних сутностей, так і до звичайних, на перший погляд, речей.

Отже, аби бачити світ у всій його повноті і динамізмі, необхідно володіти сенсорною відкритістю, тобто вивільнитись від усього уніфікованого стандартного і формалізованого, сприймати світ без зайвих "фільтрів", зокрема "вербальних", побудованих на принципах аналізу, включити в роботу "гнучкі" ланки мозкових структур. Важливо охопити не тільки усталене, а й ті динамічні елементи людської психіки, які є плинними, невизначеними; водночас, котрі відіграють цілком визначену роль в життєдіяльності і функціонуванні особистості: емоції, настрої, пристрасті і переживання тощо, які наука не освоює і не здатна освоїти. Знання як щось формалізоване і затиснуте в тісні рамки логіки примушує працювати тільки "жорсткі" ланки системи мозку і майже зовсім виключає "гнучкі", що пригнічує сферу емоцій, умертвляє інтуїцію і збіднює уяву, а це може призвести до безпорадності інтелекту. Інформація, що закріплюється і перетворюється наукою, по суті, є запереченням будь-якої ентропії, без чого неможлива творчість. Тому сама наука потребує виходу з-під жорсткої деспотії формально-логічної дедукції, в стрибках, у сміливому висуванні ідей, які ще не знаходять свого логічного обгрунтування. Аби мати евристичну цінність, ідеї і образи, що висуваються наукою, мають бути досить "божевільними", але, водночас, визначатись фундаментальними положеннями відповідної галузі знань. Без "ірраціонального" перетворення свого матеріалу, кожний елемент якого прозаїчний і раціональний, постійного "руйнування" монополії логічно-аналітичного мислення неможливі наукова творчість, розвиток самої науки.

Творчість пов'язана передусім, з "афективними" процесами (емоції, почуття, бажання), що лежать в основі спонукальної регуляції як вираження активного ставлення, викликаного зіткненням наявного з належним, прагнень і можливостей їх реалізації, ідеалів і дійсності. "Енергетичним пальним" аферентного синтезу всіх наявних подразників у поєднанні з минулим досвідом є емоції, які сигналізують про значимість відображуваного, підготовляють до сприйняття й дії, активізують нервові центри і врешті-решт — весь організм, об'єднують всі складові психіки, сприяють формуванню ідеальних моделей, як реальних процесів і явищ, так і тих, що передбачаються.

Особлива роль у формуванні творчого потенціалу особистості належить естетичній емоції, яку відносять до "стенічних" емоцій, тобто емоцій, що стимулюють життєдіяльність людини, активізують, актуалізують і мобілізують її сили. Підкоривши собі інші емоції, охопивши всі складові психіки, естетична емоція допомагає інтелекту долати страх перед авторитетом встановленого і загальноприйнятого, і, здійснивши прорив інтелектуального поля в ділянці найбільшої напруги, вийти на простір ефективного і плідного пошуку. Оскільки в цей час відбувається межове поєднання гносеологічної і ціннісно-смислової площини свідомості, то охоплений "пошуковим потягом" індивід одержує "смугу свободи", завдяки якій він приводить у рух (поряд із науковим, моральним, класовим, етнічним тощо) різні асоціативні фонди, що утворились, починаючи з дитинства, і дає всьому цьому потрібну спрямованість.

Мистецтво, на відміну від науки, покликане привести в рух всі компоненти психіки, весь запас відображеного, зокрема свідоме і несвідоме, вербалізоване і невербалізоване. Для цього художник за допомогою "вилучених" із зовнішнього світу "олюднених" елементів створює особливу значиму форму, звернуту "всередину", до внутрішніх визначень людини. Кольорові, світлові, звукові, лінійні та інші чинники, (як функціонально нейтральні з погляду користі і утилітарного інтересу в мистецтві) можуть служити різним ідеям, викликати віддалені асоціації, що дозволяє індивіду виходити за межі простої чуттєвої реакції. Мистецтво сприяє особливому стану, під час якого здійснюються різні перетворення і перерозподіл у сфері психіки, перебудова контрольно-аналізаторського апарату, тісна взаємодія репродуктивних і продуктивних механізмів психіки, об'єднання освоюваних значень в одну модель з підключенням і активізацією широких зон підсвідомості. Це дозволяє не тільки охопити всю психіку аж до підкірки, але й задіяти обидва види тимчасових зв'язків — замикаючих і динамічних, провести швидку мобілізацію інтелекту і контролювати психічні процеси. Подібна "постгіпнотичній", "постартична" інерція, "остаточний вплив", характерний для мистецтва, виробляє відчуття динамізму і впевненості, бажання діяти і творити, не замислюючись над тим, що такий стан викликаний "видимостями", вигаданими персонажами і умовними формами. Виводячи індивіда за межі предметних видимостей і формалізованого у сферу суспільно-історичних і емоційно-особистих рухів і смислів мистецтво спонукає його не тільки глибоко пережити, але й включити в культурний контекст суспільства, а також в сферу людського досвіду предмети і явища, ще не освоєні і не усвідомлені в належній мірі, тим самим немовби упереджаючи практичну діяльність і формуючи інтерес до цих предметів і явищ. При цьому поряд з актуалізацією перед цим засвоєного знання і вміння коригується процес "феномена проникнення" за допомогою сигналів, що йдуть із "підсвідомого" і "надсвідомого". Під час корекції створюється момент "екстремальної ситуації", "внутрішнього осяяння", коли "власний оракул" говорить "ясно", а бажане одержує своє оформлення, викликаючи почуття самовиповненості і щастя.

Безумовно, "феномен проникнення" виробляється, насамперед, у індивіда, який не тільки володіє необхідним фондом знань, умінь, досвіду, але й володіє яскраво вираженою гностичною спрямованістю або багатою уявою і фантазією. Але і в решти індивідів мистецтво виробляє особливе почуття піднесення і свободи, специфічний духовний стан і імпульс до пошуку, інтуїтивну проникливість у виборі і впевненість у прийнятих рішеннях і діях. Мистецтво, не підміняючи науку, конструювання, здатне приводити уяву вченого, конструктора в стан закономірної продуктивності, а інтуїтивно осягнуте оформити в наукове положення, реалізувати в конструкції машини, втілити в тому чи іншому вчинку і дії. Отже, зрозуміло, чому саме мистецтво має переваги в формуванні творчого потенціалу особистості, чому самі вчені часто користуються мистецтвом, так би мовити, для "енергетичної підзарядки", чому А. Ейнштейну в його науковій роботі допоміг Достоєвський, Д. Менделєєву — живопис, В. Вернадскому — музика.

Мистецтву немає потреби конкурувати з наукою щодо одержання знань і формулювань наукових теорій і прогнозів, зате воно здатне нагадати людині про гармонії, які недоступні науці і систематичному аналізу; відмовляючись від точних визначень і беззаперечних істин, воно дає можливість людині відчути всю повноту життя, з усіма його нюансами, і одержати заряд оптимізму і впевненості в собі.

Відомий учений, академік В. Енгельгард пише: "...на моє тверде переконання, ніщо в житті і діяльності людини не є таким могутнім джерелом щастя, як творчість". І навпаки, як помітили психологи, нещасна людина не тільки не здатна до творчості, але й взагалі втрачає здатність до виживання, а щастя або нещастя людського існування залежить від життя почуттів.

Щастя як певний стан духу, інтегруючи всі складові духовного світу людини і утримуючи їх у конкретній сукупності, викликає в людні почуття виконаності і цілісності, підвищує загальний життєвий тонус і творчий потенціал.

Л. Толстой записує в щоденнику: "28 липня. Ясна поляна. 1889. Встав о 8-ій, ходив купатись, писав до сніданку "Крейцерову сонату". ...хочеться працювати добре. Ходив за грибами. Якась тиха радість. Так гарно. Почуття щастя. Тільки трішки чогось не вистачає".

В інтегрованій цілокупності "мелодій", які складають щастя, провідною є "мелодія радості". Насамперед вона виконує "психотерапевтичну" функцію, знімаючи страждання, прикрість, невправність, безнадію. Саме дефіцитом радості в сучасній школі психологи і педагоги пояснюють недовірливість і апатичність дітей, їх емоційні тупість і слабку уяву. Менше стало радості і в житті дорослих, навіть у святкові дні люди розучились по-справжньому радіти, а відповідно, втрачають свою життєздатність і творчу силу.

Л. Толстой, замислюючись над проблемою суспільного призначення мистецтва і його субстанційних цілей, говорив: "Для чого пишуть люди?... Для чого читають люди, для чого вони дають гроші і славу за книжки? Люди хочуть бути щасливими: ось загальна причина всіх діянь".

Мистецтво, надаючи вільному часу людини характер Високого Дозвілля, гармонізуючи і оздоровлюючи духовний світ людини, гуманізуючи і соціалізуючи, і формуючи її творчий потенціал, слугує "творенню щастя" і радості її буття. Ще Гомер говорив, що "Бог одарував співця піснею, щоб він збуджував радість". Платон в "Законах" пише: "Хороводи були названі так через внутрішню спорідненість їх з назвою хара" (радість, — Л. С.), а нестямність "від муз", охоплюючи душу, приносить насолоду від відчуття найвищого щастя. Через багато століть Кант назве насолоду від естетично-художнього "почуттям світлої радості". Для Ч. Дарвіна, який від надмірного заняття наукою на схилі літ втратив естетично-художній смак, а, відповідно, і здатність одержувати від творів мистецтва задоволення, було, за його визнанням, втратою частини щастя, що, можливо, шкідливо відбилось на його розумових здібностях, а ще ймовірніше — на моральних якостях його характеру.

Якщо твір мистецтва не викликає світле почуття і загальне піднесення духу, то цей його недолік не компенсується ані темою, ані будь-якими формальними хитромудростями. Мистецтво зобов'язане берегти і множити щастя і радість як найнеобхідніше і найдорожче для людини. Людина постійно має потребу в прекрасному і диві, і не відчуває себе затишно і щасливо, поки ця потреба не задоволена. У цьому розумінні мистецтво має право ідеалізувати, тобто нести в своїх творах певний заряд оптимізму і віри в своє майбутнє. Мистецтво повинне живити мрію людини про прекрасне, благородне, чарівне, переконувати, що життя уже саме є "диво", і тим самим не скорочувати "чарівну пору дитинства", пору віри, надій, передчуттів високих почуттів і любові. Інколи мистецтво — єдиний вогник, який зігріває людину в години її нещастя і бід, притулок від стужі і холоду, загубленості і одинокості, повертаючий їй надію, надію на краще життя і додаючий сил для того, аби прокласти до нього шлях.

Такий вплив чинить на маленького чиновника-невдаху Тяпушкіна в оповіданні Лескова "Випрямила" статуя Венери Мілоської, споглядання якої викликало в нього ні з чим незрівнянну радість, яка рішуче змінила внутрішній світ персонажа, повернувши йому почуття гідності — і "випрямила" зібгану життям душу.

Такі повороти в долі і настрої від спілкування із мистецтвом бувають і в реальному житті. Відомий російський письменник Віктор Астаф'єв згадує, як він підлітком, надміром зазнавши сирітства, голоду, холоду, нужди, під час війни знайшовши карбованець, дивився в кінотеатрі заполярного селища довоєнний фільм "Великий вальс", що розповідав про життя і музику австрійського композитора Й. Штрауса, фільм про життя процвітаючих красивих людей в благополучні часи. Як пише В. Астаф'єв, він "майже весь фільм обливався слізьми від розчулення і ще від чогось, мною тоді, та і досі не розгаданого". Художні фільми, подібні до фільму "Великий вальс", часом стають не просто променем у "темному царстві" але й ковтком животворного повітря. Люди, не дивлячись фільм "Великий вальс", плакали за іншим життям, яке, хай і в кіно, та все ж є.

Однак справжній оптимізм у мистецтві не має нічого спільного зі створенням ілюзій і міфів, ідеалізацією і лакуванням дійсності. Хоча людина і живе постійною мрією про ідеал і власну досконалість, вона не хоче, щоб з нею грали в нечесні ігри і не довіряли їй. При всій любові до мрії про "красиве життя", людина хоче бачити себе в літературі, театрі, кіно, образотворчому мистецтві такою, якою вона є, але, звичайно ж, з урахуванням перспектив розвитку і вдосконалення.

Отже, суспільне призначення мистецтва і його субстанційні цілі зрештою полягають в утвердженні всього кращого в людині, в удосконаленні її духовності і душевності, в сприянні оволодінню найвищими цінностями, здобутками культури, в самореалізації і самоутвердженні у своєму покликанні і в своїх родових якостях, в спонуканні до активної участі в історичному процесі і розвитку до ідеалів Добра і Краси, що, насамперед, і приносить людині радість і щастя.