Естетика

Естетичне як відношення

Той факт, що людина протистоїть природі і як сила природи, і як свідома, доцільно діюча істота, що має певні потреби, інтереси, цілі, свідчить про те, що кожна форма предметності і предметів породжує нове ставлення до світу, нове відношення людей до природи і одне до одного, в яких, насамперед, виявляється соціальна сутність людини, а природні речі втрачають свою абстрактну голу природність.

Поняття відношення характеризує порівняння будь-яких двох предметів (речей) за вибраною основою чи ознакою. Наприклад, порівняння за величиною породжує поняття про числові відношення; порівняння за часом появу і зникнення — поняття про часові відношення; порівняння за участю в матеріальному виробництві — поняття про виробництво і виробничі відносини.

Будь-які суспільні відносини: економічні, політичні, моральні, релігійні тощо, — не будучи самі по собі матеріальними, речовими, не менше об'єктивні, ніж матеріальні речі та їх властивості. "У вартість, — писав К. Маркс, — не входить жодного атома речовини природи. Ви можете ощупувати і оглядати кожний окремий товар, робити з ним, що вам завгодно, він як вартість залишається невловимим". Але вартість є реальністю, а не містифікацією: вона — реальне відношення, відносини між людьми. Вартість є вираженням єдності людської праці і товарних відносин у суспільстві і проявлятися вона може тільки в суспільних відносинах одного товару до іншого. На цій саме підставі ніхто не наважиться сказати, що добро, благо, любов, дружба, патріотизм тощо матеріальні, але не знайдеться й того, що взяв би під сумнів їх наявність, бо у них зафіксований тривалий соціальний досвід людства.

Через категорії "річ" і "відношення" визначається і категорія "властивість". Властивістю є те, що, віднесене до предмета, не утворює нового предмета, але є тим, що відрізняє предмети один від одного. Властивостями володіють тільки речі в їх співвідношенні з іншими речами, намагання ж субстанціювати властивість, ототожнити її з певним матеріальним носієм було рішуче відкинуте навіть у фізиці (властивість теплоти — з теплородом, магнітні властивості — з магнітною рідиною і т. п.), хоч там все-таки бувають випадки тотожності властивості з самою річчю. Так, носієм властивості маси, властивої тілу, є саме тіло. Стосовно людини подібне виключається вже в силу її біосоціальності, універсальності, багатозначності і багатовимірності, тому, наприклад, властивість розумності не розподіляється рівномірно по всьому організму, а має специфічні органи — нервову систему і мозок, соціологізований орган; щодо здорового глузду, то він не є властивістю емоційно-особистої сфери життєдіяльності людей як такої. Властивості є результатом взаємодії якостей, і чим вони складніші, тим більше їх виявляється, по-різному вони сприймаються і використовуються. Наприклад, золото для людини постає як те, що має певний колір, блиск, ковкість, неокислюваність, провідність електричного струму і може використовуватися як матеріал для ювеліра, конструктора, електрика тощо. Натомість, зокрема для дальтоніка або для сліпої людини, не існує привабливих для нормальної людини кольору і блиску, які є суто психічним феноменом, позаяк у дійсності існують тільки світлові хвилі як результат взаємодії предмета із зоровими аналізаторами. Те ж саме можна сказати про слух, він є результатом впливу звукових хвиль на аналізатори слуху. Л. С. Виготський писав, що звуки самі по собі ніякою емоційною виразністю не володіють і з аналізу самих звуків ми ніколи не зможемо вивести законів їх впливу на нас. Звуки стають виразними і впливовими, якщо вони містять в собі певний сенс, тому слухання є складним психологічним ефектом.

Те, що називають "естетичними властивостями" природи: кольори, симетрія, співрозмірність, гармонія, ритми, об'єми, форми тощо, — не є іманентним природі і не має "вічного змісту". Не є це і виключно продуктом соціального як такого, що накладається на природних речах як властиве виключно людині і виключно за її забаганкою. Естетичне — це єдність природного і суспільного, матеріально-речового і соціально-духовного, об'єктивного і суб'єктивного, тобто щось третє. Як вода — єдність кисню і водню, або вино — єдність виноградного соку і води. Тобто є ні першим, ні другим, а, водночас містить в собі і перше і друге. Неприрода сама по собі, ні суспільне як таке не в змозі породити естетичне і викликати естетичне почуття. Будь-які дії і вияви в цьому розумінні є історичним актом, а не просто властивістю природних речей або вмінням володіти певним природним матеріалом. "Ні природа в об'єктивному значенні, ні природа в суб'єктивному значенні безпосередньо не дана людській істоті адекватно".

Якби справді існувало, скажімо, прекрасне як раз і назавжди властиве природі, людство мало б досить часу, аби його виявити і експериментально вилучити з матеріальних утворень. Проте відомо, що в глибоку давнину спроби Сократа та Іпія знайти єдино прекрасне й прекрасне як таке в навколишній дійсності не увінчалися успіхом, як і спроба знайти улюблене, єдино добре, єдино мудре тощо.

Світ природи, речовий світ у його природності, так би мовити, "йде своїм шляхом", являючи собою світ ймовірностей, дійсність яких залежить багато в чому від людини, рівня її культури, практики, потреб, запитів, інтересів, вмінь тощо. Вироблені в суспільстві економічні, політичні, моральні, релігійні, естетичні почуття (відношення, форми, смаки) стають для людини її сутнісною силою, внутрішнім імпульсом до діяльності і виявом небайдужості до природних речей і явищ. Як родова істота, людина має у собі багато потенціалів і визначень: пізнавальний, ціннісний, практично-творчий, естетично-художній тощо, тому для неї немає дійсності "взагалі". Вона постає перед нею як конкретна дійсність у відношеннях фізичних, хімічних, біологічних, соціальних, релігійних, естетичних тощо, що дозволяє людині дивитися на одні й ті самі явища і процеси очима вченого, виробника, політика, мораліста, художника тощо, шукати в них те, що слугує утворенню тієї чи іншої сутності її сили, задовольняє одну із своїх потреб. Включення в конкретну ситуацію внутрішнього світу людини попереднього досвіду і виховання, знання і оцінок, ідеалів і прагнень сприяє тому, що сприймання предметів і явищ природи не обмежується простою фіксацією їх фізичних, хімічних, біологічних властивостей і якостей. Суспільно-смислове емоційно-особисте немовби розчиняє безстрастя природно-речового, наділяючи все людським змістом, який виступає в "продукті" вже у вигляді "спочившої властивості", у формі буття. У результаті цього природна річ, предмет, явище, немовби втрачає свої субстанційні якості і властивості, а там, де служить для задоволення духовної потреби, або засобом певного "висловлювання", об'єктивації духовного, соціально-смислового або емоційно-особистого, стає "прозорою". Те, на чому формується духовний світ людини і базується її діяльність, вже є чимось олюдненим і відкладається в мозку у вигляді прообразу таємничої здатності людини включати в конкретну ситуацію свій внутрішній світ, "взнавати" речі і предметні зв'язки, не обмежуючись простою фіксацією їх природних якостей і властивостей (кольорів, звуків, ліній, форм тощо).

Людина, сприймаючи природу, немовби автоматично співвідносить усе сприйняте зі своїм життям, своїми уявленнями про ідеали, цінності, взаємодіючи з природою за принципом зворотного зв'язку. Коли ж розірвати цей зв'язок, усе втрачає для людини будь-який смисл, воно перестає мати будь-яку цінність, людина не здатна його оцінювати, а відповідно, і реагувати, тим більше переживати.

Предмет природи стає для індивіда "людським предметом" або "опредмеченою людиною". Тобто людина бачить в природі ту доцільність і сенс, які відповідають її ідеалам, потребам, інтересам, мотивам, прагненням. Все, що людина бере з природи, "профільтровується" через її суб'єктивність, досвід відчувань, мислення та дій. Те, що є природним: фарби, симетрія, ритми, гармонія, світло, квіти тощо можуть хвилювати, зворушувати, цікавити людину тільки тоді, коли в неї є внутрішня потреба в безкорисливому духовному задоволенні, гармонії і в досконалості людина і шукає в природі відповідний цьому еквівалент. Тому ставлення людини до тих само явищ природи може бути різним, залежно від конкретної ситуації, потреби, установки суб'єкта на об'єкт, менталітету і особистих уподобань.

Відомо, що народи Середнього Сходу, зокрема, араби, полюбляють симетрію, пропорційність, розмірність, а японці всіляко уникають симетризму і пропорційності. "Чутливий до всіх проявів руху життя японець, — пише Г. Востоков, — недуже любить форму, цю межу рухомості. Симетричність усього живого, форм тварин і рослин — це явне прагнення природи до рівноваги — залишає його цілком байдужим. Він спостерігає й схоплює в природі асиметричне, порушену рівновагу, підкреслює форми в момент зміни".

Якщо австралійці-аборигени і бушмени — мешканці південної Африки — не мають звички милуватися квітами чи прикрашати ними себе, то у японців милування квітучою японською вишнею зведене в національний культ.

Естетичне ставлення японців до природи і природних явищ пояснюється як бідністю матеріальних ресурсів японського архіпелагу, так і історичним процесом становлення нації, яка зуміла зберегти себе завдяки надзвичайній повазі до джерел життя, що стало для японців чимось вже генетичним. "Закладена в природі Японських островів постійна загроза передбачуваних стихійних лих, — пише журналіст-міжнародник В. Овчинніков, який жив багато років у Японії, — сформувала у народі дуже чутливу душу. Буддизм додав сюди улюблену тему про мінливість світу". Для японців навколишня природа — це храм, в який вони входять з молитвенним трепетом і шанобою.

Отже, спроби знайти естетичну автономність окремих сторін, властивостей у природі — звукових, колірних, метричних, лінійних, граматичних тощо — підміняють зміст і сутність самого естетичного як суспільно-природного, суб'єктивно-об'єктивного, чуттєво-раціонального тощо. Все це дехто підміняє розглядом позірних смислів самого природного, що заважає побачити справжні джерела естетичного і таким чином не допомагає розв'язанню цієї проблеми. Не вирішує проблеми естетичного уявлення про нього як щось "середнє" між природним і людським.