«Пересторога» невідомого автора

Реферат

Отже, автор поставив перед собою конкретну й чітку мету — розповісти сучасникам і прийдешнім поколінням православних східної (тобто руської) церкви правдиву історію про зрадницькі дії частини єпископів, які відступили від віри свого народу та подалися на уклін і під владу папи римського не через внутрішні переконання чи для спасіння душ людських, як вони про це по-фарисейськи заявили, а заради власних цілком меркантильних інтересів. Ставши на шлях потаємної, а потім і прямої зради, вони, зрозуміло, намагалися за всяку ціну виправдати своє ренегатство у численних творах як до Брестської унії, так і після неї.

Автор, напевно, використав і памфлет «Исторіа о листрикійськом, то есть о разбойническом Ферарском албо Флоренском синоде, вкратце правдиве списаная» Клирика Острозького та відповідні місця про той собор з інших творів полемістів, бо також веде розмову про Флорентійський собор 1439—1440 pp., на якому київський митрополит Ісидор поставив свій підпис від імені руської церкви на з'єднання православної церкви з католицькою під главенство папи римського. Зауважимо, що під натиском народних мас ця Флорентійська унія була розірвана православною церквою ще у 1472 р. А для автора і Флорентійська і Брестська унія були розбійницькими, підступними, тим паче, що він сам був очевидцем багатьох подій, зокрема антиуніатського собору, і не тільки добре знав всі закулісні махінації організаторів релігійної унії 1596 p., а, можливо, й особисто був знайомий з кожним з ренегатів.

Першу велику частину «Перестороги» дослідники назвали історичною, хоч так її можна назвати умовно, бо чимало фактів автор наводив не тільки з документів, а й з пам'яті, а другу — теологічно-полемічною.

Композиційно твір можна поділити на п'ять нерівних частин: показ історичних передумов до Брестської унії, конкретний вияв зрадництва окремих єпископів на Брестському соборі, опис сеймового процесу та махінацій у звинуваченні й засудженні голови православного собору протосинклера Никифора, розповідь про сеймовий суд 1600 р. над уніатськими єпископами К. Терлецьким та І. Потієм за навмисне потоплення православного луцького попа С. Добрянського та за інші кривди над православними й, нарешті, церковно-теологічна полеміка автора з Потієм та іншими ідеологами єзуїтської унії.

Говорячи про передісторію унії 1596 р. та саме її проголошення на Брестському соборі, автор пише: «Оные отступницы церков божію почали воевати... А и первей ударили на братство виленское и берестецкое взаем, муками, отбираням добр, недопущаням робити, ремесла уживаня, торгованя и вшелякого гендлю, так власне, же хто не мал знаку на челе албо на руках отступления и сполкованя з ними, жодному не было вольно ни купити, ни продати, а найбарзей у Берестю Потей помучил, также мусели от домов своих преч розбегнутися». Проти православних «людей убогих» спільним фронтом виступили як світські магнати, так і церковні владики, особливо новоявлені уніатські єпископи, що їх у памфлеті охарактеризовано у найнепривабливіших барвах як зрадників, злодіїв, убивць, вовків, розпусників тощо.

Передусім автор веде, так би мовити, прицільний вогонь проти луцького і острозького єпископа Кирила Терлецького — найактивнішого і найпідлішого апологета лихозвісної унії, авантюриста, кримінального злочинця, грабіжництву якого міг би позаздрити найбезсоромніший світський шляхтич-феодал. На основі показів свідків та судових документів автор звинувачує Терлецького «о двоженсте, о забитю Филиппа маляра, о мешканю в чужолозтве з братовою роженою и о инших сквернодействах, о обцованю з злодеями, што ему волы до кухне его вожовали, о еденю мяса, о кованю фальшивых червоных золотых и проч.». І це лише невелика частина злочинів єпископа, проти якого взагалі було порушено близько ста судових позовів.

Разом з Потієм Терлецький причетний і до вбивства згадуваного православного священика Стефана Добрянського, якого слуги Терлецького втопили в річці за антиуніатські виступи. З приводу цього автор розповідає цікаву історію сеймового суду або фарсу над Терлецьким і Потієм, на якому обидва єпископи-вбивці були реабілітовані королівським декретом. Але дивуватися з такої «милості» польського короля до кримінальних злочинців у єпископських мантіях не доводиться, адже обидва вони за намовою папського нунція та за повним схваленням королівського двору здійснили 1595 р. потаємний від народу вояж до папи римського Климента VIII, який у присутності збіговиська кардиналів і затвердив «артикули» унії, що вже давно очікували у ватіканському посольстві у Речі Посполитій і покладали на неї великі надії. Натомість народні месники під керівництвом Северина Наливайка ще до проголошення унії розгромили маєток Терлецького у відплату за його зраду та бандитизм.

Другою зловісною постаттю в памфлеті виступає володимирський єпископ Іпатій Потій, який для досягнення потрібної кар'єри «всех вер собою спробовал», але більш підступно, хитро, по-єзуїтському тонко й підло. Як відомо, на посаду володимирського єпископа його рекомендував князь К. Острозький, не знаючи про підступність родовитого українського шляхтича. «Коли вже Потей на єпископство свершился, показался барзо великим подвижником, воздержником, постником, добрым и чуйным до всех прав церковных и в жадную реч свецкую невступующимся». Лише після того «приспе час» до його повного «открытия нечестія и отступленія». Це відступництво проявилося як у прямій підготовці унії, поїздці до Ватікану, так і в «книжках, полных всякое прелести» на захист католицької церкви, Брестської унії та свого ренегатства.

До речі, брестського каштеляна Потія у ченці й відразу в єпископи висвячував той же Терлецький. Ставши єпископом, а потім і київським митрополитом, Потій написав українською і польською мовами цілу низку анонімних полемічних та інших богословських творів. Це, зокрема, «Унія албо выклад преднейших артикулов ку зъодноченью греков с костелом рымским належащых» (1595), «Календар римскій новый» (1596), «Оборона згоди з латинским костелом» (1597), «Антиризис» (1599 і 1600) — як відповідь на знаменитий «Апокрисис» X. Філалета, відкриті листи до К. Острозького тощо. Поряд з єзуїтом П. Скаргою І. Потій був одним з помітних письменників-полемістів ворожого православ'ю табору. Перші його твори були написані по-фарисейськи в спокійному тоні, як і характеризує його автор «Перестороги», але згодом панська пиха дедалі дужче давалася взнаки, і він вдається до брутальних лайок як на адресу православних полемістів і хлопської віри, так і на адресу трудового народу «неукой Руси», що його називає Потій «быдлом глупым», «плюгавою оборою», а його церкву — «наливайківською». Певно, наливайківські повстанці не давали спокою і цьому ренегатові — активному ідеологові унії та шляхетсько-магнатської влади на Україні. Певно, саме тому православні полемісти та автор «Перестороги» і змалювали таким непривабливим образ «гноєвидного» ката українського народу, єпископа-зрадника Потія.