«Пересторога» невідомого автора

Реферат

З неприхованою антипатією ставиться автор і до київського митрополита Михайла Рогози, показуючи його дволикість та підступність. Він був давнім агентом Ватікану й потаємним вірнопідданим польського короля, тому легко піддався на умовляння Терлецького і Потія, хоч і боявся київського воєводи князя К. Острозького, а ще більше боявся народного гніву, адже був очевидцем народних повстань тих часів. Докладно розповідається про дворушництво Рогози, який увечері лицемірно запевняв православних у своїй вірності, а ранком уже був на стороні відступників. Згадується в «Пересторозі» і львівський єпископ Гедеон Балабан, який також товаришував з натхненниками унії, але потім порвав з ними та був у повній згоді із членами львівського православного братства, що й було причиною стриманості автора у характеристиці його образу.

Загалом же характеристика єпископів-зрадників у «Пересторозі» істотно доповнює подібну психологічно-портретну характеристику їх в «Апокрисисі» Філалета, «Писании к утекшим от православное веры єпископом» Вишенського та в творах інших полемістів, які разом створили галерею негативних конкретно-історичних образів ідеологів Брестської унії. Уніатська церква згодом всіляко вихваляла їх, малювала ідеальні портрети «божих угодників», особливо із наближенням трьохсотліття ганебної унії в кінці XIX ст. Тому І. Франко у спеціальному публіцистичному нарисі «Дві унії» (1890) на основі грунтовного дослідження полемічного письменства XVI—XVII ст. та інших історико-документальних матеріалів дає таку вичерпну характеристику апологетам унії: «Митрополитом київським був Михайло Рогоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою єзуїтів — на латинство, а в кінці, також за намовою єзуїтів, зробився знов православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч і вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і Острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабіжниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і убивств. Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького; в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистенський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа». Вся ця церковна братія часто радилася, як би позбутися зверхності православного патріарха, нагляду над ними і церковними справами тогочасних міських братств та перемахнути до папи римського, тим паче що католицька шляхта обіцяла їм за це вигідні місця в польськім сенаті, а Ватікан — повне матеріальне збагачення.

Зрозуміло, що автор «Перестороги» цілком негативно ставиться як до католицизму взагалі, так і до папи римського зокрема, вважаючи його не справжнім, а «мнимым намесником» апостола Петра, не першоапостольським пастирем, а мучителем, тираном, антихристом і сатаною. «Папеж, всех ведучи до послушенства свого, проклинает, мучит, забивает, войска посилает, панства и церкви забивает, вольности всякіє отимует, грозит, кричит, трубит, уставичне войну точит, малых и великих соблаз-няючи, церков соборную католическую у своем дворе у себя в Риме быти поведаєт, новины по свету розсылает, проповедников новых законов своих езуитов по всему свету розсылает, времена и лета изменяет и личбу от створеня света замешал и окоротил, и антихриста утаил...»

Тут їдка сатира нагадує такий же сарказм Вишенського та інших полемістів, що розвивали поширену тоді тезу про папу римського як антихриста, яка була особливо популярною ще в протестантській літературі.

Та й картина наступу католицько-єзуїтської експансії по всьому світу окреслена досить вірно, більше з соціального, ніж з богословського боку.

Роблячи невеликі екскурси в минуле історії рідного краю, автор засуджує міжкнязівські чвари, їхню «велику хтивость» до панування над іншими, що й призвело до «великого кровопролитія» та занепаду могутності Русі, до загарбання її земель сусідніми державами — «Венкгров, Поляков и Литвы». Разом з тим автор був палким прихильником братств і братських шкіл та народної освіти взагалі, вважаючи її основою основ у боротьбі проти високоосвічених єзуїтів, що намагалися тримати православне населення у темряві, навмисне приховували від читачів «книги словянские», як це було в склепі «ве Львове у минихов доминиканов». Все це значною мірою також призвело до плачевних наслідків. «И так много зашкодило панству рускому вельми, же не могли школ и наук посполитых разширяти и оных не фундовано, бо коли бы были науку мели, тогды бы за неведомостю и глупством своим не пришли до таковое погибели».

У цьому відношенні автор «Перестороги» займав значно прогресивнішу позицію, ніж, скажімо, І. Вишенський з його апологією «глупого» чернецтва. Як гарячий патріот своєї вітчизни, прихильник руського православ'я та поборник освіти автор «Перестороги», за словами І. Франка, закладання шкіл і друкування книг ставив вище спорудження церков і утримання монастирів, «цінив життя діяльне, присвячене громадським справам, боротьбі за свої переконання і поширення їх вище такого відлюдного життя аскета, хоч би в найбільшій побожності і найглибших роздумах».

Уже на перших сторінках «Перестороги» автор справедливо пише про те, що значна частина «панства руского» зрадила своєму народові та перейшла до стану ворогів, зокрема «потомкове княжат руских з веры православное на рымскую выкрестилися», змінили свої імена та прізвища на чужоземний шляхетський лад, ніби ніколи й не належали до благочестивих «прародителей своих». Це в свою чергу призвело до занепаду митрополичої столиці, бо на посади митрополитів, єпископів і взагалі духівників приходили здебільшого люди малоосвічені та пройдисвіти типу Терлецького або йому подібні.

Серед всього українського панства світлу постать бачить автор лише в особі князя Костянтина Острозького, людини справді непересічної, яка багато зробила для поширення освіти, розвитку книгодрукування, обстоювання православ'я тощо. Цьому київському воєводі і Острозькому князеві автор присвячує цілий панегірик за твердість у православній вірі та «уфундованя» острозької єпископії, а головне — за поширення освіти.

Стилістичні засоби «Перестороги» досить своєрідні — це поєднання літописної розповіді про минуле й сучасне з полемічно-публіцистичними засобами сатиричного викриття супротивників у манері полемічної прози тих часів. Автор жив серед народу, тому й мова його твору менш книжна, наближена до розмовної, з щедрими полонізмами, зрозумілими для західноукраїнського читача, передусім грамотних львівських і острозьких братчиків. Для урізноманітнення стилю автор використав також монологи, діалоги, промови, вставні слова, часто вплітав у тканину, здавалось би, спокійної історико-хронікальної розповіді вставні фольклорні новели про всілякі «чудеса».

Емоційності та дошкульної гостроти надає памфлетові уміння автора щедро залучати до мовностилістичного арсеналу народні фольклорні фразеологізми («якщо овцы посреде волков», «нехай же собе и Никифора зесть», «як пес сукно стережет, сам в нем не ходит», «як бы девица, доколее свое девство честно ховает, девица ест, а если почтивость свою стратит, не ест девица, але по истине блудница, хотяй як девица убирается», «всенний суду боится» тощо). Літописно-публіцистичний стиль, як і все ідейне спрямування «Перестороги», вплинули на «Палінодію» З. Копистенського, «Густинський літопис» М. Лоснцького тощо, недаремно автора вважали «надзвичайно здібним памфлетистом і полемістом», «одним з найкращих» українських письменників кінця XVI — початку XVII ст. (І. Франко).