Естетика

Типізація як спосіб художнього узагальнення

Отже, завдання мистецтва не зводиться до відтворення одиничного і випадкового факту, явища, процесу. Якби це було так, то, скажімо, в літературі не з'явився й Дон Кіхот, Раскольніков, Анна Кареніна і багато інших літературних героїв: "Мойсей" Мікельанжело, "Даная" Рембрандта, "Мислитель" Родена та інші в образотворчому мистецтві. Це твори, в яких здійснено певний відбір і узагальнення, зокрема за допомогою художньої типізації.

Як один із видів узагальнення типізація бере усталене, стабільне, стандартне, еталонне і застосовується в цілій низці сфер духовно-практичної діяльності людини, зокрема в соціології, де за допомогою цього прийому "реальні індивіди" підводяться під "індивідів класових", "етнічних", "групових" тощо. До типового звертаються і тоді, коли хочуть підкреслити невипадковість, закономірність того чи іншого явища, процесу, вчинку. Такий прийом, зокрема, досить часто використовував у політичній публіцистиці В. І. Ленін, наприклад у своїй статті "Пам'яті графа Гайдена".

Якщо в працях вченого зв'язок одиничних подій і загальних закономірностей встановлюється і передається тільки через загальне за допомогою системи універсальних понять і дискурсивної мови, які пояснюють загальні властивості речей або повторювальні процеси, то в мистецтві ж навпаки цей зв'язок переживається і передається через безпосередню наочність того, що є одиничним і неповторним, через особливі життєві ситуації особистості і її інтимні переживання, за якими приховуються певні загальні зв'язки, конфлікти і тенденції, які художник виражає за допомогою засобів і форм, властивих різним видам художньої творчості.

Визнаючи типізацію однією із умов створення художніх творів, слід зауважити, що зловживання нею приховує в собі небезпеку перетворення персонажів у прості "рупори часу" і заміни живої історії "принципами". Прикладом вдалого застосування художньої типізації є творчість Бальзака, який не тільки дав переконливу панораму суспільного життя свого часу, ай широку галерею людських типів, що значною мірою й обумовило і художню, і соціальну цінність його творів.

Необхідність типізувати — зв'язувати характери з реальними обставинами має для мистецтва важливий методологічний смисл, однак це не означає, що художня типізація здатна охопити весь зміст мистецтва і підміняє собою інші художні прийоми. Інакше довелось би вилучити всі принципово важливі прийоми і чинники, предметна сфера яких виходить за межі узагальнення закономірного і загальнолюдського в індивідуально-неповторне скажімо, сфера емоцій, настроїв, смаків, належного тощо. На цій підставі ціла низка авторів вважає, що типізація хоч і важливий, але не повсюдний спосіб художнього узагальнення. Так, наприклад, М. С. Каган зауважує, що "...без типізації художнє освоєння обходиться досить часто — у сфері прикладних мистецтв і танцю, в казці і декоративному розпису, в релігійному мистецтві середньовіччя і сюрреалістичному мистецтві нашого часу". А Л. С. Виготський писав: "Художник зовсім не дає колективної фотографії життя, а типовість зовсім не є тією якістю, якої він обов'язково добивається. І тому той, хто, очікуючи знайти всюди в літературі цю типовість, буде намагатись вивчати історію російської інтелігенції за Чацьким і Печоріним, ризикує залишитись при зовсім хибному розумінні виучуваних явищ". Аналізуючи оповідання І. Буніна "Легке дихання", Л. С Виготський зауважує, що основне зусилля автора "спрямоване не на те, аби... розкрити життя російської гімназистки до кінця у всій її типовості і глибині, сутності, а якраз навпаки в зворотний бік; до того, аби примусити жахливе говорити на мові легкого дихання, і до того, аби житейську каламуть примусити дзвеніти і дзвеніти, як холодний осінній вітер". У центрі уваги письменника, — пише академік М. Б. Храпченко про твір О. С. Пушкіна "Історія села Горюхіна", — не герої з їх типовими особливостями, а суттєві, примітивні факти, події, котрі висвітлюють підневільне життя селян".

Художник, узагальнюючи, не повинен обминати увагою те, що реальна людина завжди відрізняється від соціально-історичного типу особистості, який зафіксований у нормах моралі, права, в соціальних еталонах і взірцях, що вона завжди залишається неповторною індивідуальністю, суверенним суб'єктом життєдіяльності. Кожна людська індивідуальність входить тисячами функціональних зв'язків у структури сучасного їй суспільства, реагуючи на зовнішні впливи не тільки загальним, встановленим, визначеним чином, але й суто особисто, варіантно, непередбачувано, неоднозначно. Логіка життя конкретної реальної людини — щось інше, ніж логіка закону, норми, правила, еталону; тут багато стихійного, випадкового, алогічного, того, що базується на особливостях натури, характеру, звичок. Саме це практично безмежне "розбіжжя" індивідуальностей, характерів, здібностей, вчинків, духовних рухів, переважна більшість яких входить у прихований і глибинний масив людських доль, складає справжнє багатство суспільства і слугує невичерпним джерелом мистецтва. Зведеня ж дійсності, життя індивідуума до визначеності встановленого, загального, станів "добра", "падінь", "піднесень" загрожує перетворенням персонажів у якісь символи, загальнолюдські смисли, канони, взірці, в щось те, що обірвало живі зв'язки з реальним життям і живими людьми, між тим, як мистецтво покликане допомогти людині "ввійти" в сучасність "особисто", відчути її дихання і пульс, проникнутись її проблемами і тривогами і взяти посильну участь в історичному процесі.