Етика

Етика психоаналізу

Як метод психотерапії і психологічне вчення психоаналіз постав на противагу класичній психології, що була зосереджена на дослідженні свідомості, ототожнювала свідомість і психіку.

Психоаналіз — авангардна теорія, зосереджена на дослідженні психічного несвідомого (несвідомих психічних процесів і мотивацій).

Цю теорію заснував З. Фройд. Його аналіз несвідомого сформував нову основу для психологічної інтерпретації людини, стимулював нетрадиційні пошуки в культурології, філософії, мистецтві. Він справив значний вплив і на розвиток етики.

Етика З. Фройда вибудовувалася на положенні про вроджені психічні комплекси людини. Структуру і мотиви поведінки індивіда він виводив з його несвідомих, передусім сексуальних (лібідо), потягів. Первинним елементом внутрішнього світу людини філософ вважав несвідоме (Воно), що діє як неспрямована енергія, устремління і набуває спрямування у «принципі втіхи». У чоловіків це проявляється в суперечливому комплексі сексуальних потягів до матері й агресивних імпульсах у ставленні до батька («комплекс Едіпа»). Властиві такі потяги й жіночій статі («комплекс Електри»). Вони домінували ще у бутті первісної людини. Однак суспільство розвивається, виникають моральні норми поведінки, які обмежують і пригнічують відкриті прояви несвідомих потягів, тому в свідомості людини ще на ранніх етапах суспільного розвитку розвивається і передається спадково особлива інстанція («Ідеал-Я»), що є результатом засвоєння індивідом моральних норм. За З. Фройдом, будь-яка цивілізація ворожа людині, оскільки зумовлює придушення її потягів, наслідком чого є перетворення (сублімація) психічної енергії на різноманітні види культурної діяльності. Потяги, які не сублімувалися, проявляються у формі психічних хвороб й аморальних вчинків людей.

Психоаналіз як конкретна теорія і метод психотерапії суттєво відрізняється від фройдизму, який підніс положення психоаналізу на рівень філософсько-антропологічних принципів.

Фройдизм — сукупність шкіл, представники яких витлумачували різноманітні процеси і явища, що стосуються людини і суспільства, на основі психоаналізу.

У лоні фройдизму виокремилися такі напрями, як аналітична психологія (цюріхська школа), започаткована К.-Г. Юнгом, а також психологія особистості (індивідуальна психологія), репрезентована австрійським психіатром Альфредом Адлером (1870—1937).

Будучи одним із прибічників психоаналізу, А. Адлер сформував власну школу індивідуальної психології. Як і З. Фройд, він визнавав визначальну роль у психіці потягів і несвідомого, вважаючи, однак, що потяги мають соціальне спрямування.

Центральним у концепції А. Адлера є принцип компенсації, згідно з яким основа людської діяльності — прагнення до особистої переваги (вищості), яка реалізується завдяки механізму компенсації, спричиненого тілесною слабкістю або іншою слабкістю первинного почуття неповноцінності. Цей механізм є центром формування особистості, детермінує її психіку. Зміст прагнення до особистої вищості, способи реалізації його створюють специфічний для кожної людини «життєвий стиль».

Визнаючи важливість культурних і соціальних факторів у моральній сфері буття людини, А. Адлер критикував фройдизм за перебільшення ролі сексуальності й підсвідомого в детермінації її поведінки.

К.-Г. Юнг звільнив психологічну теорію від сексуального підходу, витлумачив поняття «лібідо» як психічну енергію. Його теорія значну роль відводила духовності. Великі життєві проблеми він намагався пояснювати дією колективного несвідомого (архетипів), що психологічно концентрувало віковий колективний досвід. На його погляд, усі глибокі переживання, високі психологічні напруги, людські вчинки зумовлені дією цієї сили (архетипів), яка за розвиненої самосвідомості людини забезпечує перетворення несвідомого на усвідомлене.

Учення К.-Г. Юнга налаштовує людину на самоаналіз, пропонує систему орієнтації людського існування, за якою однаково значущими є свідоме і несвідоме. Його етичні принципи значною мірою заперечували етику З. Фройда, яка, орієнтуючись на традиційну (аскетичну) мораль, розводила добро і зло на різні полюси. Етика К.-Г. Юнга обстоює психологічну цілісність протилежностей, що передбачає відмову від аскетизму.

На основі фройдизму сформувався неофройдизм, який, зберігши властиву психоаналізу логіку міркувань, відмовився бачити у поведінці людини сексуальні мотиви. Одним із найталановитіших представників неофройдизму був Е. Фромм, який досліджував взаємозв'язки психіки, поведінки індивіда із соціальною структурою суспільства.

Автор концепції «гуманістичного психоаналізу», на якій ґрунтується «гуманістична етика», Е. Фромм критикував класичний психоаналіз за відокремлення психології від етики, ігнорування моральних норм як організуючого начала життєдіяльності людини. Проблема неврозів, на його погляд, перебуває у нерозривному зв'язку з етикою, оскільки «кожний невроз становить собою моральну проблему», і нерідко зумовлений моральними конфліктами. Розглядаючи різні етичні концепції («Етика гуманістична й етика авторитарна», «Етика суб'єктивістська і етика об'єктивістська»), Е. Фромм не поділяв думку, згідно з якою людина від природи є доброю або злою. Ототожнення моральних і соціальних норм, за його переконаннями, спричинює відчуження людини, а зведення моралі до біологічних процесів ігнорує наявність у ній людського начала. Сповнений егоїзмом і насиллям світ потребує гуманістичної моралі і гуманістичної етики, які б обстоювали особистість, сприяли утвердженню її в усіх сферах життя, забезпечували гуманні стосунки між людьми на засадах уселюдської любові.

Оздоровити суспільство, на думку Е. Фромма, можна шляхом морального удосконалення людини, її індивідуального самопрозріння, яке досягається завдяки використанню методів гуманістичного психоаналізу.

Попри утопічність багатьох висновків, репрезентований Е. Фроммом неофройдизм збагатив розуміння людини як носія суспільних відносин, започаткував нові аспекти дослідження її як особистості.