Банківське право України

Банківське право. Загальні поняття

У другій половині XX ст., особливо в період після набуття Україною незалежності, в системі національного законодавства з'явилася велика кількість нових груп правових норм, предметом регулювання яких виступили однорідні суспільні відносини, їх виникнення стало своєрідною реакцією держави на стрімкий розвиток суспільних, передусім економічних відносин, які зумовлювали виникнення нових економічних механізмів, які потребували належного правового врегулювання.

У процесі теоретичних досліджень зазначених груп норм щодо їх місця в правовій системі країни науковці висловлювали різні точки зору: від повного нівелювання особливостей предмета правового регулювання та відповідних правових норм до визнання цих груп норм як окремих нових галузей права.

Одній з таких груп, стосовно якої й досі існують суперечки між науковцями, і належить комплекс нормативно-правових норм, якими регулюються відносини, пов'язані з діяльністю банків.

Чи є банківське право окремою галуззю права? На це питання спробуємо знайти відповідь.

У процесі наукової дискусії щодо місця банківського права в системі права України з'явилися такі точки зору на цю проблему: 1) банківське право є підгалуззю права (фінансового, цивільного або господарського); 2) комплексною галуззю права; 3) банківське право як окрема галузь права не існує взагалі, адже говорити можна лише про існування банківського законодавства.

Ще в 50—70 роках XX ст. була висловлена точка зору, що банківське право є підгалуззю фінансового права, яка об'єднує в собі сукупність норм фінансового права, якими регулюються суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення банківських операцій. А фінансове право, в свою чергу, розглядалось як частина державного і адміністративного права, яка виокремилася в самостійну галузь права у зв'язку зі специфікою об'єкта правового регулювання і його суспільним значенням, але метод фінансового права є спільним з методом інших публічних галузей права — це метод владних приписів. В умовах панування адміністративно-командної системи управління цей метод розповсюджувався і на банківське право. Тому банківська діяльність мала владно-організаційний, а не комерційний тип: договірні відносини, в які вступали банки як рівноправні партнери і які регулювалися нормами цивільного права, мали обмежену сферу дії і другорядне значення.

Отже, така сукупність норм на той час не виокремлювалася в окрему галузь, оскільки мала більше спільного, ніж специфічного порівняно з іншими нормами тієї галузі, до складу якої вона відносилась (а саме — галузі фінансового права), і в держави не було зацікавленості в її самостійному розвитку.

Ще одна група вчених вважала, що банківське право являє собою підгалузь цивільного права. На підставі того, що О. С. Іоффе відносив кредитні і розрахункові правовідносини до групи договірних зобов'язань, деякі науковці дійшли висновку, що відомий учений включив весь комплекс відносин, які складаються в галузі банківської діяльності, в галузь цивільного права. Але О. С. Іоффе не включав до сфери регулювання цивільного права ні правового статусу Державного банку СРСР, ні інших відносин, які пов'язані з банківською діяльністю, крім кредитування й розрахунків. Тому здається недостатньо обґрунтованим включення всієї сукупності вищезазначених відносин до цивільного права.

Існує також точка зору, що всі відносини, які виникають у банківській сфері, відносяться до сфери господарського права або тяжіють до господарського права, оскільки йдеться про регулювання одного з видів підприємницької діяльності.

Так, відомий дослідник банківського права М. М. Агарков, погоджуючись в цілому з думкою, що банківське право відноситься до господарського права, зазначав, що організація й діяльність кредитних установ значною мірою зумовлена регулюючою діяльністю державної влади. І правові норми, які регулюють цю діяльність, а також структуру та компетенцію відповідних органів, також є предметом банківського права, випливаючи з державного і адміністративного права.

На відміну від цих точок зору, відповідно до яких науковці розглядають банківське право як підгалузь фінансового, цивільного або господарського права, найпоширенішою в наукових колах є позиція, суть якої полягає в тому, що банківське право є комплексною галуззю права.

Один із представників подібного підходу вважає банківське право комплексною галуззю права, яка регулює суспільні відносини, що виникають у процесі організації банківської системи і здійснення банківських операцій.

«Юридична енциклопедія» за редакцією Ю. С. Шемшученка визначає банківське право як сукупність правових норм, що регулюють порядок організації і діяльності банків, їх взаємовідносини з клієнтами, а також порядок здійснення ними банківських операцій.

Іноземні вчені С. Гавалда і Ж. Стуффле вживають поняття «банківське право» для визначення сукупності правил, що закріплюють правовий статус банків, тобто організацій, які постійно та на професійній основі здійснюють банківські операції. На нашу думку, французькі науковці невиправдано звузили предмет регулювання банківського права, обмеживши його лише визначенням правового статусу банків. Американські ж вчені вважають, що «банківське право» є багатогранним терміном, яким охоплено не тільки загальні принципи організації й діяльності банків, а й сукупність норм, які регулюють порядок надання фінансових та пов'язаних з ними інших послуг.

Ще одна група вчених вважає, що виділяти банківське право в окрему галузь права ще рано, і воно повинно розглядатися як інститут чи підгалузь фінансового права, оскільки в іншому випадку виникне небезпека, що воно буде забезпечувати тільки інтереси банків, а не держави, громадянина та суспільства в цілому.

Представники третьої основної позиції на цю проблему зазначають, що банківське право не є ні галуззю, ні підгалуззю права, оскільки суспільні відносини, які регулюються «банківським правом», не можна визнати настільки своєрідними, щоб вони могли скласти предмет окремої галузі права. Вказані суспільні відносини регулюються нормами різних галузей права, а саме — цивільного, фінансового та адміністративного.

Г. А. Тосунян у 90-х роках XX ст. висунув думку, що банківське право — це не окрема галузь, оскільки сукупність норм, якими регулюється створення і діяльність кредитних організацій, не відповідає критеріям галузі права, які визнані юридичною наукою. У ній відсутні специфічні предмет і метод. Отже, цю сукупність юридичних норм автор розглядав як комплексну галузь законодавства (пізніше цей вчений виступив одним із співавторів праці, в якій висловлена протилежна точка зору, згідно з якою банківське право являє собою комплексну галузь права).

Незважаючи на своє теоретичне підґрунтя, питання про відмежування галузей права має велике практичне значення, адже лише правильне вирішення цього питання дає змогу зробити обґрунтовані висновки про застосування тієї чи іншої норми до конкретного кола суспільних відносин.

Для того щоб визначитися в питанні існування такої окремої галузі як банківське право, необхідно розглянути критерії виділення сукупності правових норм у самостійну галузь права.

Питання про те, що в основі розмежування права на окремі галузі покладено насамперед предмет правового регулювання відповідної галузі, було вирішено в процесі наукової дискусії в 1939—1940 рр. XX ст.

Отже, предмет є головним матеріальним критерієм розмежування норм права за галузями, оскільки він має об'єктивний зміст, зумовлений характером суспільних відносин, і, в принципі, не залежить від волі законодавця.

До структури предмета правового регулювання включаються:

— суб'єкти права, тобто їхній статус, а саме — правосуб'єктність. Отже, необхідно попередньо визначити положення суб'єкта права безвідносно до того, чи буде він учасником будь-якого конкретного правовідношення. Деякі науковці до структури предмета правового регулювання включають також конкретні зв'язки, які виникають, як мінімум, між двома суб'єктами права, і, таким чином, перетворюють їх у суб'єкти правовідносин;

— їх поведінка чи діяльність у визначених суспільних відносинах;

— об'єкти, з приводу яких суб'єкти права вступають у взаємовідносини один з одним;

— факти, які виступають безпосередніми підставами виникнення і припинення відповідних відносин.

Таким чином, для створення окремої галузі необхідна наявність кола суспільних відносин, які мають певний ступінь своєрідності, єдності, складають частку і які неможливо врегулювати за допомогою норм права інших галузей.

Але в той же час С. М. Братусь висунув ідею про недостатність такого критерію розмежування як предмет правового регулювання і запропонував для виділення окремої галузі права використовувати два критерії: предмет (коло суспільних відносин) і метод правового регулювання (як спосіб впливу на поведінку учасників правовідносин).

Метод правового регулювання може бути розкритий через свої структурні компоненти:

— правосуб'єктність учасників правовідношення, яка визначається специфічним характером взаємозв'язку прав і обов'язків його учасників (за згодою сторін, в силу нормативно-правового акту);

— цілісність юридичних фактів, з якими пов'язане виникнення правовідношення;

— характер прав та обов'язків суб'єктів правовідношення, який визначається положенням суб'єктів по відношенню один до одного (рівність сторін, субординація);

— спосіб захисту прав і відповідальність за невиконання обов'язків суб'єктами правовідношення (санкції і процедури їх застосування).

Отже, метод правового регулювання є додатковим юридичним критерієм, він є похідним від предмета, оскільки своєрідність методу правового регулювання зумовлюється предметом регулювання. Самостійного значення він не має, але в поєднанні з предметом сприяє більш точному поділу права на галузі.

Питання кількості методів правового регулювання є одним з найбільш дискусійних у юридичній науці. В цілому можна визначити три основні позиції, які сформувалися на даний момент з приводу цього питання.

Так, на думку одних вчених, кожній галузі права властивий один метод правового регулювання.

Інші вважають, що тільки наявність особливого, специфічного саме для даної галузі права методу дає право говорити про існування самостійної галузі права. Зокрема, В. Ф. Яковлєв зазначає: «Якщо дослідник приймає будь-яку групу норм за самостійну галузь права, але не може виявити специфіки методу правового регулювання, то він, скоріше за все, бачить галузь там, де її немає».

Сутність третьої позиції полягає в тому, що галузь права може мати декілька методів правового регулювання. Тобто заперечується існування особливого методу правового регулювання для кожної гатузі права і робиться висновок про наявність різних способів регулювання відносин усередині однієї галузі права. Однак при цьому забувається, що при регулюванні сукупності суспільних відносин різними методами втрачається єдність правового регулювання.

Таким чином, галузь права можна визначити як сукупність відокремлених правових норм, що регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин за допомогою одного методу правового регулювання.

Ці критерії для виділення сукупності правових норм у самостійну галузь права є необхідним етапом для аналізу концепції комплексних галузей права, однією з яких і пропонують деякі вчені визнати банківське право.

Концепцію комплексних галузей вперше висунув В. К. Райхер. Він вважав, що в межах системи права слід розрізняти дві категорії галузей — основні та комплексні. Комплексні — це такі галузі права, які, включаючи в себе норми основних галузей права, в той же час мають певну предметну єдність.

Існує також позиція, згідно з якою комплексні галузі включаються в ту основну галузь права, відносини якої домінують у сфері даних відносин. Проте при такій побудові системи права переважає суб'єктивістський підхід, адже визначити пріоритетні норми однієї галузі об'єктивним шляхом дуже складно. Крім того, якщо комплексні галузі включаються в основну за ознакою відносин, які превалюють у даній комплексній галузі, то основна галузь перетворилась би на комплексну, оскільки в неї включалися б різнорідні відносини.

М. І. Піскотін також висловлює подібну точку зору, згідно з якою він застерігає, що визнання відокремленості і самостійності існування комплексної галузі не повинно призводити до ігнорування відмінностей методів правового регулювання, які вона використовує.

Тобто, вчені вважають, що певні комплекси суспільних відносин, які складаються в різних сферах діяльності, можуть бути предметом регулювання комплексної галузі не самі по собі, а лише в тих випадках, коли їх правове регулювання може бути здійснене за допомогою специфічного юридичного засобу — одного методу правового регулювання.

На думку Н. В. Агафонової, конструкція комплексної галузі, яка включає в себе норми різних галузей права, дозволяє надати певній сукупності норм юридично однорідного характеру тільки за умови єдності методу, бо тільки таким чином забезпечується однорідне регулювання різних за своїм характером відносин, необхідне для їх внутрішньої єдності. Вчена є прихильницею ідеї банківського права як самостійної комплексної галузі права. При цьому, на її думку, є підстави стверджувати про існування комплексної галузі тільки в тому разі, якщо сукупність правових норм різних галузей має певну цілісність і предметну єдність та регулюється тільки одним методом правового регулювання.

Однак, будь-яка класифікація або систематизація не має жодного сенсу, якщо в її основу покладені різні критерії. Отже, якщо йдеться про те, що цивільне право ми виділяємо в окрему галузь за одним особливим методом та специфічним предметом правового регулювання, то чому туристичне право ми повинні виділяти в окрему галузь виходячи з її «комплексності»? З огляду на зазначене, обгрунтованим вбачається висновок, що якщо має місце один метод правового регулювання, то має місце одна галузь права.

Для того щоб визначити, чи існує банківське право як галузь права, спробуємо окреслити його предмет і метод правового регулювання.