Новий рік

Неможливо визначити, який народ почав святкувати зустріч Нового року першим, оскільки цей день святкується всіма народами нашої планети з давніх часів. Але до кожного народу Новий рік приходить «у свій час», відповідно до традицій, звичаїв, легенд цього народу, пов’язаних із місцем проживання, історичною долею та ін. Але все ж таки пальму першості у справі святкування Нового року деякі вчені віддають китайцям, які свого часу започаткували традицію привітання одне одного святковими листівками. Первинні листівки містили лише ім’я того, хто їх вручав, на них не було ні привітань, ні побажань. До речі самій святковій листівці вже понад тисячу років.

Слов’яни за стародавніх часів ушановували бога вишень Керніса — навесні на вишневих гілках запалювали святкові свічки. Цю традицію в слов’ян запозичили німці — вони охоче вирощували вишневі дерева в кадках, а під час зустрічі Нового року прикрашали їх.

Давні єгиптяни святкували Новий рік улітку, коли розливався Ніл — священна ріка, давні греки — 22 червня, стародавні германці вважали настанням Нового року початок листопада — перші зимові морози давали знак збиратися разом і святкувати. Давні римляни святкували Новий рік то 1 березня, то 1 січня. Зарадив «святковому непорозумінню» імператор Гай Юлій Цезар: він увів традицію святкувати Новий рік 1 січня. Саме Давньому Риму ми завдячуємо чудовою та приємною традицією дарувати одне одному подарунки. Якщо вірити легенді, то найпершими у світі новорічними подарунками були гілки лавра. Вони віщували удачу та щастя наступного року.

В Ефіопії святкують Новий рік після закінчення періоду дощів, 11 вересня. Напередодні свята обов’язковим є ритуальне купання в річці — очищення перед початком нового року (пригадайте слов’янське Водохрище). Цього ж дня ефіопи змагаються в стрибках через вогнище (нагадує наше свято Івана Купала).

Швейцарці під час святкування Нового року вибирають найпривабливішу дівчину — царицю світла, на голову їй надягають корону з запалених свічок — символ сонця, нового життя й нових сподівань.

Індіанці зустрічають Новий рік двічі на рік: на початку літа й восени. На початку літа (свято Лорі) діти заготовлюють хмиз і старі непотрібні речі, щоб увечері розпалити величезні святкові вогнища, навколо яких і веселяться разом із дорослими. А восени (свято Дівалі) улаштовують народні вистави за давньоіндійським епосом «Рамаяна», під час яких під захоплені вигуки натовпу врочисто спалюють «демона».

В італійців існує небезпечна для перехожих традиція — викидати в ніч на 1 січня з вікон старий непотріб: посуд, меблі тощо. Італійці переконані, що взамін викинутої напередодні свята старої речі в новому році отримають нову. Усі дітлахи чекають на добру фею Бефанію, яка розкладає святкові подарунки в розвішані біля комина дитячі панчохи. Без подарунків залишаються ті діти, які погано поводилися протягом року. Італійський Дід Мороз має ім’я Баббо Натале.

Натомість кубинці вважають за найкраще проводити в цей день «водні процедури»: в день Нового року прямо з вікон вони виливають на вулицю воду. А потім під час кожного удару годинника треба встигнути з’їсти дванадцять виноградинок — маленьких символів сонця.

Іранці святкують Новий рік 22 березня. За давньоперською легендою це свято започаткував цар Джемшид, він же звелів палити новорічні вогнища. Люди в карнавальних костюмах стрибають через ці вогнища, очищаючись від негараздів минулого року.

Поки не пролунає новорічний постріл, не можна братися до святкової вечері, а слід сидіти, тримаючи в руках монетки як символ багатства в майбутньому році.

Японці святкують Новий рік протягом семи днів. Обов’язкова умова «правильної» зустрічі свята — новий одяг. Діти в новорічну ніч ховають під подушку човник із сімома чаклунами — покровителями щастя. Святкування супроводжується читанням вірішів, танцями, запусканням паперових зміїв та ін. Новорічне дерево японців — мотибана прикрашена кульками з рисового борошна. Будинки цими днями прикрашені гілками сливи, бамбука й сосни — символів життєлюбства, вірності й довголіття. Перед дверима дому натягують мотузку — захист від злих сил. Коли всі дзвони опівночі 31 грудня ударять 108 разів, вважається, що новий рік настав. Із кожним ударом дзвона люди очищуються від гріхів і пороків, а після останнього удару дзвона слід вийти на вулицю й зустріти сонце та Новий рік. Японського Діда Мороза звати Сегацу-сан.

Бірманці відзначають Новий рік у квітні. Звичай велить обливати одне одного водою, вітаючи в такий спосіб і бажаючи всього найкращого. А колумбійці напередодні Нового року виготовляють величезних ляльок, що символізують старий рік. Жартівники одягають на себе цих ляльок і ходять містом, звеселяючи людей. Опівночі ці ляльки вибухають від прихованих усередині них зарядів, тож до цього моменту обов’язково треба встигнути зняти ляльку й залишити її подалі від натовпу — на майдані.

Панамці вважають за необхідне влаштовувати в новорічну ніч шалений шум, намагаючись викричати все неприємне, що сталося минулого року, та хороше, чим можна похвалитися перед іншими. Дивна традиція в іспанців: вони на Новий рік ставлять капкани, щоб ловити злі сили й таким чином зашкодити їм потрапити в наступний рік. Панамського Діда Мороза звати Папай Ноель. Болгари в новорічну ніч на три хвилини вимикають світло й віддаються так званим «новорічним поцілункам». Німці під час ударів годинника вилізають якнайвище та з останнім ударом усі разом «стрибають у новий рік». До речі, за повір’ям, Дід Мороз має німецьке походження.

Венгри переконані, що на новорічному столі не повинно бути страв із птиці — щоб щастя не відлетіло. Австрійці в жодному разі не їдять за новорічним столом крабів та омарів — щоб не робити все наступного року задом наперед.

Тривалий час у Київській Русі святкували кілька Нових років: 1 березня й 1 вересня. 1 березня — Новий рік за церковним календарем, пов’язаним із римською традицією святкування. Він подарував нам традицію запалювати вогні на новорічних ялинках (можливо, до цього можна додати й бенгальські вогні).

За часів Київської Русі запалювання вогнів було обов’язковим елементом у процесі «програмування» гарного врожаю. 1 вересня — цивільний Новий рік, виникнення якого пов’язане з тим, що цього дня князь вершив суд.

Поступово всі європейські народи почали святкувати Новий рік 1 січня. На теренах Київської Русі початок нового року на 1 січня переніс цар Петро І у 1700 році. Відповідно до історичних згадок, перший день нового року був відзначений урочистим парадом на Красній площі в Москві. І він же, Петро І, увів традицію прикрашати вічнозелені дерева, активно впроваджуючи також святкові привітання, феєрверки, новорічні кумедні костюми з масками.

В Україні традиційним святковим символом на Новий рік тривалий час була не зелена ялинка, а «дідух»! Виготовляли його з кулів або з першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув’язували в пишний вінок. Знизу робили розгалуження, щоб «дідух» міг стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з колоссям. Гілки «дідуха» — а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались, — обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, кожен на свій смак. У світлиці його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову роль він виконував протягом усіх різдвяних свят. Він символізував спільного предка.

Слово «дідух» має давнє коріння. Неважко здогадатися, що йдеться про дух діда, чи дідівський дух, — символічного репрезентатора родоводу. Традиційно в нашого народу був розвинений високий культ пращурів. У кожній родині поіменно знали й відповідно шанували до сьомого коліна всіх попередників. Вважалося, що душі (духи) предків постійно контактують з родиною, допомагають у господарській діяльності, сприяють родючості ниви, оберігають збіжжя від пожеж, повеней, градобою, стежать, щоб у родині був лад і спокій. Тому в давнину чотири рази на рік улаштовували сімейну «вечерю для дідів», на яку запрошували душі всіх своїх попередників. Для неї готували спеціальні обрядові страви коливо та кутю, що вважалися їжею богів.

Присутність «дідуха» привносила в родину святочність, затишок і врочистість. За віруванням дайбожичів, «дідух» був покровителем роду, своєрідним богом духів (душ) усіх, хто відійшов від родини, через нього здійснювався духовний зв’язок між предками та нащадками. Якщо господарі дотримувалися давніх традицій — поважали старших, берегли пам’ять свого родоводу, шанувалися між собою, передавали у спадок духовні обереги, — то духи предків, освячені поважним «дідухом», оберігали родину від злих і нечистих сил. На сьогодні обряди, пов’язані з «дідухом», на жаль, майже втрачені.

Вважається, що Новий рік треба зустрічати в обновках, щоб весь рік були обнови. За повір’ям, який перший день нового року, таким буде й весь рік, тому бажано важку й неприємну роботу відкласти на потім.

Напередодні свята діти пишуть листа Діду Морозу, розповідаючи про свою поведінку протягом минулого року й загадуючи бажання, які Дід Мороз постарається виконати.

Цікаво, що у фінів подарунки роздає не людина, а... різдвяний козел, який звіряє дитячі гарні й погані вчинки за чарівною книгою.

Вступаючи до нового року, кожному з нас варто озирнутися назад, оцінити, як ми поводилися минулого року, що доброго та приємного встигли зробити, які спогади беремо із собою до року наступного. І дійти висновків, що ще залишилося виконати наступного року. Ми завжди сподіваємося отримати від долі подарунки в новому році.