Банківське право України

Поняття про безготівкові розрахунки

З виникненням необхідності зниження витрат на зберігання й перевезення готівки, а також убезпечення торгівельного обороту від ризиків втрат коштів внаслідок крадіжок виникли безготівкові розрахунки. Здійснювалися вони, як правило, через посередників — мінял. В основі такого платежу перебували документи особливого роду — листи мінял один до одного, тобто спеціальна система цінностей, що не співпадала ні з товарами у власному розумінні слова, ні із грошима. Такі документи одержали назву відкритих (letter patentes) або обмінних (leller de cambio), або кредитних (letter de credit) листів, ставши прообразом сучасних цінних паперів. Відкриті листи, як правило, були абстрактними, тобто не були пов'язані зі змістом угоди, з якої виходили.

З метою спрощення порядку передачі права вимоги по відкритому листу, уступку права стали оформляти не на окремому документі, а на звороті самого листа, що привело до виникнення індосаменту. В XI—XII ст. в Італії, наприкінці XIII ст. — у Франції, з'явилися переказні листи, що містили застереження «на пред'явника», які, поряд із вказівкою заплатити конкретному кредиторові, мали альтернативний припис платити пред'явникові документа. Пізніше, наприкінці XVII та початку XVIII ст., поширилася такого роду передача права як бланковий індосамент. З метою вирішення проблеми належного виконання наказу, що містилася в листі, торговельними звичаями відкриті та обмінні листи були оголошені абстрактними і строго формальними документами. Їм дали назву «вексель», що повинна була зазначатися в тексті листа. Вексель надавав право на прискорений судовий розгляд спорів та можливість швидкого стягнення грошей із платника.

Розвиток економічних відносин призвів до вдосконалення форм безготівкових розрахунків. Розпорядження клієнтами банків своїми сумами за допомогою адресованих у банк записок призвело до виникнення чеків. Оскільки механізм розрахунків за чеками був схожий на платіж за векселями, до нього також стали застосовувати індосамент. Для здійснення розрахунків між банками в 1775 р. в Лондоні була заснована перша розрахункова палата.

Переказний лист міг бути використаний і для одержання кредиту. У такому випадку він являв собою переказний вексель, який боржник видавав на самого себе. Векселі, видані банком та забезпечені всім його майном, стали прообразом банкнот. Відсутність ім'я кредитора надавало їм значення коштів обігу й платежу. Пізніше цим механізмом стала користуватися держава. Функція кредитування в банкнотах відходить на другий план, і основне значення набуває використання їх як коштів обігу. Заміняючи собою монети, банкноти уповноважених державою банків визнаються офіційними грошовими знаками.

Виникнення векселя, чека, банкнот, паперових грошей сприяло появі й закріпленню в практиці наступної юридичної фікції: була визнана речовою правова природа деяких видів зобов'язань. Незважаючи на чітке визначення грошових знаків в якості «боргу держави», або «безумовних зобов'язань» уповноваженого державою банку, правове регулювання грошових відносин у різні періоди історії розвитку права здійснювалося, виходячи із презумпції речової природи готівкових коштів.

Перехід від «товарних» грошей до «зобов'язальних» сприяв значному росту господарського обороту, а також його якісній зміні.

Відповідно до п. 34 ст. 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність», розрахункові банківські операції — це рух грошей на банківських рахунках, здійснюваний згідно з розпорядженнями клієнтів або в результаті дій, які в рамках закону призвели до зміни права власності на активи.

Визначення правої природи відносин, що виникають при здійсненні безготівкових розрахунків, варто здійснювати через категорію розрахункових відносин, складовою частиною яких вони є, а також через категорію переказу грошей.

Проблема визначення місця інституту безготівкових розрахунків у системі права України не має однозначного вирішення в межах правової дискусії. Існують такі точки зору на зазначену проблему:

— розрахункові відносини розглядаються як вид цивільних правовідносин;

— розрахункові відносини розглядаються як вид господарських правовідносин;

— розрахункові відносини розглядаються як відносини, що мають комплексний характер.

Прихильники цивілістичного підходу, серед яких Р. Н. Мінченко , І. А. Безклубий вважають, що розрахункові відносини мають цивільно-правову природу.

Л. Г. Єфімова стверджує, що зобов'язання із здійснення розрахунків за цивільно-правовим договором залишаються елементом відповідного цивільного зобов'язання у всіх випадках і не перетворюється на розрахункові правовідносини в результаті посередництва банку, який є юридично рівним партнером, а тому вони цілком охоплююся конструкцією договору доручення чи комісії, а наказ клієнта про здійснення платежу розглядається Л. Г. Єфімовою не як новий договір, а як проста інструкція клієнта банку з виконання договору банківського рахунку.

В. Ф. Кузьмін вважає, що за своєю природою, метою, об'єктом розрахункові відносини є господарськими і регулюються нормами господарського права, оскільки їх неможливо виділити із системи господарських правовідносин та розкласти на цивільні, фінансові та інші елементи. Він визначає розрахункові правовідносини як організовані та врегульовані нормами права самостійного виду грошові відносини, що існують в умовах товарного виробництва та обміну між соціалістичними організаціями, для здійснення грошових платежів через установи банку в процесі господарської діяльності.

Прихильниками даної позиції є В. В.Лаптєв, В. С.Щербина.

З. І. Шкундін розглядає всі розрахунки, які здійснюються через банк, у якості «розрахункових угод». Це «допоміжні» або каузальні угоди, і вони є як би «угодами виконання» договору банківського рахунка. Розрахункові угоди можуть бути як односторонніми, так і взаємними.

До точки зору З. І. Шкундіна певною мірою приєднується О. С. Іоффе, який у той же час підкреслює, що договір банківського рахунка, як і ряд деяких інших договорів у цивільному праві, виконується шляхом виконання нових угод. Таким чином, розрахункові угоди вважаються ними взаємними (двосторонніми), тобто договорами, оскільки будь-яка одностороння вимога клієнта до її виконання перевіряється банком з точки зору законності цієї вимоги і може бути виконана тільки за згодою банку.

На думку Л. В. Бричко, розрахункові правовідносини слід розглядати як сукупність цивільно-правових і фінансових елементів, оскільки їх штучний поділ може призвести до викривлення справжньої природи цих правовідносин.

На комплексність правового регулювання розрахункових відносин вказує також Н. В. Агафонова.

Із такою думкою може погодитися лише прихильник теорії комплексних галузей права, яка є досить поширеною. Водночас, якщо аналізувати зміст правових норм, що регулюють безготівкові розрахунки, то можна дійти висновку, що переважна більшість цих норм є імперативними фінансово-правовими нормами, що встановлюють особливі правила здійснення безготівкових розрахунків, встановлюють нормативи їх здійснення.

У вітчизняній цивілістичній літературі тривалий час правовий аналіз безготівкових розрахунків здійснювався в нерозривному зв'язку з аналізом відповідних економічних відносин, а отже, і цивільно-правових відносин. Це сформувало два підходи до сутності безготівкових розрахунків як виду зобов'язальних правовідносин, а саме:

— безготівкові розрахунки є двосторонніми зобов'язальними правовідносинами, що виникають із приводу передачі певних негрошових цінностей за умови одержання за них певного майнового еквівалента, тобто, головним чином, грошей («безготівкові розрахунки несамостійного характеру»);

— безготівкові розрахунки є двосторонніми зобов'язальними правовідносинами за участю третьої особи (банку) на стороні кожної зі сторін, що виникають із приводу передачі певних негрошових цінностей з умовою одержання за них грошового еквівалента й регламентованими спеціальним законодавством («безготівкові розрахунки самостійного характеру»).

До числа авторів, що відстоюють першу точку зору, належать К. Флейшиц, Н. Я. Яхніна, Л. Г. Єфімова, а також С. С. Алєксєєв.

До прихильників іншої точки зору можна віднести, зокрема, Є. С. Компанєєца.

Водночас, на нашу думку, прихильники і першої, і другої позиції не беруть до уваги ту обставину, що умовами виникнення відносин безготівкових розрахунків є передусім фінансово-правові норми, отже зазначені відносини за своєю природою не можуть бути цивільно-правовими, адже лише частина зазначених відносин має своїм змістом виконання цивільно-правового грошового зобов'язання.

Фактично, диспозитивність відносин, що складають зміст безготівкових розрахунків завершується тоді, коли клієнт приймає рішення, чи вступати йому у зазначені відносини, чи ні. Дії ж банку на виконання доручення клієнта по перерахуванню коштів, певна свобода у прийнятті окремих рішень щодо затримки та перевірки законності платежу, є нічим іншим, як виявом оперативної самостійності сторін, що можливо не є характерним для жорсткої імперативності фінансово-правового методу владних приписів, однак жодним чином не виходить поза його межі. Навіть більшість норм, що регулюють розрахункові відносини в Цивільному кодексі України, є також за своєю природою імперативними, а отже публічно-правовими (наприклад, норми статей 1071, 1090, 1091, 1092 Цивільного кодексу України).

На публічно-правовий елемент у регулюванні безготівкових розрахунків звертав увагу М. Л. Коган, який зазначав, що в процесі розрахунків використовуються адміністративні методи в формі організаційно-владних норм чи ненормативних актів. Тобто в конкретних розрахункових правовідносинах організаційні елементи органічно поєднуються з майновими, і, таким чином, не можна стверджувати, що розрахункові відносини мають цивільно-правову природу. М. В. Карасьова ж повністю обґрунтовано вважає, що розрахункові відносини включаються в предмет правового регулювання фінансового права.

Л. В. Бричко вважає, що розрахункове правовідношення треба розглядати як сукупність цивільно-правових і фінансово-правових елементів, і штучний їх поділ може призвести до викривлення справжньої природи цього правовідношення.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що безготівкові відносини за своєю природою є комплексними правовідносинами з безперечною перевагою публічно-правового (фінансово-правового) елементу.

Відповідно до статті 1087 Цивільного кодексу України розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, проводяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть проводитись також готівкою, якщо інше не встановлене законом.

Стаття 1088 кодексу зазначає, що безготівкові розрахунки проводяться через банки, інші фінансові установи (далі — банки), в яких відкриті відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлене видом безготівкових розрахунків.

Відповідно до статті 198 Господарського кодексу України, платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються в безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, законодавство передбачає можливість виконання грошових зобов'язань як у готівковій, так і в безготівковій формі. При цьому обсяг здійснення безготівкових операцій не обмежується законодавством, на відміну від готівкових.

Визначення безготівкових розрахунків відсутнє на рівні закону. Разом з тим, відповідне визначення надають акти Національного банку України. Так, безготівкові розрахунки — це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки одержувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

При цьому якщо підприємства (підприємці) та фізичні особи здійснюють готівкові розрахунки без відкриття поточного рахунка шляхом унесення до банків готівки для подальшого її перерахування на рахунки інших підприємств (підприємців) або фізичних осіб, то такі розрахунки для платників коштів є готівковими, а для отримувачів коштів безготівковими.

Разом з тим поняття безготівкових розрахунків, попри наявність легального визначення, є також неоднозначним у правовій науці.

А. Н. Самцова трактує безготівкові розрахунки як дії боржника, спрямовані на погашення грошового зобов'язання шляхом сплати боргу в безготівковому порядку, тобто за допомогою перерахування коштів на рахунок кредитора в кредитній установі. Такий підхід відображає лише цивілістичну сторону правової категорії та не характеризує сутності поняття безготівкових розрахунків повною мірою.

З цієї ж позиції характеризує безготівкові розрахунки і В. А. Бєлов, який розуміє безготівкові розрахунки як умовне виконання грошового зобов'язання, що тягне його припинення. Ця умовність, на його думку, головним чином полягає в тому, що при безготівкових розрахунках відсутня фізична передача (переміщення) готівки від боржника до кредитора, а провадиться зміна записів за банківськими рахунками кредитора, боржника й обслуговуючих їх банків.

На думку В. В. Вітрянського, безготівкові розрахунки — це розрахунки по цивільно-правових угодах з використанням для цього залишків коштів на банківських рахунках; безготівкові розрахунки визнаються реальними платежами, що погашають грошові зобов'язання. Недоліком такого підходу є обмеження кола підстав для здійснення безготівкових розрахунків.

А. В. Шамраєв характеризує безготівкові розрахунки як самостійний вид грошових відносин, пов'язаних зі здійсненням платежів через установи банку з метою погашення грошового зобов'язання боржника перед кредитором.

Водночас, правову категорію безготівкових розрахунків не можна розглядати поза правовою категорією переказу коштів, оскільки в такому випадку втрачається фінансово-правова сторона цього явища, що є визначальною для відносин в цілому.