Естетика

Мистецтво і суспільна реальність

Мистецтво є, насамперед, специфічним відображенням суспільного життя і формою соціальної активності. Це положення стало майже аксіомою для вітчизняної естетики і мистецтвознавства. Водночас, у нашій теорії ще немає чіткого визначення, що ж освоюється із сфери суспільного життя. Інколи досить заявити, що мистецтво відображає дійсність, зокрема і суспільне життя, а ступінь об'єктивності цього відображення немовби і визначає реалістичність чи нереалістичність художніх творів, реалізм або нереалізм у художній творчості загалом. Г. В. Плеханов з цього приводу писав: "...сказати, що мистецтво, як і література, є відображенням життя, значить висловити хоч і правильну, але все-таки невизначену думку". Визнання пріоритету дійсності, збереження зовнішніх прикмет часу ще не може дати відповідь, чому, наприклад, ганебна дійсність Миколи І і Аракчеєва поєднувалася з творчістю Пушкіна, Гоголя, Шевченка, Лєрмонтова, Некрасова та інших, чому художник може піднятись над нею і винести їй "вирок" або ж, відображуючи її "темні" сторони, виконати роль кривого дзеркала. Відповісти на ці та інші запитання не так вже й просто.

Характер, діапазон, зміст і рівень естетично-художніх цінностей, їх створення і використання визначається всім суспільним ладом, матеріальним і духовним виробництвом, способом споживання, потребами певних соціальних прошарків або професійних груп. Об'єкти відображення, бачення, гострота ока, чутливість вуха, майстерність, загостреність, гротескність, плавність, риси експресивності або заспокоєності, лаконізм або насиченість деталями, пафос, технологія — все це породження певних суспільних умов, відповідь на запит громадськості, продукт задоволення тієї чи іншої потреби. В ритмах, інтонаціях, мелодіях (якщо це музика), у метафорах, тропах, порівняннях (якщо це мистецтво слова), в фарбах, лініях, формах, сюжетах і композиціях образотворчого мистецтва виражаються "закличні поклики" епохи, пафос подій, настрої, стани реальних людей, відображаються напруженість боротьби і подолання, натхнення і смуток, оптимізм і песимізм, надія і відчай. Мистецтво, як ніяка інша форма духовно-практичної діяльності, здатне відобразити, увібрати і втілити силу, могутність, багатство, красу (або навпаки, злиденність, пустоту, слабкість, потворство) людського духу, людини, суспільства. Мистецтво не просто відтворює "образ епохи", але немовби акумулює духовну енергію людства за допомогою "сильних форм" або структур художньої свідомості, які "відкладуються" художником в тому або іншому речовому матеріалі у вигляді "незникаючих відміток" і "консервує", "зберігає" все це як одиницю безмежного фонду культури людства.

До сфери художньої діяльності втягується весь життєвий матеріал: історичні умови, предметне середовище, побут, думки, почуття, настрої тощо. Але образ епохи визначає, насамперед, людина як жива, динамічна система, котра концентрує в собі всі основні прикмети часу, носить в собі здоров'я і хвороби суспільства. Саме люди, передусім, визначають образ епохи і її рівень, прогресивність і значимість. Тому мистецтво загалом, всіма своїми видами і жанрами, в тій чи іншій формі і повноті повинне створювати "портрет" людини з усіма її характеристиками, помислами, почуттями і настроями, а не перетворювати її в "ляльку" і "начиняти" її голову "раціональним" матеріалом із погляду тих чи інших авторів.

У мистецтві в тій чи іншій мірі "вкладається" вся дійсність з її економічним і духовним життям, ідеологією і побутом, історичними процесами і традиціями, логікою і алогізмами, громадським і особистим життям. Тобто, мистецтво має бути адекватним епосі, отже, відповідати всьому багатоликому світу суспільного життя, людських взаємин, думок, бажань, пристрастей: мистецтво повинне відображувати дійсність у всіх її кольорах і проявах. Без цього виходять окремі, кольорові або сірі уламки, на яких не можна скласти уявлення про ціле. О. М. Горький якось зауважив, що мистецтво бере людину з усіма її суперечностями і всій складності життя і ставиться до дійсності "чесніше", ніж публіцистика. Тому роман, наприклад, будучи могутнім і в найвищому ступені переконливим засобом пропаганди класових тенденцій, водночас примушує письменника, всупереч його намірам, відмічати тенденції і факти, чужі і ворожі тим, які проповідує він сам як ідейний представник певної суспільної групи.

Визначальним чинником для мистецтва і художника зокрема є історична реальність з її динамікою і суперечностями, реальність людини з її роздумами і сумнівами, помилками і муками, сподіваннями і розчаруваннями. Тому мистецтво не дасть повної і правильної картини епохи, якщо художники будуть керуватись тільки політичними, правовими, моральними ідеями, нормами, установками. Деякі види мистецтва не здатні втілювати безпосередньо ідеї, норми, знання, раціонально-нормативне взагалі. Так, наприклад, головною причиною музики, що, як правило, позбавлена понятійного матеріалу, на думку академіка Б. В. Асаф'єва, є інтоновані смисли як певне якісне відношення людини до дійсності. Мистецтво музики, підкреслює він, це, насамперед, почуття дійсності, відчуття її емоційного тонусу, душевного здоров'я людини, її "настройка" на дійсність. В силу цього безпредметне і безсловесне, невловиме оком мистецтво — музика, залишається мистецтвом теперішнього, поточного часу. Тому для композитора важливо не "цитатно" відтворити самі події, соціальні процеси, різний ідеологічний матеріал, а ту "емоційно-звуко-поетичну атмосферу", в якій даний образ зароджувався, і всі її видозміни.

З огляду на ускладнення соціального життя і загострення боротьби ідеологій, а також збільшення впливу продуктів художньої діяльності на людину особливої ваги набирає соціально-ідеологічний аспект мистецтва. До соціологічного аналізу мистецтва і його ідеологічної функції дедалі частіше стали звертатися навіть такі прихильники "чистого мистецтва" як Рід, Гаузенштейн, Франкастель та інші. Деякі з них намагаються десоціологізувати і деідеологізувати мистецтво або ж перенести на нього риси дизайну. Дехто з них вважає, що в створенні твору мистецтва бере участь якесь "творче буття", яке не має ніякого стосунку до дійсності і "соціальної совісті" митця, бо все соціальне начебто притупляє його художнє чуття. Головне для митця, — кажуть вони, — використовувати взаємодію простору і кольору, а не виражати суспільно-політичні ідеї, — нехай цим займається політика, а митець, мовляв, має вибирати: або соціальний коментар, або живопис.

Герберт Маркузе, наприклад, пише в своїй книзі "Ерос і цивілізація", що мистецтво як бездієве в суспільному житті самоусувається від соціальних процесів і навіть від пізнання дійсності. Як сфера свободи, як інстинктивне воно є "самодостатнє вмістилище", "сприятливий хаос", де рівною мірою є місце і для мистецтва, і для немистецтва.

Мистецтво, яке "нізвідки не веде, ні до чого не приводить" (Герберт Уелс) не виконує жодного із субстанційних своїх призначень, звужує сферу свого впливу, перекручує відображувану дійсність, обходить інтереси і прагнення людини як учасника суспільно-історичного процесу, члена суспільства. Справжнє мистецтво не може не зачіпати соціальні проблеми суспільства і людського життя. Той факт, що мистецтво в класовому суспільстві завжди було політичною й ідеологічною зброєю, знаряддям "руйнації" або "творення" — стара істина. В усвідомленні ідеалів, цілей, завдань, у виробленні того чи іншого світогляду і ідеології мистецтву відводиться не остання роль. Але було б спрощенням говорити, що мистецтво, зокрема художня література, слугують пропаганді ідеології, політичних ідей, тим більше твердити, що воно є їх джерелом.

Звуження специфіки мистецтва до його соціального аспекту, обмеження його впливу ідеологічним функціонуванням — це той же самий утилітаризм, за який виступають, наприклад, сучасні техніцисти, і вульгарний соціологізм. Коли картину В. Поленова "Зарослий став" тлумачать як ідейно-соціальну концепцію старого суспільства, стелю Сікстинської капели, розписану Мікельанджело, трактують як критику офіційної моралі того часу, — це свавільне звуження і змісту конкретного твору, і функції, і призначення мистецтва взагалі, а характерна для будь-якого мистецтва тенденційність перетворюється в "ідеологізм".

Необґрунтованість цих і подібних суджень стає більш зрозумілою при з'ясуванні самого поняття "ідеологія". Якщо говорити коротко, то ідеологія як сукупність ідей, поглядів відображає на теоретичному рівні, в більш або менш систематизованому вигляді ставлення людей до навколишнього середовища і одне до одного у відповідності з їх економічним, політичним, правовим, майновим тощо інтересом. За допомогою ідеологічних форм — політичних, правових, релігійних, філософських, естетично-художніх люди усвідомлюють положення і суперечності в економічному житті і суспільних відносинах і борються за їх розв'язання.

Ідеологія, таким чином, — не якась надбудова над психічним і не "згусток психічного", а продукт теоретичного аналізу суспільних відносин, за допомогою якого знімається стихійність і випадковість у суспільній поведінці людини. Як форма узагальненого досвіду і вияв стосунків людей, вона є історичним, а в класовому суспільстві — класовим явищем і слугує класовим цілям. Цьому ж слугує і художня культура, як це в 20-і роки декларував ЛЕФ і Пролеткульт. "Мистецтво — це ряд ідеологічних пристосувань", — заявляв вождь пролеткультівців О. Богданов.

Звичайно, такий могутній засіб впливу на людей, як мистецтво, не може не нести в собі певні політичні, моральні, релігійні тощо ідеї, не виражати інтереси тих чи інших соціальних сил, їхній ідеали, бажання, прагнення, думки і почуття. Так, імпресіонізм кінця XIX початку XX ст. з усіма його позитивними якостями і вадами — це своєрідний протест нового покоління буржуа в мистецтві проти старого, більш консервативного й інертного байдужого і до природи, і до людей. Розглядаючи творчість О. Ренуара з погляду ідеологізму і вульгарного соціологізму, можна було б сказати, що в картинах митця виявилося світосприйняття й світовідчуття поміркованого і навіть ліберального буржуа, далекого від політики і соціальних процесів. Але в мистецтві не все так просто і ясно. Атмосфера картин О. Ренуара — атмосфера радісного сприйняття світу, захоплення чуттєвістю і безпосередністю, що, звичайно, відбивало не лише особисті уподобання митця, але й світовідчуття певних соціальних сил того часу. Представляючи певну групу суспільства, Ренаур усе ж залишився Ренуаром не тому, що він "одягнув" у художню форму політичні і моральні ідеї цієї групи, а тому, що і він сам, і змучене жорстокістю буржуазного життя суспільство мали потребу в світі "м'якості" і "свіжості", сонячних барв і зворушливої інтимності. І хоч ми не знаходимо в його творах прямого відгуку на соціальні процеси, що відбувались на зломі двох віків — дев'ятнадцятого і двадцятого, проте відчуваємо естетичну насолоду, дивлячись на високохудожні образи сучасників і сучасниць видатного художника-гуманіста.

Навіть прихильники класовості і тенденційності мистецтва К. Маркс і Ф. Енгельс застерігали проти однобокого тлумачення ідейності і соцілогізації мистецтва. Зокрема, Ф. Енгельс критикував поетів "Молодої Німеччини" за їхню "погану тенденційність", не підкріплену ні високою художністю, ні справжнім поетичним пафосом. Один із марксистів А. В. Луначарський писав, що література є мистецтвом художніх образів і що будь-яке втручання "голої думки", "голої пропаганди" є завжди промахом для даного твору. Сама ідеологія, оскільки вона засвоюється живими людьми, — це не голі формули, вона є також і організацією почуттів та вольових імпульсів. Ідейним же є будь-яке мистецтво, що випливає із сильних потрясінь і ефектів, які спонукають митця до активного ставлення до дійсності, до творчості, але він завжди зацікавлений у тому, аби його твір не втратив своєї специфічності і впливав своєю художністю на почуття і думки людей. Художник в окремому творі може переносити акценти на економічні, політичні, правові, філософські, релігійні і власне мистецькі проблеми, тобто бути в своїй творчості ідейно спрямованим, тенденційним, але він не повинен ілюструвати загальні положення будь-якої ідеологічної форми. Мистецтво виходить за межі будь-яких ідеологій та ідей: художність і впливовість мистецтва втрачаються разом із переходом митця до відвертої апологетики, не підкріпленої поетичним пафосом, не вираженої високою майстерністю. Аргументація мистецтва в розв'язанні тих чи інших проблем інша, ніж політики, філософії, моралі, релігії тощо. "Озброєння" митця має інший характер, ніж знаряддя політика, мораліста, соціолога, проповідника. Цю особливість дотепно відмітив Генріх Гейне, коли писав: "Італійські художники полемізували з попівством, мабуть, успішніше за саксонських теологів. Квітуче тіло на картинах Тиціана — це суцільне протестантство. Стегна його Венери — це тезиси набагато переконливіші, ніж ті, що їх прибив німецький чернець на дверях віттерберзької церкви.

Мистецтво завжди життєве, а життя людини — соціальне. Але ця соціальність має різні аспекти і переживається людиною по-різному. Так само і самосвідомість, усвідомлення відбувається те тільки у вигляді ідей і знань, й у вигляді емоцій, почуттів, волі тощо. Тому і сприйняте політичне, правове, моральне, релігійне, соціальне взагалі немовби перекладається на мову естетично-художнього, йдучи до свідомості людини через її серце. Ця осердеченість робить такий "переклад" відносним, приблизним щодо понять і світоглядних ідей, адже для мистецтва головне не точність теоретичних визначень, а сила вражень, переживання, пафос.

Вже в силу діалектичної взаємозалежності сфер і форм суспільної діяльності і суспільної свідомості будь-яка проблема, що її відображає-зображує мистецтво, водночас, перетворюється в світоглядну, філософську, політичну, моральну проблему. Тому не може бути заперечень проти включення ідеології в предмет інтересу мистецтва, а його використання в соціально-політичних процесах. Отже, йдеться не про усунення соціологічного аспекту використання художніх творів з ідеологічними цілями, а робиться застереження проти його штучної соціологізації та ідеологізації на шкоду його власним субстанціональним цілям і призначенню.

Таким чином, мистецтво є особливою, "художньою" реальністю, яка знаходиться в особливій кореляції з актуальною суспільною реальністю і має свої механізми включення в життя суспільства, а до того ж її параметри чітко визначені. Мистецтво завжди знаходиться "на службі" епохи, що його породила, відображуючи і виражаючи все соціально-значиме, раціонально-нормативне і емоційно-особисте. Це вимагає застосування щодо мистецтва, поряд з естетично-художніми критеріями, і соціально-історичних критеріїв, урахування всіх умов і обставин, всіх аспектів суспільного життя і всього діапазону життєдіяльності людини як учасника історичного процесу.