Банківське право України

Види і форми безготівкових розрахунків

Визначення поняття форм або видів безготівкових розрахунків відсутнє на рівні законодавства України. Тому поняття вказаної категорії ми можемо вивести лише із змісту чинного законодавства, в якому «форми безготівкових розрахунків» вживаються в досить різних значеннях.

В статті 341 Господарського кодексу зазначається, що безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються в міжнародній банківській практиці.

Водночас, у Цивільному кодексі поняття «форми безготівкових розрахунків» відсутнє як таке. Натомість, вживається поняття «види безготівкових розрахунків». Відповідно до статті 1088 Цивільного кодексу України, яка має назву «види безготівкових розрахунків», при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. Сторони в договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд.

Стаття 4 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», яка має назву «форми та види розрахунків, що застосовуються при проведенні переказу», підтримує позицію Цивільного кодексу України. Відповідно до зазначеної статті, для проведення переказу можуть використовуватися кошти як у готівковій, так і в безготівковій формі. Види безготівкових розрахунків визначаються законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами Національного банку України.

Цим же шляхом пішла й інструкція Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», згідно з пунктом 1.2 якої встановлюються загальні правила, види і стандарти розрахунків юридичних і фізичних осіб та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків.

Таким чином, законодавством визначаються дві форми розрахунків — безготівкові та готівкові розрахунки. Безготівкові розрахунки поділяються на види. З огляду на зазначене, а також беручи до уваги ту обставину, що зміни до Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» були внесені після прийняття Господарського кодексу України, колізію між статею 341 Господарського та статтею 1088 Цивільного кодексу слід вирішувати на користь останньої. Отже, видами безготівкових розрахунків є розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Однак, принциповим є встановлення змісту поняття «вид безготівкових розрахунків».

На думку Л. Г. Єфімової, під формою розрахунків слід вважати врегульовані законодавством способи виконання через банки грошових зобов'язань організацій. І. А. Шкарінов під формою безготівкових розрахунків розуміє установлені законодавством і банківською практикою способи належного виконання грошових зобов'язань у порядку безготівкового переказу коштів. Д. А. Медведєв визначає форму безготівкових розрахунків як різновид зобов'язання клієнта й обслуговуючого його банку по виконанню (одержанню) безготівкового платежу.

Разом з тим такі визначення навряд чи можуть вважатися слушними, виходячи передусім з того, що автори визначення беруть за основу цивілістичну сторону безготівкових розрахунків, уникаючи аналізу їх фінансово-правової природи. Використання у визначенні терміну «зобов'язання» не доречне, зважаючи передусім на те, що не всі безготівкові розрахунки спрямовані на виконання зобов'язань. Найяскравішим прикладом саме таких розрахунків є переказ коштів з одного рахунку клієнта на інший його рахунок.

В. Ф. Кузьмін вбачав у формах розрахунків сукупність норм, які визначають зовнішні ознаки і реквізити розрахункових документів, порядок і прийоми їх заповнення, операційної обробки, руху за встановленою схемою документообігу, способи пересилки, реєстрації, обліку тощо.

Таке визначення, на нашу думку, більше наближене до правової природи видів безготівкових розрахунків, однак не є бездоганним, зважаючи на те, що воно не враховує існуючі на сьогодні положення законодавства.

Л. А. Новосьолова відзначає, що під формою безготівкових розрахунків слід розуміти «урегульовані законодавством умови виконання через банк грошових зобов'язань, що відрізняються порядком зарахування коштів на рахунок кредитора, видом розрахункового документа й порядком документообігу».

В. А. Бєлов розглядає форму безготівкових розрахунків насамперед через реалізацію повноважень, як спосіб документального оформлення й підтвердження волевиявлення власника банківського рахунку на перерахування грошових сум, що значаться на банківському рахунку. Однак не всі безготівкові розрахунки здійснюються за волевиявленням «власника банківського рахунку».

Найбільш вдалим є визначення Н. І. Солов'яненко, відповідно до якого безготівкові розрахунки — це передбачені правовими нормами або банківською практикою способи переказу коштів через кредитні організації, що відрізняються видом розрахункового документа, порядком документообігу, умовами надання коштів у розпорядження одержувача, в тому числі зарахування на його рахунок.

Досить цікавою в контексті критеріїв для класифікації видів розрахунків є позиція М. Л. Когана, що спеціально не визначає форми безготівкових розрахунків, виділяючи призначення платіжних документів, виходячи з обов'язковості або необов'язковості їх акцепту. На його думку, поряд з акцептною формою розрахунків (платіжними вимогами, акредитивами, чеками, платіжними дорученнями) існує й безакцептна (безперечне списання на основі розпоряджень стягувачів, оформлених на бланку платіжних вимог, і на основі інкасових доручень із прикладеними виконавчими документами й прирівняними до них документами).

Визначення поняття виду безготівкових розрахунків неможливо здійснити без аналізу такої правової категорії як платіжний інструмент — засіб певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання якого ініціює переказ коштів з відповідного рахунка платника. До платіжних інструментів відносяться документи на переказ та спеціальні платіжні засоби.

Документ на переказ — це електронний або паперовий документ, що використовується банками, їх клієнтами, кліринговими, еквайринговими установами або іншими установами — членами платіжної системи для передачі доручень на переказ коштів.

Форми розрахункових документів, документів на переказ готівки для банків, а також міжбанківських розрахункових документів установлюються Національним банком України. Форми документів на переказ, що використовуються в небанківських платіжних системах для ініціювання переказу, встановлюються правилами платіжних систем. Реквізити електронних та паперових документів на переказ, особливості їх оформлення, обробки та захисту встановлюються Національним банком України.

Документ на переказ може бути паперовим або електронним. Документи за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів та інших документів, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу, можуть бути паперовими та електронними.

Електронний документ на переказ має однакову юридичну силу з паперовим документом. Відповідальність за достовірність інформації, що міститься в реквізитах електронного документа, несе особа, яка підписала цей документ електронним цифровим підписом.

Електронний документ на переказ, що не засвідчений електронним цифровим підписом, не приймається до виконання. При цьому при прийманні електронних документів на переказ має бути дотримана відповідна процедура перевірки електронного цифрового підпису, що дає можливість пересвідчитися у цілісності та достовірності електронного документа. У разі недотримання зазначених вимог банк або інша установа — член платіжної системи несуть відповідальність за шкоду, заподіяну суб'єктам переказу.

Спеціальний платіжний засіб (в т.ч. платіжна картка) — платіжний інструмент, що виконує функцію засобу ідентифікації, за допомогою якого держателем цього інструмента ініціюється переказ коштів з відповідного рахунка платника або банку, а також здійснюються інші операції, передбачені відповідним договором. За допомогою спеціальних платіжних засобів формуються документи за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів або надаються інші послуги держателям спеціальних платіжних засобів.

Спеціальний платіжний засіб може існувати в будь-якій формі на будь-якому, крім паперового, носії, що дозволяє зберігати інформацію, необхідну для ініціювання переказу.

Спеціальний платіжний засіб має дозволяти ідентифікувати його держателя. Спеціальний платіжний засіб може передаватись у власність або надаватися в користування клієнту в порядку, визначеному договором з емітентом. Держатель спеціального платіжного засобу зобов'язаний використовувати його відповідно до вимог законодавства України і умов договору, укладеного з емітентом, та не допускати використання спеціального платіжного засобу особами, які не мають на це права або повноважень.

У разі втрати спеціального платіжного засобу його держатель повинен негайно повідомити про це емітента. У противному разі емітент не несе відповідальності за переказ коштів, ініційований до отримання такого повідомлення за допомогою цього спеціального платіжного засобу, якщо інше не передбачено договором.

Торгівці, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері продажу товарів, громадського харчування та послуг та які, відповідно до закону, повинні використовувати реєстратори розрахункових операцій, зобов'язані забезпечити можливість здійснення держателями спеціальних платіжних засобів розрахунків за продані товари (надані послуги) з використанням цих спеціальних платіжних засобів (як мінімум трьох міжнародних та/або внутрішньодержавних платіжних систем). Однак зазначене правило запроваджується поступово.

До документів на переказ відносяться розрахункові документи, документи на переказ готівки, міжбанківські розрахункові документи, клірингові вимоги та інші документи, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу.

Таким чином, згідно зі статтею 1088 Цивільного кодексу України та Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», платіжні інструменти є засобами здійснення безготівкових розрахунків.

Водночас, деяку невизначеність створює вже згадана раніше стаття 341 Господарського кодексу України, згідно з якою безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються в міжнародній банківській практиці. Таким чином, за кодексом, скажімо, платіжні доручення самі по собі є формою безготівкових розрахунків. Однак зазначене суперечить не тільки згаданим статтям Цивільного кодексу та Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», а й здоровому глузду. Адже платіжний інструмент не може бути нічим іншим, як засобом здійснення розрахунків.

Так, безготівкові розрахунки — це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки одержувачів коштів. Отже, під безготівковими розрахунками в будь-якому випадку розуміється певний процес, а не документ. Тому ототожнення понять форми (види) розрахунків та платіжних інструментів не має будь-якого платіжного підґрунтя, а частина 3 статті 341 Господарського кодексу України потребує суттєвого доопрацювання або виключення з тексту кодексу.

Платіжними інструментами відповідно до чинного законодавства є: меморіальний ордер; платіжне доручення; платіжна вимога-доручення; платіжна вимога; розрахунковий чек; акредитив; інші платіжні інструменти визначені законодавством. Відповідно до статті 1088 ЦК України, при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Серед інших форм безготівкових розрахунків можна виділити клірингові розрахунки та розрахунки векселями.

Правове регулювання вексельного обігу здійснюється Законом України «Про обіг векселів в Україні», Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі, який запроваджено Женевською конвенцією 1930 року, Женевською конвенцією 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів та простих векселів, що приєднали Україну до Женевської вексельної сисмети, та іншими нормативно-правовими актами. А. А. Вишневський вважає, що сам вексель не є розрахунковим документом. Якщо йдеться про проведення оплати векселя однією особою на користь іншої юридичної особи, наявність акцептованого векселя не є для банку підставою для списання сум із рахунку платника на користь вексельного кредитора. Для оплати векселя необхідно використовувати ті розрахункові документи, які відповідно до законодавства є підставою для перерахування (списання) коштів із банківських рахунків. Тому питання про віднесення вексельних розрахунків до виду розрахунків є дискусійним.

Спірною є позиція щодо можливості здійснення безготівкових розрахунків за платіжними інструментами, передбаченими звичаями ділового обороту. Адже, відповідно до пункту 4.1 статті 4 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», види безготівкових розрахунків визначаються законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами Національного банку України. Таким чином, передумовою для здійснення розрахунків є закріплення відповідного платіжного інструменту в законодавстві, що саме по собі нівелює значення звичаю ділового обороту як джерела права, що врегульовує суспільні відносини в галузі безготівкових розрахунків та повністю відповідає публічній (фінансово-правовій) природі безготівкових розрахунків.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що під видом безготівкових розрахунків, на нашу думку, слід розуміти визначений законодавством спосіб переказу коштів через кредитні організації, що характеризується використанням певного платіжного інструменту, порядком документообігу та умовами надання коштів у розпорядження одержувача.

У правовій науці виділяють досить велику кількість критеріїв для класифікації безготівкових розрахунків на види.

На думку О. П. Подцерковного, організаційно виправданий поділ форм безготівкових розрахунків на дві групи — інструментальні форми розрахунків та інтегративні (комплексні) форми розрахунків, залежно від самостійності правомочностей суб'єктів на здійснення прийому-передачі грошового еквівалента оскільки це дозволяє досягнути внутрішньої єдності класифікації.

Першій групі форм безготівкових розрахунків властива завершена здатність без залучення інших форм реалізовувати завдання платіжної операції, тобто переводити кошти з рахунку платника на рахунок одержувача.

Другій групі — інтегративним (комплексним) формам розрахунків така цілісна самостійність, на його думку, не властива. Вони являють собою надінструментальні утворення й можуть бути остаточно реалізовані переважно з підключенням у відповідні відносини інструментальних форм розрахунків.

Як наступну підставу класифікації можна виділити час передачі коштів. Розрахунки за цією підставою поділяються на:

— негайні (розрахунки в режимі «реального часу» — on-line при електронних розрахунках);

— розрахунки з відстроченням платежу з наданням кредиту або без надання такого (за принципом: «praesens obligatio, in diem uutem dilata solutio» (зобов'язання є, але платіж відстрочений).

Усі розрахункові операції, що здійснюються комерційними банками, можна класифікувати за різними ознаками:

— за складом учасників розрізняють операції: міжбанківські; клієнтські; внутрішньобанківські;

— за видом платіжних документів: платіжними дорученнями; платіжними вимогами-дорученнями; чеками; векселями; картками;

— за формою проведення: перекази; акредитивні; інкасові; клірингові.

І. А. Безклубий пропонує також додати такий критерій класифікації, як підстави виникнення безготівкових розрахунків, пропонуючи розрізняти розрахунки, що виникли на підставі одностороннього правочину, договору, рішення суду, закону.

Платіжні доручення

Платіжне доручення — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача.

На сьогодні платіжні доручення є найпоширенішими платіжними інструментами. Відомі цивілісти О. Іоффе, С. Ландкоф, К. Флейшиц платіжне доручення розглядали як форму договірної конструкції доручення. Правова природа платіжного доручення дійсно може розглядатися з декількох сторін. Безперечно, платіжне доручення є платіжним інструментом у розумінні Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні». З іншого боку, платіжне доручення є документом на переказ, форма якого встановлена Національним банком України. І з третього боку, платіжне доручення є правочином, що вчиняється клієнтом у межах та на виконання договору про розрахунково-касове обслуговування між ним та банком.

Так, С. С. Алєксєєв розглядав, зокрема, доручення кредитора банку інкасувати суму вимоги як односторонню угоду, яка пов'язана з односторонньою угодою платника при акцепті ним платіжної вимоги. Ці угоди не зливаються в єдиний юридичний факт (двосторонню угоду): угода кредитора є умовою виконання зобов'язання платника по акцепту платіжної вимоги, а угода платника — основним юридичним фактом складу виконання грошового зобов'язання.

З С. С. Алєксєєвим цілком погоджується і Н. А. Яхніна, яка, розглядаючи правову природу інкасо, зазначала, що інкасо з точки зору загального вчення про юридичні факти є односторонньою угодою, оскільки вона зобов'язує банк виконувати доручення господарюючого суб'єкта незалежно від волевиявлення банку. Банк не може відмовитися, оскільки обов'язок виконувати доручення він взяв на себе відповідно до договору банківського рахунку. Таким чином, на нашу думку, логіка вчених цілком прийнятна для аналізу платіжного доручення у сучасній його формі.

У рецензії на монографію К. А. Флейшиц, присвячену розрахунковим та кредитним правовідносинам, В. К. Райхер погоджується з К. А. Флейшиц в тому, що угоди, які направлені на інкасування коштів на рахунок чи на списання коштів з рахунку, є не договорами, а односторонніми угодами власника банківського рахунку, виконання яких є обов'язком банку, і цей обов'язок заснований на договорі банківського рахунку.

Статею 1089 ЦК України передбачені загальні положення про розрахунки з застосуванням платіжних доручень. За платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника переказати певну грошову суму коштів, що розміщені на рахунку платника в цьому банку, на визначений платником рахунок фізичної або юридичної особи (одержувача) в цьому чи в іншому банку в строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту.

Платіжне доручення має свої корені в переказному векселі та переказний білет. Термін «переказ» застосовувався в двох значеннях: так називався договір між клієнтом і банком про виплату грошей та документ, за допомогою якого він виконувався. Кредитна установа, що прийняла доручення здійснити переказ, зобов'язувалася сплатити певну суму грошей за рахунок свого контрагента. Контрагент або вносив відповідну суму готівкою, або вона списувалася з його рахунка. Платіж здійснювався певній особі, якою міг бути сам контрагент або інша особа. В останньому випадку особа, що зазначена в якості одержувача, не набувала права вимоги від кредитної установи щодо здійснення платежу.

За міжнародною класифікацією безготівкові розрахунки поділяються на кредитовий переказ та дебетовий переказ. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень відносяться до кредитового переказу.

Сутність кредитового переказу полягає в тому, що платник (дебітор) ініціює переказ коштів у банківській системі шляхом надання банку розпорядження кредитувати рахунок отримувача (кредитора).

Є. С. Компанієц та Е. Г. Полонський називали платіжними дорученнями письмову пропозицію власника рахунку банку провести безготівковий платіж певної суми грошей підприємству вказаному в дорученні.

Зміст і форма платіжного доручення та розрахункових документів, що подаються разом з ним, мають відповідати вимогам, встановленим законом і банківськими правилами.

Банк не має права робити виправлення в платіжному дорученні клієнта, якщо інше не встановлено законом або банківськими правилами.

Платіжне доручення платника приймається банком до виконання за умови, що сума платіжного доручення не перевищує суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не встановлено договором між платником і банком.

Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної в платіжному дорученні.

Банк повинен негайно інформувати платника на його вимогу про виконання платіжного доручення. Порядок оформлення та вимоги до змісту повідомлення про виконання банком платіжного доручення встановлюються законом, банківськими правилами або договором між банком і платником.

У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення у зв'язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком, відповідальність може бути покладена судом на цей банк.

Платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22, не менше ніж у двох примірниках.

Платник має право зазначати в платіжному дорученні дату валютування, яка не може бути пізніше 10 календарних днів після складання платіжного доручення. Банк платника не приймає платіжного доручення, якщо дата валютування визначена пізніше 10 календарних днів після складання платіжного доручення.

Якщо дата валютування припадає на неробочий день, то банк отримувача зараховує кошти на його рахунок на початок першого робочого дня, наступного за днем, який визначений датою валютування.

Платник до настання дати валютування може відкликати кошти, які до зарахування на рахунок отримувача обліковуються в банку, що обслуговує отримувача. Лист про відкликання коштів платник подає до свого банку, який того самого дня надає банку отримувача вказівку про повернення коштів.

Банк платника приймає платіжне доручення до виконання протягом 10 календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується. Платіжне доручення від платника банк приймає до виконання за умови, якщо його сума не перевищує суму, що є на рахунку платника. Якщо немає/недостатньо коштів на рахунку платника, то банк приймає від нього платіжні доручення, якщо порядок їх приймання та виконання передбачено договором між банком та платником.

Банк приймає від платника платіжне доручення на перерахування заробітної плати на рахунки працівників підприємств, що відкриті в банках, або грошовий чек на отримання заробітної плати лише за умови одночасного подання платником у строк, установлений законодавством України, платіжних доручень на перерахування платежів, утриманих із заробітної плати працівників та нарахованих на фонд оплати праці податків до бюджету і зборів/страхових внесків до державних цільових фондів, або документального підтвердження їх сплати раніше.

Якщо фізична особа не має рахунка в банку, то розрахунки з нею платник може здійснювати, перераховуючи кошти за платіжним дорученням на повідомлений цією особою відповідний рахунок у банку, який здійснюватиме виплату цих коштів готівкою.

Якщо фізична особа не має рахунку в банку або розрахунки безпосередньо з фізичною особою чи підприємством через банк неможливі, то платник також може здійснювати розрахунки з ними через підприємство поштового зв'язку шляхом перерахування відповідної суми на рахунок з переказних операцій підприємства зв'язку.

Через підприємства поштового зв'язку здійснюються перекази:

— на ім'я окремих фізичних осіб — коштів, що належать їм особисто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторський гонорар тощо);

— підприємствам — коштів на виплату заробітної плати, для організованого набору працівників, заготівлі сільськогосподарської продукції тощо в тих населених пунктах, у яких немає банків.

Платіжна вимога-доручення

Платіжна вимога-доручення — це розрахунковий документ, який складається з двох частин: верхньої — вимоги отримувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів та нижньої — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок отримувача.

Верхня частина вимоги-доручення оформляється отримувачем коштів за формою, наведеною в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк отримувача через банк платника на договірних умовах.

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину (від руки чи із застосуванням технічних засобів — незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує. Сума, яку платник погоджується сплатити отримувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суми, яку вимагає до сплати отримувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.

Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, яка є на його рахунку.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її отримувачем. Причини неоплати платником вимоги-доручення з'ясовуються безпосередньо між платником та отримувачем коштів без втручання банку.

Платіжні вимоги-доручення застосовуються переважно в тих сферах народного господарства, де суму платежу сторони не можуть визначити при укладенні договору. Так, платіжні вимоги доручення широко використовуються у сфері електро-, тепло- та водопостачання, де сума щомісячного платежу визначається обсягами спожитих послуг.

При цьому виставлення платіжної вимоги-доручення являє собою юридичний факт пред'явлення вимоги виконання цивільного зобов'язання в розуміння статті 530 Цивільного кодексу України, з пред'явленням якої закон пов'язує початок перебігу семиденного строку виконання боржником обов'язку у випадку, якщо термін його виконання не визначений договором або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Платіжна вимога

Відповідно до статті 1071 Цивільного кодексу України, кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його доручення на підставі рішення суду.

Примусове списання коштів з рахунків платників ініціюють стягувачі на підставі виконавчих документів, виданих судами. За необґрунтованість примусового списання коштів, недостовірність даних, зазначених у платіжній вимозі, стягувач несе відповідальність згідно із законодавством України. За списання коштів за документами, оформленими з порушенням вимог законодавства, відповідальність несе банківська установа.

Для примусового списання коштів стягувач оформляє не менше ніж у трьох примірниках платіжну вимогу. У реквізиті «Призначення платежу» платіжної вимоги стягувач зазначає назву, дату видачі та номер (якщо він присвоєний) виконавчого документа. Виконавчий документ, на підставі якого оформлено платіжну вимогу, банку не подається.

Банк, що обслуговує стягувача, приймає платіжні вимоги протягом 10 календарних днів з дати їх складання, а банк платника — протягом 30 календарних днів з дати їх складання.

Банк платника приймає до виконання платіжну вимогу стягувача незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платника і не має права повертати її в разі неподання стягувачем реєстру платіжних вимог.

У разі недостатності коштів на рахунку платника банк виконує платіжну вимогу в межах залишку коштів.

Банк не пізніше ніж наступного робочого дня повідомляє платника про надходження платіжної вимоги на примусове списання коштів з його рахунку, якщо умова про таке повідомлення передбачена договором банківського рахунка цього платника (в порядку, передбаченому договором).

Стягувач може відкликати платіжну вимогу в будь-який час до списання коштів з рахунка платника шляхом подання листа про відкликання до банку, що обслуговує стягувача.

Банк платника не має права на списання коштів з рахунка платника коштів за платіжною вимогою після отримання листа про її відкликання. Якщо всупереч отриманому листу про відкликання платіжної вимоги її суму списано з рахунка платника та перераховано стягувачу, то повернення цієї суми платник здійснює в судовому порядку. Банк, що не виконав лист про відкликання або прострочив строк його передавання банку платника, несе відповідальність згідно із законодавством України.

Примусове списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 25 Бюджетного кодексу України, Державне казначейство України здійснює безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, за рішенням, яке було прийняте державним органом, що, відповідно до закону, має право на його застосування.

У разі списання коштів з реєстраційних рахунків бюджетних установ, з вини яких виникли відповідні зобов'язання, протягом місяця з часу проведення такої операції розпорядники бюджетних коштів повинні впорядкувати свої зобов'язання з урахуванням безспірного списання коштів і привести їх у відповідність з бюджетними призначеннями на відповідний бюджетний період. При цьому безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, в рахунок погашення зобов'язань таких бюджетних установ не допускається.

Порядок виконання Державним казначейством України рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів визначений окремим нормативним актом.

Примусове списання (стягнення) коштів загального фонду державного бюджету проводиться органом Державного казначейства в межах асигнувань на поточний рік, передбачених у затвердженому кошторисі доходів і видатків, планів використання бюджетних коштів одержувачів, та при наявності на відповідних реєстраційних, спеціальних реєстраційних рахунках та рахунках інших клієнтів коштів за відповідними кодами бюджетної класифікації. Примусове списання (стягнення) коштів зі спеціальних реєстраційних рахунків у частині власних надходжень установ та організацій здійснюється безпосередньо із загальної суми залишку надходжень на відповідному спеціальному реєстраційному рахунку з подальшим віднесенням зазначеної суми на касові видатки в розрізі кодів бюджетної класифікації.

Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків обліку коштів «Інші доходи спеціального фонду» (кошти, які мають цільове призначення і надходять на спеціальний реєстраційний рахунок установ з розбивкою за кодами економічної класифікації видатків) здійснюється у порядку, визначеному для коштів загального фонду.

Примусове списання (стягнення) коштів здійснюється за тим самим кодом економічної класифікації видатків бюджету, за яким би здійснювався платіж, якщо б оплата була проведена не примусово. Ця норма створює досить серйозні перешкоди виконанню рішень судів в частині стягнення заборгованості з бюджетних установ, оскільки на момент одержання таких рішень бюджетні кошти на рахунках установ саме за відповідним кодом класифікації видатків, як правило, відсутні. Таким чином, законодавча норма, створюючи не в повній мірі вмотивовані процесуальні перешкоди для виконання основ цивільного та господарського законодавства, що полягають в обов'язковості виконання взятих на себе зобов'язань, забезпечує додатковий грунт для корупційних діянь посадовців у цій сфері.

Так, згідно зі статтею 174 Цивільного кодексу України, держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке, відповідно до закону, не може бути звернено стягнення.

Акредитив

Історія акредитива нараховує не одне тисячоріччя. У своєму розвитку акредитив історично пройшов кілька етапів, змінюючи свою форму та функції. Спочатку терміну «документальний акредитив» у комерційній практиці передував термін «кредитний лист», що вперше з'явився в XVII ст. у Франції (Letter of credit). Купець, що мав труднощі з одержанням грошей в іншому місті, куди він відправлявся, одержував у свого банкіра лист із проханням до банкіра в місті, куди він прямував, виплатити певну суму грошей. Банк купця відшкодовував дану суму банку-платнику в попередньому або наступному порядку.

Використання кредитного листа в розрахунках аж до середини XIX ст., коли з'явився документарний акредитив, рідко практикувалося у зв'язку з тим, що: по-перше, сума підлягала сплаті тільки названій в листі особі (тобто лист не був оборотним); по-друге, у випадку платежу протест не здійснювався; по-третє, лист був відкличним — емітент міг відмовитися від свого зобов'язання шляхом повідомлення власника листа або банку-платника. Трохи пізніше, в XIX ст., в практиці торговців з'явилися комерційні акредитиви (commercio letter of credit), які припускали виплату ціни проти надання продавцем у банк комерційних документів, що свідчать про відвантаження товару покупцеві, або векселя з метою його акцепту або негоціації банком.

Починаючи з четвертої чверті XIX ст. комерційний акредитив істотно змінився, зокрема, акредитив стали відкривати на користь продавця-бенефіціара. Такий акредитив володів тією перевагою, що бенефіціар вступав тепер у безпосередні відносини з банком-емітентом і більше не був просто третьою особою, з яким банк-емітент мав контакт лише внаслідок відкриття акредитива на користь покупця.

Акредитив — це договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Стаття 2 Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів визначає акредитив як будь-яку угоду, згідно з якою банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі інструкцій клієнта (заявника) або від свого імені: повинен провести платіж третій особі (бенефіціару) або його наказу, або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), виставлені бенефіціаром, або уповноважує інший банк провести такий платіж або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), або уповноважує інший банк негоціювати проти передбачених документів при дотриманні строків та умов акредитива.

Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями визначає акредитив як умовне грошове зобов'язання, що надається банком-емітентом за дорученням та з інструкціями особи — наказодавця акредитива (та від його імені) або від власного імені, здійснити платіж на користь одержувача коштів чи визначеної ним особи бенефіціара або акцептувати і сплатити виставлені бенефіціаром переказні векселі (тратти), або уповноважити інший банк провести такий платіж, або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), або надати повноваження іншому банку здійснити негоціацію (купити або врахувати переказні векселі (тратти) проти передбачених документів з урахуванням дотримання умов акредитива.

У науці правова природа акредитива дискусійна. В цілому можна виділити декілька концепцій.

Так, на думку, Л. Г. Єфімової, правовідносини, що складаються в процесі використання акредитива, охоплюються конcтрукцією договору комісії, де клієнт банку-емітента є комітентом, а банк — комісіонером. Ці відносини не існують окремо від договору банківського рахунка й включаються в нього як один з елементів. Разом з тим, платіжні зобов'язання за основним контрактом лежать на боржнику. Можливість пред'явлення особою вимоги до банку, в якому був відкритий акредитив, у зв'язку з цим фактом не позбавляє її права пред'явити позов про оплату, наприклад, поставленого товару, виконаних робіт або послуг, наданих покупцеві або замовникові, з яким він пов'язаний контрактом. Прихильником зазначеної теорії був, зокрема, і Г. Ф. Шершеневич.

Теорія «договору доручення» представлена англійцями Гаттериджем й Меграхом. Ця теорія виходить із того, що імпортер доручає своєму банку здійснення ряду дій від імені й за рахунок імпортера, як то: одержання товарних документів і платіж по них. У розвиток цієї теорії банк розглядається як уповноважений або агент імпортера, що несе перед останнім відповідальність за сумлінне виконання доручення.

Родоначальником теорії «відкритої оферти» є американський юрист Омер Херши. Відповідно до положень теорії між банком-емітентом і одержувачем коштів укладається контракт шляхом направлення одержувачеві платежу оферти, що містить усі умови представленої платником у банк-емітент заяви на акредитив, і її акцепту одержувачем коштів, причому банк-емітент не вступає в цей контракт як агент платника. Проте теорія не пояснює безвідкличність акредитива (континентальне право) і не вирішує проблеми зустрічного задоволення (англосаксонське право).

Теорія «договору поручительства» в закордонній доктрині підтримується Харфилдом. Ця теорія має своєю підставою загальні риси, що поєднують акредитив з банківськими гарантіями, зокрема, однаковий суб'єкт — банк, однакова підстава — зовнішньоторговельна операція; подібність змісту — платіж експортерові за умови подання документів, тобто документарність. Проте існує й цілий ряд відмінностей акредитивів від банківських гарантій. Зокрема, насамперед варто вказати на те, що безвідкличний акредитив є самостійним зобов'язанням банку, у той час як гарантії мають акцесорний характер. За наявності акредитива експортер, надаючи в банк документи, відразу одержує платіж в обумовленій формі. За наявності гарантії експортер направляє документи на інкасо імпортерові й тільки у випадку неплатежу заявляє вимогу по гарантії.

Основоположником теорії «договору на користь третьої особи» був Мак Керді (Mс Curdy). Відповідно до цієї теорії, наказодавець укладає з банком договір на користь бенефіціара. Договір вважається укладеним у момент відкриття акредитива, що пояснює безвідкличність акредитива. Недоліком цієї теорії є непояснення умовного характеру акредитивного зобов'язання банку, оскільки право третьої особи на одержання платежу виникає відразу ж у момент укладання договору, та самостійність і незалежність зобов'язання банку від волевиявлень імпортера.

Існує також теорія «акредитива як особливого роду правого явища sui generis», яка полягає в тому, що множинність суб'єктів акредитивних відносин, особливості економічних цілей, переплетіння елементів різних юридичних інститутів перетворюють акредитив у складний інститут сучасного банківського права, на розвиток якого все більший вплив роблять специфічні форми й методи участі системи банків.

На нашу думку, такий підхід до розуміння правової природи акредитива найбільш мотивований. Разом з тим ми не можемо не погодитися з Н. В. Агафоновою, яка в своєму, без перебільшення, блискучому дисертаційному дослідженні зазначає, що поняття акредитива може вживатися в таких значеннях: форма (вид) безготівкових розрахунків, банківська угода, платіжне зобов'язання банку, розрахунковий документ та валютна цінність.

Щодо видів акредитивів у літературі також немає узгодженості.

Ю. Лисенков, І. Педь наводять таку класифікацію видів акредитива:

— залежно від підстав виникнення: товарний, резервний, чистий (грошовий), змішаний;

— за способом виконання: платіжний, акцептний, акредитив з негоціацією тратт;

— за можливістю відкликання: відкличний та безвідкличний;

— за наявністю покриття: покритий, непокритий;

— за наявністю підтвердження: підтверджений, непідтверджений;

— за можливістю переказу: переказний, непереказний, компенсаційний;

— за можливістю відновлення: відновлювальний (револьверний), невідновлюваний.

Ми скільки завгодно можемо класифікувати акредитив за різними підставами, але єдиною легальною класифікацією буде завжди класифікація наведена в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.

Серед видів акредитивів Інструкція визначає:

— покритий — акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку;

— непокритий — акредитив, оплата за яким (якщо тимчасово немає коштів на рахунку платника) гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. Якщо немає такої позначки, то акредитив є безвідкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом). Відкликання акредитива не створює зобов'язань банку-емітента перед бенефіціаром.

Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару лише через банк-емітент, який повідомляє виконуючому банку, а останній — бенефіціарові. Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим банком).

Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного акредитива або його анулювання відбуваються лише після отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання акредитива документи за акредитивом не були подані.

Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті.

У разі здійснення виконуючим банком платежу до отримання повідомлення про зміну або анулювання акредитива проти документів, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам акредитива, банк-емітент зобов'язаний відшкодувати втрати виконуючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.

Бенефіціар може подати пропозиції про внесення змін до умов акредитива, звернувшись безпосередньо до заявника акредитива, який в разі згоди вносить зміни до акредитива через банк-емітент, який надсилає повідомлення виконуючому банку.

У відносинах щодо розрахунків акредитивом беруть участь декілька сторін, зокрема:

— банк-емітент — це банк, що відкрив акредитив;

— виконуючий банк — це банк, який за дорученням банку-емітента здійснює платіж проти документів, визначених в акредитиві. Виконуючий банк залежно від операції за акредитивом, виконання якої доручено йому банком-емітентом, також може бути авізуючим банком;

— авізуючий банк — це банк, який за дорученням банку-емітента авізує (сповіщає) акредитив бенефіціару без будь-якої відповідальності за його оплату;

— бенефіціар — це особа, якій призначений платіж або на користь якої відкрито акредитив;

— заявник акредитива — це платник, який подав обслуговуючому банку заяву про відкриття акредитива.

Відносини між банком-емітентом та авізуючим та/або виконуючим банком у разі необхідності регулюються договорами.

Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заяву про відкриття акредитива, та в разі відкриття покритого акредитива — відповідні платіжні доручення. Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з другого — забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив. Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити документально.

Реквізити, що передбачені формою заяви, обов'язкові (крім реквізиту «Додаткові умови»), і якщо немає одного з них, то акредитив не відкривається і заява повертається заявникові без виконання. Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива, авізуючий та виконуючий банки і здійснює відповідні бухгалтерські записи.

Акредитив є відкритим після того, як здійснено відповідні бухгалтерські записи за рахунками та надіслано повідомлення бенефіціару про відкриття та умови акредитива.

Банк-емітент інформує виконуючий (авізуючий) банк про відкриття акредитива шляхом надсилання йому електронною поштою (електронне повідомлення) або іншими засобами зв'язку, що передбачені договорами між банками, заяви або повідомлення.

Виконуючий (авізуючий) банк про відкриття та умови акредитива повідомляє бенефіціарові (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку). Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом.

Виконуючий банк ретельно перевіряє подані бенефіціаром документи щодо дотримання всіх умов акредитива і, в разі порушення хоча б однієї з умов, не проводить виплати за акредитивом, про що інформує бенефіціара, і надсилає повідомлення до банку-емітента для отримання згоди на оплату документів з розбіжностями. Зазначене повідомлення має містити повний перелік розбіжностей з умовами акредитива, виявлених під час перевірки.

У разі неотримання відповіді протягом семи робочих днів після відправлення повідомлення або надходження негативної відповіді, виконуючий банк повертає бенефіціарові всі документи за акредитивом, зазначивши на зворотному боці першого примірника реєстру документів за акредитивом причини повернення документів і засвідчивши цей запис підписами відповідального виконавця та працівника, на якого покладено функції контролера, і відбитком штампа банку. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, які мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному.

Умовами акредитива може бути передбачений акцепт заявника акредитива — напис за встановленою формою, що здійснюється заявником акредитива на документах, які пред'являються бенефіціаром у виконуючий банк. Акцепт акредитиву — це згода заявника акредитива на здійснення платежу за таким акредитивом.

У виконуючому банку відповідальний виконавець перевіряє наявність акцептного напису та відповідність його поданому зразку. Банк-емітент, зробивши перевірку виконання всіх умов акредитива, на підставі першого примірника реєстру документів за акредитивом списує кошти з аналітичного рахунка «Розрахунки за акредитивами» і перераховує їх на рахунок бенефіціара.

У всіх акредитивах обов'язково має передбачатися дата закінчення строку і місце подання документів для платежу. Дата, яку зазначено в заяві, є останнім днем для подання бенефіціаром до оплати реєстру документів за акредитивом та документів, передбачених умовами акредитива. Банки мають здійснювати контроль за строком дії акредитива, який зазначений у заяві.

У разі необгрунтованої відмови у виплаті або неправильної виплати грошових коштів за акредитивом внаслідок порушення виконуючим банком умов акредитива, виконуючий банк несе відповідальність перед банком-емітентом. У разі порушення виконуючим банком умов покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива, відповідальність перед платником може бути за рішенням суду покладена на виконуючий банк.

Відповідно до статті 1098 ЦК України акредитив закривається у разі:

— закінчення строку дії акредитива;

— відмови одержувача грошових коштів від використання акредитива до закінчення строку його дії, якщо це передбачено умовами акредитива;

— повного або часткового відкликання акредитива платником, якщо таке відкликання передбачене умовами акредитива.

Виконуючий банк одночасно із закриттям акредитива негайно повертає банку-емітентові невикористану суму покритого акредитива. Банк-емітент повинен зарахувати повернені суми на рахунок платника. У день закінчення строку дії акредитива, кошти за яким заброньовані у виконуючому банку, останній в кінці операційного дня перераховує кошти в банк-емітснт на рахунок, з якого вони надійшли.

Про закриття непокритого акредитива у зв'язку із закінченням строку його дії виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту електронною поштою або іншими засобами зв'язку, що передбачені договором між банками, та списує суму акредитива з відповідного позабалансового рахунка, що призначений для обліку акредитивів.

Міжнародною банківською практикою та міжнародними нормативними актами з питань фінансів визначаються окремі різновиди акредитивів.

Револьверний акредитив — це акредитив, за допомогою якого відповідно до його умов сума відновлюється без необхідності внесення в нього спеціальних змін. Економічним призначенням цього акредитива є фінансування довгострокових поставок товарів з відвантаженням вроздріб. Юридичною підставою автоматично поновлюваного акредитива слугує постійна інструкція покупця банку-емітента. Револьверні акредитиви можуть бути поновлюваними відносно суми й строку. Поновлюваний за сумою акредитив означає, що його сума відновлюється в міру використання її протягом загального певного строку. Поновлюваний за часом акредитив означає, що сума відновляється в якийсь певний час. Такі акредитиви можуть бути кумулятивними й некумулятивними. Якщо сказано, що він «кумулятивний», то будь-яка сума, не використана протягом першого періоду, переходить і може бути використана протягом наступного періоду. Якщо він «некумулятивний», то будь-яка сума, не використана за цей період, уже не надається, тобто не переходить на наступний період.

Резервний акредитив — це безвідкличне, безумовне, документарне, тверде зобов'язання емітента акцептувати і сплатити переказні векселі (трати), виставлені бенефіціаром, виконати платіж негайно чи з розстрочкою на користь бенефіціара без права регресу проти передбачених акредитивом документів за дотримання обумовлених термінів та умов.

Незважаючи на схожість між документарними та резервними акредитивами, між ними існує суттєва різниця, що проявляється в трьох аспектах: інституційному, функціональному та операційному.

Інституційна різниця між документарним та резервним акредитивами полягає в ролі банків у акредитивній схемі. Згідно з Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів, емісія акредитива є прерогативою виключно банків. Право здійснювати авізування, надавати додаткову гарантію до зобов'язання емітента, тобто підтвердження виконання акредитива в «Уніфікованих правилах» фактично також закріплене за банківськими установами, що відображає традиції, які склалися у практиці використання документарних угод.

Операції з резервними акредитивами, тобто як емісію, так і обслуговування усього акредитивного циклу, в принципі, можуть здійснювати не лише банки, а й фінансові та нефінансові компанії, що передбачено «Міжнародними правилами для резервних акредитивів».

Інша відмінність між документарними та резервними акредитивами полягає у їх функціональному призначенні. Загалом акредитив — це документ, яким емітент засвідчує або гарантує платоспроможність заявника. Документарний акредитив є зобов'язанням банку фінансувати трансакцію, тобто по суті це засіб платежу та похідна від торговельних відносин. Резервний акредитив — це угода, за якою банк здійснює платіж лише в разі неплатоспроможності або несумлінності заявника. Таким чином, відповідальність банку полягає в поверненні бенефіціарові грошей, позичених або авансованих аплікату, здійсненні виплат у разі неплатоспроможності заявника або невиконання ним узятих на себе зобов'язань, як правило, пов'язаних із борговими відносинами (випуск векселів), виконанням контрактів щодо будівельних робіт тощо. Резервний акредитив є, так би мовити, еквівалентом фінансової гарантії або страховки, який запускає механізм угоди.

Інший аспект, що характеризує функціональну відмінність двох видів акредитивів, полягає в ступені ризику, генерованого кожним із них.

Різниця між документарними та резервними акредитивами полягає також в особливостях реалізації акредитивної угоди. Документарний акредитив — це засіб отримання продавцем платежу від покупця, тому його умови з метою забезпечення інтересів усіх сторін (тобто надання експортеру гарантій отримання вчасно та повній сумі належних йому платежів, а імпортеру — гарантій отримання товару в кількості, якості та в терміни, передбачені угодою) містять вимоги щодо розкриття акредитивної суми на користь бенефіціара тільки в разі надання останнім транспортних документів і коносаментів, транспортних накладних тощо, які підтверджують відвантаження товару на адресу імпортера чи його довіреної особи.

Резервний акредитив покликаний убезпечити бенефіціара від невиконання іншою стороною своїх обов'язків фінансових та не фінансових, тому ним, як правило, не передбачається надання товарно-транспортних документів. Проте доктрина суворої відповідності, яка поширюється на всі види акредитивних форм розрахунків, та принцип документарності резервного акредитива вимагають, щоб банк здійснив платіж тільки проти надання належним чином оформлених документів, передбачених акредитивом. Серед таких документів найчастіше застосовуються «вимоги здійснити оплату», векселі, рішення судів чи виконавчих органів.

Саме тому чи не головна відмінність між документарним та резервним акредитивами, полягає в тому, що резервний акредитив у торговому обороті виконує переважно функцію забезпечення, а документарний — платежу, кредитування та забезпечення.

Чек

Чек виник у XIII ст. в Палермо, де державні установи в сплату грошей видавали Folizze bancarie на своїх банкірів. Документи цього роду зустрічалися згодом у Неаполі у відносинах між приватними особами та видавалися на строк «по пред'явленню» й унаслідок загрози втрати регресу до чекодавця були дійсні протягом трьох днів.

У Голландії чек з'явився в XVI ст. Це були так званні чеки-квитанції, оскільки вони мали форму квитанції, що видавалася чекодавцем на ім'я платника-банкіра як доказ одержання від нього певної суми. Ім'я чекодавця в ньому не вказувалося, й тому одержувачем грошей по цьому чеку-квитанції, міг бути кожний.

У сучасному вигляді чек з'являється в Англії в XVII ст. Історично першими банкірами в Англії були ювеліри, що володіли надійними сховищами для золотих та срібних виробів. Розміщуючи свої гроші як депозити в ювелірів, клієнти були зацікавлені в одержанні документа, що містить вимогу про видачу певної грошової суми з переданих на зберігання грошей або інших цінностей.

У зв'язку з цим ювеліри почали видавати своїм клієнтам прості векселі (promissory notes), котрі стали прообразом банкнот, що з'явилися пізніше. Але незалежно від цього клієнти ювелірів могли розпоряджатися своїми сумами за допомогою адресованих на їхнє ім'я записок, що йменувалися касовими нотами (cash notes). Ці касові ноти й були чеками як за формою, так і за значенням у грошовому обігу.

Розрахункові чеки мали значне поширення в радянській банківській практиці. О. С. Іоффе відзначав, що «саме розрахункові чеки використовуються як один зі способів виконання зобов'язань за грошовими розрахунками в міжміських відносинах».

У відносинах щодо розрахунків чеками беруть участь такі сторони:

— банк-емітент — це банк, що видав розрахунковий чек (розрахункову чекову книжку);

— чекодавець — підприємство або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його;

— чекоутримувач — підприємство або фізична особа, яка є отримувачем коштів за чеком;

— банк чекоутримувача — банк, до якого чекоутримувач пред'являє чек до оплати.

Відповідно до частини 1 статті 1102 ЦК України, розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати вказану в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателю).

Платником за чеком може бути лише банк, у якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Відкликання чека до спливу строку для його подання не допускається.

Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він виданий. Слід зазначити, що видача чека чекодавцем чекоутримувачеві є дією консенсуального характеру. Таким чином, чек не можна вважати законними коштами платежу, тобто прийняття чека в оплату за поставлений товар, надані послуги є актом доброї волі, що грунтується на довірі кредитора до свого боржника. А тому чекові правовідносини є залежним від основного договору до видачі чека й самостійним зобов'язанням після його видачі. Чек — тільки інструмент для одержання грошей, тому моментом виконання грошового зобов'язання є не момент видачі чека, а його оплата банком.

Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, у якому відсутній будь-який із реквізитів або до якого внесені виправлення, недійсний. Не дозволяється вносити до чека виправлення та використовувати замість підпису факсиміле.

Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця. Банк не несе відповідальності за відмову в оплаті чека з вини чекодавця (відсутність коштів на рахунку). Цим обумовлюється абстрактний характер чека.

Платник за чеком (банк) повинен пересвідчитися усіма можливими способами в справжності чека, а також у тому, що пред'явник чека є уповноваженою особою. Збитки, завдані у зв'язку з оплатою підробленого, викраденого або втраченого чека, покладаються на платника за чеком або чекодавця — залежно від того, з чиєї вини вони були завдані.

Подання чека до банку чекоутримувача на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу.

Чекоутримувач повинен повідомити чекодавцеві про неплатіж протягом двох робочих днів з дня подання чека до банку чекоутримувача на інкасо. Особа, що не надіслала повідомлення в зазначений строк, не втрачає своїх прав. Вона відшкодовує збитки, які можуть статися внаслідок неповідомлення про несплату чека. Розмір відшкодовуваних збитків не може перевищувати суми чека.

Якщо платник відмовить в оплаті чека, то чекоутримувач має право пред'явити позов до суду. Чекоутримувач має право вимагати, крім оплати суми чека, відшкодування своїх витрат на одержання оплати, а також процентів.

Чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.

Для гарантованої оплати чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку «Розрахунки чеками» відповідних балансових рахунків (далі в цій главі — аналітичний рахунок «Розрахунки чеками») у банку-емітенті.

Для цього разом із заявою про видачу чекової книжки чекодавець подає до банку-емітента платіжне доручення для перерахування коштів. Один або кілька чеків на ім'я чекодавця (фізичної особи) банк-смітент може видати на суму, що не перевищує залишку коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена ним готівкою.

Строк дії чекової книжки — один рік; чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, — три місяці з дати їх видачі. День оформлення чекової книжки або чека не враховується. Чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.

Чекова книжка може видаватися для розрахунків з будь-яким конкретним постачальником або з різними постачальниками.

Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекоутримувача протягом 10 календарних днів (день виписки чека не враховується). Забороняється передавати чек/чекову книжки його/її власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписувати незаповнені бланки чека і проставляти на них відбиток печатки юридичними особами.

За бажанням фізичної особи чек можна виписувати на ім'я іншої особи, яка стає його власником. Чеків на пред'явника не видають.

Підприємствам не дозволяється здійснювати обмін чека на готівку та отримувати готівкою здачу із суми чека. Фізичні особи можуть обмінювати чек на готівку або отримувати здачу із суми чека готівкою (але не більше ніж 20 відсотків від суми цього чека).

Чекодавець виписує чек із чекової книжки під час здійснення платежу і видає за отримані ним товари (виконані роботи, надані послуги). Виписуючи чек, чекодавець переписує на його корінець залишок ліміту з корінця попереднього чека і зазначає новий залишок ліміту.

Банк-емітент може відмовитися від оплати чека, якщо:

— чек або реєстр чеків заповнено з порушенням вимог, установлених законодавством, або є виправлення, замість підпису стоїть факсиміле;

— чек виписаний чекодавцем на суму, більшу, ніж заброньована на аналітичному рахунку «Розрахунки чеками».

У разі відмови за цих причин оплатити чеком, банк-емітент викреслює його з реєстру чеків, виправляє загальний підсумок і не пізніше наступного робочого дня надсилає цей чек до банку чекоутримувача. Одночасно банк-емітент повідомляє електронною поштою банку чекоутримувача про причини неоплати чека.

У разі ненадходження коштів банк чекоутримувача після закінчення 10 календарних днів від дати інкасування чека здійснює запит електронною поштою до банку-емітента щодо причин неоплати цього чека.

Банк-емітент, отримавши запит, не пізніше наступного робочого дня має дати відповідь банку чекоутримувача, який повідомляє про це чекоутримувача.

У разі неотримання відповіді банк чекоутримувача повідомляє про це чекоутримувачеві.

Невикористані чеки після закінчення строку дії чекової книжки або використання ліміту підлягають поверненню до банку-емітента, який їх погашає. За бажанням клієнта банк може продовжити строк дії чекової книжки або клієнт може поповнити її ліміт у разі його використання.

Якщо після повного використання чеків із чекової книжки її ліміт буде невикористано, то чекодавцеві може надаватися нова чекова книжка на суму невикористаного ліміту. Строк дії нової чекової книжки встановлюється з дня її видачі.

Відповідальний виконавець банку, перевіривши за корінцями використаних чеків залишок невикористаного ліміту, робить у реєстраційній картці в графі «Примітка» в рядку, в якому був зроблений запис щодо видачі цієї книжки, напис «Залишок ліміту перевірений», після чого повертає чекодавцю чекову книжку з корінцями.

У разі втрати чекової книжки (чека), чекодавець має подати до банку-емітента заяву із зазначенням номерів невикористаних чеків. Відповідальний виконавець банку-емітента робить у реєстраційній картці в графі «Примітка» відмітку про номери загублених чеків.

Кошти в сумі невикористаного ліміту чекової книжки повертаються клієнту на підставі його платіжного доручення. У разі втрати фізичною особою чека, який був виданий для одноразового розрахунку, кошти повертаються їй не раніше, ніж через 10 календарних днів після закінчення строку дії чека.

У разі відмови банку-емітента оплатити чек чекоутримувач має право звернутися з позовом до суду. До вимог чекоутримувача про оплату чека застосовується позовна давність в один рік.

У разі порушення клієнтом порядку розрахунків чеками банк може позбавити його права користуватися цим платіжним інструментом, якщо це передбачено умовами договору банківського рахунка.

Правове регулювання дорожніх чеків здіснюється Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України.

Дорожній чек — це паперовий розрахунковий документ, що виражений в іноземній валюті та використовується як засіб міжнародних розрахунків неторговельного характеру і є грошовим зобов'язанням чекодавця виплатити зазначену в чеку суму чекоутримувачеві (власнику), підпис якого проставляється в зазначеному місці під час продажу.

Термін дії дорожніх чеків не обмежений. Дата та місце заповнення чека зазначаються в інформаційному повідомленні про продаж дорожнього чека. Вони емітуються в певному номіналі.

Дорожні чеки виписуються на одного власника, рідше на двох (підписи власника (двох власників) ставляться в зазначеному місці в день продажу). Чеки на двох власників можуть використовуватися ними. Будь-який з двох підписів є дійсним при одержанні готівкових коштів за чеком.

Операції з продажу дорожніх чеків протягом операційного дня здійснюються:

а) фізичним особам-резидентам:

— касою банку (установи) на суму до 6000 доларів США або на еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті І групи Класифікатора за офіційним обмінним курсом гривні до іноземних валют, що діє на день здійснення операції;
— пунктом обміну валюти банку на суму до 1000 доларів США або на її еквівалент в іншій іноземній валюті.

Операції з продажу дорожніх чеків фізичній особі-резиденту здійснюються після пред'явлення цією особою касиру каси банку або пункту обміну валюти банку паспорта громадянина України або довідки на проживання особи, яка мешкає в Україні, але не є громадянином України, та проїзного документа особи без громадянства для виїзду за кордон або паспорта для виїзду за кордон:

б) фізичним особам-нерезидентам:

— лише касою банку на суму до 6000 доларів США або на її еквівалент в іншій іноземній валюті.

Операції з продажу дорожніх чеків фізичній особі-нерезиденту здійснюються після пред'явлення цією особою уповноваженому працівнику банку (установи) паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та за наявності підтверджених документів про джерела походження іноземної валюти в нерезидента. (У в'їзній митній декларації на ввезення готівкової іноземної валюти нерезидента робиться відмітка про продаж дорожніх чеків. Копії цих документів залишаються в документах дня):

в) юридичним особам-резидентам та представництвам юридичних осіб-нерезидентів для їх працівників, які від'їжджають за кордон у службове відрядження, за рахунок коштів, що обліковуються на поточному рахунку юридичної особи-резидента та представництва юридичної особи-нерезидента, лише через каси банків.

Дорожні чеки сплачуються лише власникові чека, зразок підпису якого є на чеку, після ідентифікації підпису в присутності уповноваженого працівника банку (установи) і тільки в повній сумі, що зазначена в чеку.

Операції з купівлі (сплати) дорожніх чеків протягом операційного дня у фізичної особи (резидента та нерезидента) здійснюються на суму:

— до 3000 доларів США або на її еквівалент в іншій іноземній валюті касами банків або пунктами обміну валюти банку;

— понад 3000 доларів США або на її еквівалент в іншій іноземній валюті тільки касами банків.

У пунктах обміну валюти банку протягом операційного дня операції з купівлі (сплати) дорожніх чеків у фізичної особи (резидента та нерезидента) здійснюються на суму:

— до 1000 доларів США або на її еквівалент в іншій іноземній валюті на бажання цієї особи за готівкові гривні або за іноземну валюту;

— понад 1000 доларів США, але не більше ніж 3000 доларів США або на її еквівалент в іншій іноземній валюті лише за готівкові гривні.

Не приймаються до сплати дорожні чеки без підпису їх власника, що ставиться в зазначеному місці відповідно до правил, установлених емітентом.

Відшкодування втрачених чекоутримувачами дорожніх чеків здійснюється банком на підставі укладених угод з емітентом дорожніх чеків. Такі угоди обов'язково мають містити порядок відшкодування чекоутримувачеві втрачених дорожніх чеків.

Світовій банківській практиці відомі й інші види чеків.

Кросований чек (англ., cross — перекреслювати) — це чек, лицева сторона якого перекреслена двома паралельними косими або поперечними лініями. Кросування — це наказ банку-платникові про сплату грошей по чеку тільки іншому банку, що виступає агентом ремітента, а не самому ремітенту особисто.

Діюче законодавство не регламентує питання обігу кросованих чеків, а точніше — навіть не згадує про такий різновид чеків. Тому в цьому випадку ми можемо посилатися лише на банківську практику міжнародних розрахунків.

За способом вказівки одержувача коштів за чеком розрізняють такі чеки: іменні, ордерні, на пред'явника.

Чек вважається іменним, якщо він виписаний на певну особу й містить застереження «не наказу».

Ордерний чек — це чек, передача якого можлива тільки за допомогою індосаменту аналогічно передачі будь-якого іншого ордерного цінного папера. Ордерний чек повинен містити в тексті найменування (ім'я) свого першого набувача. Використовується в країнах, де чек визнається цінним папером.

Чек на пред'явника повинен містити позначку «на пред'явника» і не повинен містити яких-небудь даних про чекоутримувача. Такий чек передається від однієї особи іншій шляхом простого вручення. У більшості розвинутих країн цей вид чека найпоширеніший. Якщо хто-небудь пред'являє такий чек, то можна вважати, що він і є його законний власник. Проте прийнято, щоб при одержанні грошей чекоутримувач розписався на звороті чека й тим самим підтвердив факт платежу. Інструкція про безготівкові розрахунки в національній валюті забороняє використання чеків на пред'явника.

Досить цікаве є питання співвідношення чека та векселя.

Л. Лунц, відповідаючи на питання, чи мають чек і вексель значення грошових знаків і чи можна юридично прирівняти платіж шляхом векселя та чека до платежу грошима, зазначив, що за всіма правовими системами вексель та чек передаються шляхом або на заміну грошового платежу, але ніколи не в якості грошового платежу.

Вексель Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» віднесений до боргових цінних паперів. Чек — це не цінний папір. Емісія векселя припиняє грошове зобов'язання платника за основним договором, в той же час як видача чека не тягне за собою припинення основного зобов'язання.

Починаючи з 80-х років XX ст., в міжнародній практиці безготівкових розрахунків з'явилася електронна форма чеків, що було зумовлено розвитком електронної торгівлі.

Скорочений чековий обіг був таким видом банківського обслуговування, при якому клієнтам не поверталися назад їх погашені (оплачені) чеки. Замість повернення погашених чеків із щомісячними виписками з рахунка кредитні установи направляли клієнтам тільки виписки, а чеки залишали в себе. Після певного періоду зберігання (як правило, він становив 90 днів) погашені чеки знищували, а замість них використовували копії чеків на мікрофільмах, які зберігали банки в середньому протягом семи років. При цьому використовувалася технологія «відеокопіювання», що дозволяла оптично охоплювати і перетворювати в цифрове зображення чек при його обробленні й одночасно записувати магнітним способом інформацію про депозитний рахунок клієнта.

Система скороченого чекового обороту була вперше застосована в США аризонським банком «Valley National Bank of Arizona». Ця технологія за оцінкою фахівців банку давала чисту економію виробничих витрат, пов'язаних з обробленням чеків і підготовкою витягів за рахунком у розмірі 0,0515 дол. США, розраховуючи на один чек.

Процедура скороченого чекового обороту одержала значне поширення в багатьох європейських країнах — Данії, Фінляндії, Німеччини, Іспанії та ін. Однак залишалися невирішеними багато юридичних питань.

Основна правова проблема цієї системи пов'язана з тим, наскільки законна й прийнятна мікрофільмова копія чека.

Практика електронних платежів через Internet показує, що система електронних чеків одержала досить значне поширення.

Відомий український вчений-економіст і теоретик М. І. Савлук висловлює певні занепокоєння щодо стрімкого розвитку електронних грошей. На його думку, інтенсивніший розвиток електронних грошей, особливо у сфері роздрібного обороту, несе небезпеку послаблення регулятивної ролі центральних банків у грошовій сфері та економіці в цілому, зниження ефективності їх монетарної політики. На думку вченого, може виникнути реальна загроза самому існуванню центральних банків.

Російський економіст А. С. Генкін взагалі закликає якомога швидше перейти від державних грошей до так званих «приватних грошей». На його думку, централізована грошова система неефективна, тому її необхідно міняти на приватну. Але без відповіді на запитання, як забезпечити контроль за емісією приватних грошей, як не послабити центральну монетарну роль центрального баку і як впливати на пропозицію грошей, не можна відходити від державної регульованості грошового ринку.

Побоювання щодо стрімкого розвитку електронних грошей розділяє і Європа, яка розпочала роботу в цьому напрямі ще в 1993 р.

Головним документом у цьому напрямі можна вважати Директиву Ради ЄС №2000/46/ЄС. Оцінюючи цей документ і є такі позитивні моменти:

— ця директива дала правову оцінку і визначення електронним грошам як електронному заміннику монет і банкнот, призначеному в основному для розрахунків невеликими сумами;

— були чітко встановлені вимоги до первинного капіталу та власних коштів тих установ, які мають право емітувати електронні гроші. Так, мінімальна сума первинного капіталу була встановлена в розмірі 1 (одного) мільйона євро. Причому, цих емітентів електронних грошей внесено в Директиві 2000/28/ЄС до списку кредитних установ, що, по суті, зняло питання про неконтрольованість таких установ з боку центральних банків.

До прикладів стрімкого розвитку електронних грошей можна віднести такі. Донедавна учасники одного з найвідоміших on-line аукціонів «eBay» розплачувалися між собою чеками і банківськими переказами, потім з'явилися нові способи оплати — кредитні картки. З 2000 р. клієнти, що не мають кредитних карт, одержали можливість розплачуватися електронними чеками прямо на сайті eBay — для цього досить заповнити спеціальну форму. Електронний чек як новий спосіб розрахунків був розроблений Інтернет-Компанією eBay разом з одним з найбільших американських банків «Wells Fargo». Багато американців, що роблять покупки через Internet, не мають кредитних карток, тому вони прямо зацікавлені в появі цього альтернативного способу розрахунків. Найбільш популярні системи електронних чеків, розроблені компаніями «Check Free» і «FSTC»(Технологічний Консорціум Фінансових Послуг).

Компанія «Check Free» була заснована в 1981р. у Коламбусі, штат Огайо. У вересні 1995р. «Check Free» запропонувала послуги електронної чекової служби («Check Free Payment Services») no мережі Інтернет, що використовувала таку схему роботи:

— клієнт посилає розпорядження про видачу електронних чеків в «Check Free»;

— «Check Free» посилає інструкції про взаєморозрахунки в банк «Check Free»;

— дані електронного чека передаються з банку «CheckFree»;

— у встановлений день здійснюються взаєморозрахунки між банком клієнта та банком «Check Free».

На вимогу клієнта, ця служба виписує електронний чек і виконує розрахунки між покупцем і продавцем. За необхідності продавцеві може бути виданий паперовий чек.

«FSTC» (Технологічний Консорціум Фінансових Послуг) був заснований у 1993 р. з метою розробки систем оплати для електронної торгівлі і являє собою консорціум шістдесятьох організацій США, що включає фінансові установи, клірингові будинки, університети й компанії.

У 1995 p. «FSTC» почала впроваджувати електронну чекову систему для мережі Internet за назвою «Electronic Cheque» (електронний чек). Користувач електронної чекової системи стає власником електронної чекової книжки на карті PC MCIA (Personal Computer Memory Card International Association (Міжнародна асоціація карт пам'яті комп'ютерів). За необхідності, використовуючи чекову книжку карти, можна виписати електронний чек. Такі електронні чеки далі посилають по мережі Internet продавцеві, який, у свою чергу, пересилає їх у банк покупця. Крім даних платежу й комерційної інформації, що включає номер і дату інвойсу й квитанції, чек може бути пронумерований, що підвищує ступінь ефективності операції й дає змогу уникнути підробок.

Щоб розширити сферу практичного застосування системи, «FSTC» проводить розробки, спрямовані на використання смарт-карт у якості електронної чекової книжки.