Естетика

Прогрес і регрес

Прогрес (від лат. progressus — рух вперед, успіх) — напрям розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Про прогрес можна говорити як щодо системи цілого, так і до окремих елементів, структури та параметрів. Поняття "прогрес" співвіднесене з поняттям регрес (зворотний рух) — тип змін, що за своєю спрямованністю протилежний прогресу. Відомо, що будь-який прогрес, будучи сприятливим для одних явищ, здійснюється ціною придушення інших, що між прогресом і регресом існує складний багатобічний зв'язок, який проявляється, насамперед, у тому, що окремі регресивні зміни можуть відбуватися в рамках загального прогресивного розвитку системи, або ж окремі елементи здатні зберігати прогресивний напрям незалежно від наростання регресивних тенденцій системи загалом.

Поняття "суспільний прогрес" формувалось протягом усієї історії філософії разом з усвідомленням мінливості, динамізму, поетапності людського життя, в якому простежувалось щось закономірне і стале. Якщо йдеться про історію як ціле, то вона вбачалась, зокрема, античним мислителям, або простою послідовністю подій, які поєднувалися з украй повільними соціально-економічними змінами, або з регресивним процесом, що йде по низхідній від стародавнього "золотого віку" (Гесіод, Сенека), або циклічним круговоротом, що повторює одні й ті ж самі стадії (Платон, Аристотель, Полібій). У християнстві історія — певний напрям, починаючи від створення світу і людини Богом і закінчуючи страшним судом. Соціальна філософія Нового часу, виражаючи світогляд та ідеали буржуазії, досить швидко зневірилась в ідеї прогресу, і вже Д. Віко (1668—1744) висунув теорію кругообігу — розвитку всіх народів за циклами — дитинство, юність, зрілість, а Ж. Руссо (1712—1778) заперечував прогрес і закликав повернутись до "природи", оскільки успіхи в господарюванні, науці, мистецтві нерозривно пов'язані з втратою людьми свободи і щастя. Гегель, розуміючи прогрес як саморозвиток світового розуму, абсолютної ідеї, розумів прогрес в усвідомленні свободи, який закінчується пруською монархією і її суспільними інститутами. Марксизм критерій прогресу бачив насамперед у матеріальній основі суспільства, продуктивних силах, вдосконаленні засобів і організації праці, зростанні її продуктивності, потребах і їх задоволенні, вдосконаленні побуту і підвищенні культурного рівня людей. Після Маркса ідея прогресу була переглянута в черговий раз під впливом грандіозних змін у всіх галузях суспільного життя і у світі загалом. У результаті сформувались два основні погляди: 1) відмова від самого поняття "прогрес" і небачення нічого "світлого" в майбутньому (Ф. Ніцше та інші), 2) намагання виправдати наявний стан справ та ідеалізація історичної перспективи людства (сцієнтисти і технологічні оптимісти). У наш час ідея прогресу настільки скомпрометована, що сам термін викликає у деяких авторів недовіру, тому його все частіше підміняють термінами і висловами на кшталт: "соціальні зміни", "динаміка культури" (П. Сорокін, А. Моль), під якими розуміють зміни як такі, коливання, мобільність, дифузію, інтеграцію та дезінтеграцію в суспільному житті. Все це, в свою чергу, розглядається під кутом таких понять, як ритм, темп, циклічність, повторювальність, періодичність тощо. Прогресу протиставляється еволюція культури, яку розглядають поза історією і соціальними критеріями. Поняття прогресу здебільшого стало замінюватись поняттями росту, який досліджується і фіксується лише в кількісних характеристиках.

Якшо визнати, що суспільний прогрес пов'язаний з "людським фактором", здійснюється людьми і заради людей, то прогрес полягає не тільки в переході з одного ступеня на інший, у накопиченні благ і цінностей, у "розширеному порядку", а насамперед, у створенні умов для самоздійснення людини в своїх родових якостях, в її всебічному розвитку, в її русі до ідеалів добра і краси, благополуччя і свободи. Видатний фізик і громадський діяч XX століття П. Л. Капиця на міжнародному конгресі вчених сказав, що людину робить щасливою не матеріальний достаток, а її духовна культура, яка пов'язана з "почуттям свободи", саме для цього суспільство і повинне приводити в дію всі свої потенціали, спрямовувати всі свої зусилля, вишукувати найефективніші засоби і належним чином розпоряджатись одержаними результатами. Саме виходячи з цього, можна говорити як про прогрес загалом, так і про прогрес його складових: науки і техніки, промисловості і сільського господарства, медицини і спорту, моралі і мистецтва, гуманізму і духовності, або, навпаки, — про регрес. Отже, врешті-решт, процес полягає в якості людини, насамперед, у її духовності, в наявності умов для її розвитку і цілісного функціонування, у здатності засвоювати і продукувати ті чи інші цінності. Саме з цих позицій слід оцінювати сучасний науково-технічний прогрес, його вплив на людську особистість і наслідки цього впливу.

Той факт, що сучасний науково-технічний прогрес породжує чимало негативних явищ, ще не дає підстави впадати в безпросвітний песимізм і паніку. І. Кант казав, що неправильно вважати, що гіркота і біди, немов з ящика Пандори, посипляться на нещасний світ разом з цивілізацією: "Сума доброчесностей, — на його думку, — так само, як і життєвих радощів загалом, переважає свої протилежності і необхідно обіцяє протягом століть усе більший виграш і прибуток...". Але це можливе тільки тоді, коли буде створене суспільство, в якому його потенціали, зусилля і засоби будуть зосереджені на створенні умов для всебічного і гармонійного розвитку людської особистості.

Отже, справа не в науково-технічному прогресі як такому, який водночас, можна говорити, і гарний, і поганий, а у тому, в чиїх руках знаходиться його штурвал, як і заради чого використовуються його досягнення, що він несе людині — добро чи зло. Крім того, слід враховувати і матеріальні фактори, і духовні, і загальні, і специфічні характеристики, і цілого, і його складових. При цьому слід мати на увазі, що характеристики цілого можуть не співпадати з характеристиками його складових елементів. Ігнорування цього метрологічного принципу призводить до умоглядних схем, помилкових висновків, відриву від цілісного історичного процесу, а відповідно, до спрощення або викривлення уявлень про суспільні явища і характеристики людини.