Естетика

Істина і художня правда

Істина — адекватне (правильне) відображення об'єктивної реальності (або її фрагмента) суб'єктом, який відтворює об'єкт, що пізнається таким, яким він існує незалежно від нього. Тобто в істині фіксується об'єктивний бік пізнання, вона — його рівень і показник глибини осягнення суті об'єкта, пізнавальний образ, суб'єктивна форма якого повністю підкорена об'єктивному змісту знання. Істина — гносеологічна категорія, і перевіряється вона шляхом співвідношення знань з об'єктивно існуючими речами, явищами, процесами як такими; вона об'єктивна, однозначна і не підлягає перетлумаченню.

Але людина, здійснюючи насправді "людську дійсність" і утверджуючи себе в своїх родових якостях, не тільки пізнає, але й "радіє", "страждає" "сподівається", "розчаровується" тощо і, насамперед, завдяки цьому сприймає і усвідомлює своє "я". Тобто, крім пізнавально-об'єктивного, людина виявляє емоційно-особисте ставлення і здійснює специфічну предметну діяльність, в результаті якої створюються продукти, мета яких викликати певні духовні рухи, протилежні тим, які викликаються пізнавальною діяльністю і її продуктами.

Суттєвим моментом виникнення мотиву художньої діяльності, таким чином, є потреба в предметі специфічного переживання як прояву, специфічного ставлення до дійсності, характерного лише людині. Як форма особистого вираження суспільно-історичних смислів, художня творчість передбачає значний відхід від суто наукового пояснення в бік життєво-індивідуального, що надає відбитому і закарбованому в мистецтві глибоко інтимний, емоційний характер.

Категорія ж істини не тільки не виражає емоційно-особисте, переживання і настрої, але й всіляко чинить опір усьому цьому, воно вилучається наукою з нещадною послідовністю. Говорити про істину в мистецтві доречно лише оскільки, остільки воно базується на досягнутому рівні духовної культури, зокрема і на досягнутому рівні знань.

У вітчизняній літературі останніх десятиліть ціла низка авторів схилялась до того, що для мистецтва більш важливим є емоційно-особисте і оціночно-орієнтаційне, а не об'єктивно-предметне і гносеологічно-пізнавальне; що існуючий у художньому творі емоційний заряд підкоряє наявні в ньому елементи науково-понятійного мислення, який у мистецтві відсунутий на задній план; і "навіть суто пізнавальні судження, які належать до творів мистецтва... є не судженнями, а емоційно-афективними актами мислі"; що образне осягнення світу взагалі "само по собі не забезпечує аналізу причинно-наслідкових відношень і однозначного взаєморозуміння між людьми", що характерно для наукового знання, а "багато візуальних і слухових асоціацій за подібністю контрасту зовсім не пов'язані з мислительною, розумовою діяльністю мозку"; що мистецтво впливає на людину не тими його частинами, які споріднюють його з інтелектом, а тими, які пов'язані з переживаннями, тому воно слугує не стільки знаряддям пізнання, скільки організовує ідеї і особливі емоції.

Звичайно, було б неправильним зводити мистецтво до емоційно-особистого і "вираження" людської суб'єктивності, що може зрештою перерости в суб'єктивізм. Не можна також вилучати із пізнавальних процесів емоції на тій підставі, що художнє переживання приховує в собі акт пізнання. Це визнав навіть ірраціоналіст в естетиці А. Шопенгауер. Однак у мистецтві все визначається не відповідністю істині і об'єктивності а, здатністю викликати потрібний афект, настрій, переживання, стан, тобто всім тим, що не вкладається ні в які силогізми або математичні рівняння. Сама художня мова, її поетика, метафори, порівняння, різні "естетичні атрибути" не забезпечують об'єктивності і безсторонності, а обов'язкова для мистецтва краса як ціннісно-орієнтаційне, що є "якимось специфічним негносеологічним продуктом духовної діяльності", встановлюється "безпосередньою реакцією суб'єкта" в формі переживання, виключає зведення результатів художньої діяльності до істини.

Художня картина світу формується на основі багатьох джерел та чинників і складається із сукупності найрізноманітніших відомостей, вражень, уявлень, утворюючи якусь неподільну цілісність, в яку входить об'єктивне і суб'єктивне, пізнавальне і оціночне, раціонально-нормативне і емоційно-особисте тощо. З урахуванням усього цього, а також переважного для мистецтва ціннісного відношення, можна говорити, що здобуте в процесі художньої діяльності різноманітне і багатогранне відображення життя одержує статус художньої правди. Це зовсім не означає, що істина в художньому творі завжди має статус художньої правди: терміни ці не синонімічні; істина виражає потребу людини в знанні, а художня правда — в цінностях, передусім, у красі, благові, добрі. "Потреба в красі, — наголошував Й. Р. Бехер, — не тотожна потребі в істині... Слід розділяти ці поняття, тобто зберігати чистоту кожного із них, а не змішувати їх і розчиняти одне в другому, інакше зацарює хаос понять".

За звичаєм слово "правда" пов'язують з поняттям "істина", протиставляючи їх "вимислу" і "обману" ("брехні", "нещирості"). При більш близькому розгляді виявляється, що залежність тут дещо інша: правда хоч і близька за змістом до істини, але не тотожна їй, а вимисел не тільки виключає її, але, як це не здається парадоксальним, виявляє з нею смислову близькість і в значній мірі обумовлює її. Правда — це знання, частина якого не підлягає доведенню і перевірці через його неповноту або наявність в ньому елемента суб'єктивного.

Від твору мистецтва читач, глядач, слухач вимагають не істини в її "голому" вигляді, а глибини хвилювань і переживань, не логіки і доведень, а щирості і переконливості. В цьому смислі навіть у науці, яка загалом орієнтована на істину, не все є істиною, хоча і одержане за допомогою раціонально застосованих науковий засобів. Отже, не тільки мистецтво як те, що включає оціночне і емоційно-особисте не дає істинне знання, але й не всі науки можуть претендувати на це в рівній мірі.

Якби мистецтво мало завданням осягнути істину, то художній твір повинен був би функціонувати як об'єктивне знання, думка, і сприймати все слід було б як усе вирішене і таке, що не потребує доведень. Тим часом сама художня мова, "естетичні атрибути", на відміну від "логічних", характерних для науки, передбачає свободу суджень і прийняття багато чого на віру й перевірку на переживання, що не властиво для істини як об'єктивного знання. Навряд чи доречно говорити, що, наприклад, балерина була істинною в "Лебединому озері" або в "Карман-сюїті", тим більше називати "істинним" орнамент на вазі, ту чи іншу мелодію тощо. Якби художні твори вимірялись істиною, то за, висловом Л. Виготського, дев'яносто дев'ять відсотків "у світовому мистецтві виявилось би викинутим за борт — належало б тільки історії".

Висловлювання таких авторитетів, як О. Пушкін, А. Герцен, Л. Толстой, М. Горький, І. Франко, Л. Виготський та багатьох інших дають підставу говорити, що термін "істина" неадекватно виражає характер і сутність художньої діяльності, а істинні знання не є її ціллю: істина в мистецтві є лише компонентом більш широкої системи оцінок життя і поведінки людини. О. Герцен говорив, що мета мистецтва не безпристрасна істина, встановлення об'єктивно існуючого, а одержана можливість насолодитись "видовиськом розвитку духу". "Істина пристрастей, правдоподібність почувань, — писав О. Пушкін, ось що вимагає розум від драматичного письменника". Істина, на думку Л. Толстого "викриває обман, руйнує ілюзії, головну умову краси".

Прихильники гносеологізації мистецтва в своє виправдання наводять вислів К. Маркса про англійських романістів XIX століття — Діккенса, Теккерея, Бронте, Гаскеле, котрі "в яскравих і красномовних книгах розкрили світу більше політичних і соціальних істин, ніж усі професійні політики, публіцисти і моралісти, разом взяті...", але це зовсім не означає, що ці літератори на перше місце ставили позахудожні цілі, а їх твори підміняють собою наукові трактати. Маркс мав на увазі те, що мистецтво володіє здатністю втілювати весь параметр аксіологічного і соціально-смислового, раціонально-нормативного і емоційно-особистого і прагне до злиття з ідеалами і бажаннями людей, а не з фізичною реальністю, проникати в потаємні глибини людського буття і людської душі, тому і оцінює книги англійських романістів як "яскраві" і "барвисті", що після їх використання в науковій праці одержали гносеологічне функціональне навантаження.

Мистецтво, аби впливати і виконувати свою суспільну функцію, не обов'язково має відображувати світ, строго слідуючи "законам життя" і логіці теоретичного мислення. Потреба в якомусь розширенні і олюдненні, дійсності, жадоби дивовижного і незвичного, спонукає художників не тільки виходити за межі предметно-речового і відходити від істини, а й допускати "речові" алогізми і навмисну безглуздість, словесну гру, дивацтва, як це мало місце в російському дописемному фольклорі і лубочній літературі, або в творах улюбленого дитячого письменника Корнія Чуковського.

Відхід від принципу об'єктивності і логіки здорового глузду характерний і для класичної літератури. Л. С. Виготський говорить, що Шекспір у "Гамлеті" згущує і підкреслює безглуздість поведінки, декламацій, подій заради проникнення в глибини смислу. Це немовби громовідводи безглуздя, які з геніальним розрахунком розставлені автором у найнебезпечніших місцях своєї трагедії для більш глибокого проникнення в обставини, ситуацію, характери. Тому логіка в творі мистецтва є скоріше засобом, кістяком, який дозволяє надати життєвому матеріалу певну оформленість і цілісність. Але більш важливим і для художника, і для сприймаючого його твір є внутрішня дія, приховані смисли, душевні переживання.

Мистецтво як ціннісно-афективне підкоряє все власній логіці, що суттєво відрізняється від логіки понять, від дискурсивного мислення. Це логіка емоцій, логіка почуттів, логіка особистіших смислів, специфічної духовної потреби в естетично-художньому, за допомогою якої художник об'єднує роз'єднані частини в одне струнке ціле, знаходить живий зв'язок і послідовність у всьому зовні розірваному і нерозв'язаному, і приводячи в рух приховані пружини, досягає того, що недосяжне науковому знанню і логічному мисленню.

Обов'язковою умовою художньої творчості є "закоханість" художника в ідею, що і робить її поетичною ідеєю, а це свідчить про зміщення акцентів і смислового центру в бік емоційно-особистого, іншими словами — ціннісного відношення і судження. На відміну від "абстрактної" ідеї науки — "плода розуму", поетична ідея є "плід любові і пристрасті", пристрасті суто духовної, яку доречніше називати пафосом і виявляється вона в художньому творі, насамперед, як прекрасне, піднесене, трагічне, естетичне взагалі. Саме естетичне, передусім, прекрасне як утвердження ідеалу і специфічне ставлення до дійсності є тим критерієм, з яким "узгоджується" відтворюване і його сприйняття споживачем. Хибна висхідна ідея, внутрішня невпевненість автора, соціальне замовлення, яке суперечить життєвій правді, ворожа природі і сутності мистецтва ідеологія не можуть породити високе мистецтво. Ідеї, ідеали, теоретичні положення, які не стали внутрішніми переконаннями, джерелом натхнення, "власністю" художника, його глибоким внутрішнім переконанням негативно впливають на його творчість і знижують художньо-естетичний рівень його творів. Саме з цих мотивів М. Добролюбов називав "бідними" і "тріскучими" "замовлені" вірші О. Пушкіна, в яких допущено викривлення дійсності в "угоду теорії".

Логіка життя, логіка характеру, совість художника, утверджувані ідеї й ідеали — ось що визначає цінність художнього твору і складає його правду. Не "справжність" дій і обставин, не встановлення факту як він є, а висока правда людських стосунків, почуттів і думок, радостей, страждань, перемог і поразок. Правда в мистецтві — це уміння відтворити найбільш суттєве в бутті людини, вміння проникнутись усім тим, чим вона живе і що її хвилює, а не зовнішня правдоподібність як така.

Підсумовуючи, виділимо кілька значень терміна "правда" в мистецтві: як вірність позахудожній дійсності; як послідовність у відтворенні характеру зображуваного; як відповідність засобів зображення-відображення предмета; як щирість і відвертість автора; як ступінь впливу на того, хто сприймає твір мистецтва; як втілена ідея; як світоглядна і громадська позиція автора.