Естетика

Естетична потреба

З'ясувати, що таке естетична потреба — з'ясувати спонукальника до естетичного ставлення і мотивації різних форм есетично-художньої діяльності, обумовленості її засобів і результатів, впливу виготовлених продуктів або природних явищ на людину.

Тривалий час, починаючи з античності, естетично-художнє розглядалось як невіддільне не тільки від космології, науки і ремесла, але й від тілесного і корисного, утилітарного. Це проявилося, зокрема, в Сократа (469—399 до н. е.), який пов'язує прекрасне з поняттям доцільності, тобто придатності для досягнення певної цілі. Він говорив: "Все гарне і прекрасне по відношенню до того, що добре пристосоване, і, навпаки, погане і потворне по відношенню до того, для чого воно погано пристосоване". Тому прекрасною може виявитися і корзина для гною. Його учень Платон (427—347 до н. е.), розвиваючи вчення свого учителя, твердив, що прекрасним є не те, що є приємним для зору і слуху, а те, від чого є практична користь. Оскільки художник здатний створювати тільки копію ідеї прекрасного, то його твір є "копією копії" тому його витвір не має ніякої цінності для суспільства, за винятком військової або взагалі "мужньої музики", або тієї, яка придатна для молитов, виховання доброзичливості, ввічливості. Приносити ж задоволення естетично-художнє може тільки аристократам як "людям найкращим і таким, що отримали достатнє виховання", тому Платон виганяв естетично-художнє зі своєї "ідеальної держави" . Таке або подібне розуміння естетично-художнього, так би мовити, "службовий" підхід до нього зберігся і в більш пізні часи. І. Кант (1724—1804) першим протиставив ідею краси ідеї користі і доцільності, означив потребу в естетичному як незацікавлений інтерес, "вільну гру нашої уяви і розуміння": "...лише задоволення від прекрасного є незацікавлення і вільне задоволення".

Це трактування естетичної потреби було розвинуте Ф. Шіллером (1759—1805). У "Листах про естетичне виховання" він писав, що хоча розум і насаджує в людині "основи суспільності, однак тільки одна краса може надати їй суспільні якості". Тільки естетичний смак вносить гармонію в суспільство, бо він породжує гармонію в індивіді. Всі інші форми й уявлення розділяють людину, бо грунтуються або виключно на почуттях, або на духовній частині її істоти, тільки уявлення краси робить людину цілісною, бо вимагає згоди її двох натур, роблячи її цивілізованою і розумною, сприяючи усім функціям людської природи без винятку. Краса, за Шіллером, як своєрідна "гра" здібностей, що призводить до якогось "розширення", з одного боку, сприяє об'єднанню духовного з тілесним, сучасного з минулим і майбутнім, а з іншого — свідчить про наявність ідеалу за яким вимірюється дійсність і який виступає в ролі внутрішнього імпульсу до "гри". Тільки в красі, вважав Шіллер, зникає матеріальний примус законів природи і духовний примус морального закону, і людина одержує свободу. Позаяк людина не виключно матеріальна і не виключно духовна, зауважує Ф. Шіллер, то краса не може бути виключно життям, або тільки образом: краса — це загальний об'єкт обох спонукань. Краса, доходить висновку Ф. Шіллер, водночас і форма, бо споглядається, і наш стан і дія.

Однак Ф. Шіллер пояснював естетичне тільки наявністю в людини "надлишкових сил" і вродженою її потребою у "веселій грі", в якій би вона звільнялась від "реальності" і "матерії", тобто від усього предметного і утилітарного, а також споконвічною схильністю людей до прикрас і "видимостей". Тому єдиною метою і результатом естетичного сприйняття Шіллер вважав задоволення і відчуття свободи як самоцілі. Таке замикання естетичного на гедоністичному і компенсативному означає відхід від соціального життя в "ілюзорне життя", позбавлене "вагомості" і суперечливості. Це положення було запозичене спочатку А. Шопенгауером і еволюціоністом Г. Спенсером з учнями, а також деякими мислителями XIX століття. Краса, на думку М. Гійо, базується на "забаві", отже "треба її відділити від добра". Цілком вільним від життєвих зв'язків і стосунків вважав естетичне і М. Гартман, а прекрасне, на його думку, осягається тільки в стані екстазу і мрійливості. Акцентація на гедоністичному як основному в естетичній потребі характерна для багатьох сучасних зарубіжних і вітчизняних естетиків.

Твердження, що краса — "весела гра", в процесі якої людина одержує безкорисливе задоволення від вільного виявлення духовних і фізичних сил, хоча і містить в собі елементи правди, ще не пояснює природу і сутність потреби в естетичному, бо людина не виключно радісна, а естетичне не зводиться до сприйняття і переживання прекрасного. Саме задоволення як природне прагнення людини до гармонії, комфорту, балансу сил, заради чого вона здійснює величезну працю в різних сферах своєї життєдіяльності, є лише тимчасовим станом організму в момент задоволення тієї чи іншої потреби (матеріальної чи духовної), дуже суб'єктивне і випадкове. Тому, на думку Гегеля, воно є "щось вторинне і таке, що супроводжує справу, воно не є мірилом, за допомогою якого судять про річ". У задоволенні як такому багато випадкового і нестійкого, задовольняється тільки якась одна пристрасть, тому безглуздо передбачати, що задовольнивши її, у відриві від інших пристрастей, людина відчуває себе гармонійною і цілісною. Крім того, не слід уявляти, що всі люди без винятку налаштовані на насолоду, як це стверджують прихильники "філософії насолоди". Слід також ураховувати і те, що спосіб і зміст насолод завжди визначались усім ладом суспільства, а не якимись окремими групами, для яких вони стали самоціллю і марнотратством, набуваючи для цього навіть економічну форму — форму розкоші, як це мало місце серед дворянства, а згодом у буржуазії, торговельної верхівки і еліти шоубізнесу.

Естетичне сприйняття і естетичне переживання, хоча і є суто індивідуальним актом, що здійснюється добровільно, це все ж глибоко соціальний процес. У ньому те, що виступає як свобода прояву духовних рухів і безкорисливості індивіда, суворо детерміноване певним суспільством як цілісною системою, становищем індивіда в суспільстві і умовами його буття, його вихованням, станом, настроєм тощо. "Пригнічена турботами нужденна людина, — писав К. Маркс, — несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища...". Груба потреба робітника, на думку К. Маркса, спеціально культивується, бо "істинною насолодою для цієї грубості є самоодурманення, це уявне задоволення потреби, ця цивілізація серед грубого варварства потреб".

Отже, будь-які розмови про "веселу гру" з собою, "самонасолодження" і "узгоджений з собою егоїзм" тощо, безгрунтовні і безперспективні щодо пояснення природи і сутності естетичної потреби, естетичного взагалі. Ні "весела гра", ні "принцип любові", ні "егоїзм", самі як такі не можуть послужити поштовхом до естетичного сприйняття, а естетичне переживання не утворює саме як таке якесь окреме царство, оскільки воно є лише одним із проявів дійсного життя і задовольняє потреби цього життя. Навіть І. Кант, якого вважають родоначальником естетизму і формалізму в мистецтві, не відстоював цього. Обґрунтовуючи самоцінність естетичного щодо етичного й інших форм "практичного інтересу" людини, відкидаючи утилітаризм і прагматизм, Кант, однак, визнавав, що хоча задоволення від краси не пропонує ніякого поняття, "естетичний ентузіазм піднесений, бо він є напруженням сил через ідеї, що викликають такий порив душі, який діє набагато сильніше і триваліше, ніж спонукання, отримане від чуттєвих уявлень". Те, що ми називаємо "чистою красою", — прекрасне в природі, зауважує Кант, пов'язане з моральними задатками того, хто сприймає, його способом думати і уявленнями про добро, яке завжди присутнє в естетичній оцінці. Тому естетична насолода, на його думку, на відміну від приємного, яке супроводжує прагматичне, завжди несе в собі якість. Оскільки людська природа узгоджується з морально добрим не сама по собі, а тільки через примусовий вплив, який розум виявляє на чуттєвість, то, на думку Канта, необхідно створювати "емпірично прекрасне", тобто твір мистецтва. У ньому має міститися "примусове, або як говорять, якийсь механізм, без чого дух, який у мистецтві повинен бути свободним, і який єдино оживляє твір мистецтва, був би позбавлений тіла і зовсім випарувався". З цих та інших суджень Канта видно, що несправедливо приписувати йому титул засновника теорії "безцільних красивостей". Однак і Кант, усунувшись від соціального аналізу естетичного, не зміг до кінця і аргументовано вирішити цю проблему, як не змогли її вирішити в належній мірі і наступні покоління філософів-естетиків.

Сучасний рівень естетики дає підстави вважати естетичну потребу як специфічне духовне явище, що виникає і формується в людському суспільстві як життєстверджувальний і гармонізуючий, соціалізуючий і гуманізуючий початок. Як наголошувалося, найперші кроки людини супроводжувалися різноманітними впливами і відношеннями, продукуванням різних духовних продуктів, утворенням "світлого" і "темного" поля свідомості. Все це вимагало формування якогось "загального центру", здатного привести численні зміни і стани індивіда до тотожності, адекватності щодо навколишніх умов його життєдіяльності, водночас, не сковуючи його жорсткими рамками нормативного і прагматичного, утилітарно-предметного і обов'язкового. Таку "стабілізуючу" і "вивільняючу" функцію у життєдіяльності людини виконало естетичне, насамперед, за допомогою прекрасного.

Потреба в естетичному — це специфічний вияв невсипущої жадоби людини до цілісності і тотожності, єдності і завершеності індивідуального і родового. Естетичне виникає і функціонує як особливий "орган" і спосіб гармонізації індивіда і відновлення його цілісності та функціональної життєздатності, загальної активізації і формування творчого потенціалу. З самого початку естетичне було покликане вирішувати всі дихотомії, що утворилися в результаті суперечностей життя, постійного подолання і боротьби, життєвих конфліктів і порушення психічного балансу. Тому потреба в естетичному найбільш нагальна тоді, коли людина втрачає свою тотожність з дійсністю, вступає з нею в конфлікт і виражає свою незгоду з усим тим, що суперечить її ідеалам і прагненням, або в моменти занепаду, втрати віри і стимулів до боротьби та творчості.

"Потреба в красі і творчості, що втілює її, — писав Ф. Достоєвський, — нерозлучна з людиною, і без неї людина, можливо, не захотіла б жити на світі. Людина жадає, знаходить і приймає красу без будь-яких умов, а так тільки, що вона краса, і з побожністю схиляється перед нею, не запитуючи, до чого вона корисна і що з можна за неї купити? І, можливо, в цьому й полягає щонайбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає відразу кумиром, без будь-яких умов. А чому він стає кумиром? Тому потреба краси розвивається тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, в боротьбі, тобто коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли щось шукає і добивається спокою, а в красі є і гармонія, і спокій".

Потреба у предметі естетичного переживання виникає в людини у результаті нестачі життєвих проявів, неповноти існування індивіда в суспільстві і незадоволення таким станом справ. Але сам предмет, викликавши потрібне переживання, в свою чергу, залишає відчуття нестачі і неповноти, які людина прагне якось надолужити, знайти, здійснити. Цей перманентний вплив, що обумовлює динамізм духовного світу людини і виконує роль могутнього стимулу до творчої діяльності, і становить особливість естетичного переживання.