Естетика

Достовірність: предметно-речова і художня

У буденному житті для людини достовірне все те, що є установленим й існує як "істина для нас", тобто збіг нашого знання про об'єкт із самим об'єктом, у результаті чого відбувається взнавання. Людина не могла б навіть пристосуватись до середовища, якби її органи відчуття не давали їй правильного уявлення про нього. Але органи відчуття забезпечують людині лише безпосередню предметно-речову достовірність, впевненість в тому, що я — "цей" — бачу/чую/ той чи інший предмет, явище. Але слід ураховувати, що навіть з погляду фізіології-біології наші органи відчуття не тільки рецептори, але й аффекторно-ефективні апарати, що обумовлює поряд із збереженням ізоморфізму між змістом об'єкта і відображуючим його суб'єктом не відтворення або викривлення деяких рис, властивостей, сторін. Практика, потреби, інтереси людини виключають річ (явище) як якесь безпристрасне одне або дзеркальну копію: вона повинна уявитись суб'єкту, що сприймає, вже як "суттєве відношення". Для людини дуже важливою умовою є значимість речі (явища) як засобу задоволення потреби, матеріальної чи духовної, тому відображення не може бути тим самим, що і річ (явище), але воно повинно бути "відповідним", "згодженим" з потребами і практикою людини і суспільства, що завжди носить відносний і конкретно-історичний характер.

Достовірність, таким чином, не можна пояснити одним лише чуттєвим досвідом, явищем ізоморфізму. Хоча ізоморфність є першою і необхідною умовою відповідності образу і об'єкта, яке випливає із діалектики "суб'єкт — об'єкт", активності і неповторності суб'єкта і ситуації, воно поступається за важливістю функціональному, яке по-різному виявляється в різних видах діяльності зокрема в мистецтві.

Вже Платон, Аристотель, Буало, Лессінг та інші розуміли різницю між достовірністю того, що відбувається в дійсності, й художньою достовірністю. Платон, підходячи до мистецтва з міркою істинності і користі, вважав художні твори "результатом наслідування примарних доброчинностей та інших речей", тому вони є оманливими і більш низькими, ніж чуттєві предмети. Ф. Шіллер же, вважав художній твір як "естетичну видимість", справою рук людини, продуктом якоїсь естетичної гри, тим, що піднімається над безпосереднім чуттєвим сприйняттям і над безпристрасною логікою розсудку. На думку Гегеля, хоча мистецтву і не вистачає істинності об'єктивної реальності і художній твір програє у порівнянні із зовнішнім світом явищ, безпосередній матеріальності, воно вірне нашому внутрішньому світові, і в цьому розумінні ми повинні визнати за ним більш високу реальність і більш істинне існування, ніж за буденною дійсністю, яке замінюється "оманливими творіннями мистецтва".

У мистецтві, де на відміну від науки завжди зберігається безпосередньо-чуттєвий зв'язок закріпленого значення з дійсністю, необхідні значення і схожість, які забезпечують безумовність реакції і переживання: аби переконувати і вражати, мистецтво повинне бути достовірним. Але чи це означає, що художність і ціна художнього твору визначається справжністю подій і документованими фактами? Чи можна назвати критерієм мистецтва відтворення життя людини і суспільства "такими, як вони є»? Мистецтво — це породження певного часу, яке належить сучасності і так чи інакше відтворює сучасну дійсність, але його суспільна функція далеко не зводиться до "інвентаризації" предметно-речового світу і реєстрування подій.

Мистецтво переконує, але не доводить, і не справжністю документів чи аксесуарів, а естетичною ідеєю і поетичним пафосом. Якщо ж оцінювати художній твір з погляду реального факту й історичної істини, тоді воно часом не витримує будь-якої критики. Нас не задовольняє "голе буття" як таке і дотримання принципів правдоподібності і репродукування фактів, художник заради більш високої правди поступається "достовірністю фактів" і "справжністю подій".

О. П. Довженко в ремарці до сцени похорону "батька Боженка" в сценарії фільму "Щорс" пише: "Чи це було так? Чи палахкотіли хутори? Чи такими були носилки, чи така бурка на чорному коні? І золота шабля біля опустілого сідла? Чи так були низько опущені голови тих, що несли? Або ж умер київський столяр Боженко десь в закутковому волинському шпиталі, під ножем безсилого хірурга?". Все це не так важливо і для художника, і для глядача. Заради героїки, поетичної легенди Довженко пожертвував історичною достовірністю, зате досягнув у високохудожньому епізоді похорону Боженка величезної виразності і враження.

Заради художньої достовірності С. М. Ейзенштейн пожертвував достовірністю факту в одній із найбільш вражаючих сцен у знаменитому фільмі "Панцерник Потьомкін", — в сцені розстрілу матросів-бунтівників, яких накривають величезним брезентом. Під час зйомок епізоду режисер рішуче не погодився з військовим консультантом, який доводив, що насправді брезент слугував лише як підстилка для захисту палуби від крові. У фільмі брезент став метафорою, що надала епізоду, крім художнього ефекту, глибокого гуманістичного і соціального смислу.

Художній твір як "естетична видимість", як справа рук людини, продукт якогось різновиду "гри" духовних сил і спеціалізованої діяльності, програє лише при порівнянні його із зовнішнім світом явищ, безпосередньою матеріальністю, але як те, що включає в себе ідеї, ідеали, емоційно-особисте і соціально-смислове є тим, що дозволяє художнику уникати емпіричного кінцевого і обмеженого і прокладати шлях до добра і краси. Для цього художник немовби переміщує предмет, річ, явище, подію в "інший світ", надаючи відображуваному-зображуваному новий вигляд, нову якість, нову функцію. Віднині недостатньо констатувати, що явище, річ "перебуває", адже в мистецтві, як царстві "прекрасної видимості", світові можливого і належного, все знаходиться в залежності від чогось іншого: ідеалу, ідеї, смислу тощо, тобто всього того, що ми відносимо до ідеального, яке хоча і породжене світом матеріальних речей і їх взаємин, однак діаметрально протилежне йому.

Мистецтво має спиратися на дійсність, а художник у своїй діяльності не повинен виходити за рамки суспільної детермінації навіть в уяві. Але оскільки художник створює продукт для задоволення специфічної духовної потреби і основу цієї потреби становить емоційно-особисте і соціально-смислове, оціночне і телеологічне, а не науково-пізнавальне і причинно-наслідкове, то він має право не слідувати сліпо чуттєво-предметній достовірності, природному плину подій. Достовірність переживань, логіка почуттів, сила вражень для мистецтва — більш цінне, ніж предметно-речова достовірність і факти з історії суспільства або конкретної особистості.

"Жоден письменник, — говорив Гете, — ніколи не знав тих історичних характерів, які він зображав, а якби він їх знав, то навряд чи міг їх таким чином зобразити". Поет має знати, яке враження він хоче досягти, і відповідно до цього створювати характери своїх персонажів. Поет, не повторюючи істориків навіть при відтворенні достовірного факту, на думку Гете, "повинен іти далі і давати нам щось більш піднесене і прекрасне".

І все ж художник, особливо письменник, вибравши тему, багато виграє від того, якщо він матиме особисті враження і переживання при знайомстві не тільки з відповідними матеріалами, а й від місця подій, особливо якщо це історична тема. Так, відомо, що Пушкін спеціально їздив в Оренбурзьку губернію збирати матеріал про повстання Пугачова; Л. Толстой, працюючи над "Війною і миром", відвідав Бородінське поле, а кілька років по тому оглядав у Орлі в'язницю, в якій, за задумом, сиділа героїня роману "Воскресіння" Катюша Маслова. О. П. Довженко, знімаючи фільм "Щорс", відвідав "щорсівські місця", а працюючи над фільмом "Поема про море" довго жив серед будівників Каховської ГЕС.

Справа, таким чином, не в достовірності фактів і наявності прототипів, а в цінностях, які утверджує мистецтво в його особистому пафосі і життєвій позиції. Вагомість творів Бальзака, Толстого, Чехова, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Гончара та інших відомих письменників не тільки в тому, що вони достовірно відобразили час і світ людини, сучасне суспільство з його проблемами і суперечностями, а, насамперед, у тому, що персонажі їхніх книг із своїми помислами і почуттями немовби зійшли з їх сторінок і вступили в реальне життя, тобто стали визнаними мільйонами читачів.