Захарія Копистенський

Реферат

Такі обставини були передумовою написання Копистенським неопублікованої «Книги о правдивой едности православных христиан церкви восточной, там же и против апостатов и о их лживой унии» (1623) й особливо великого трактату «Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостольской всходней церкви и святых патріархов, и о греках, и о россох христіанех», яку автор писав протягом 1619—1622 pp. і яка, на жаль, також не була надрукована, хоч широко розповсюджувалася в списках на Україні, в Білорусії, а також в Росії, зокрема серед розкольників. Ще більш конкретною причиною появи «Палінодії» — найбільшого не тільки в спадщині Копистенського, але й в усій полемічній літературі твору — була книжка відомого уніатського полеміста Льва Кревзи «Оборона єдності церковної» (1617), написана польською мовою.

Віденський уніатський архімандрит Л. Кревза в своєму трактаті намагався довести вже не раз згадувані чотири уніатські постулати про те, що наступником Ісуса Христа є апостол Петро, а заступником Петра на землі — папа римський, і що Київська Русь прийняла християнство, коли ще не було поділу на грецьку і римську церкви, та що після розриву руські церковні діячі на Флорентійському соборі 1438—1439 pp. знову проголосили єдність з католиками. Зрозуміло, уніатський апологет намагається довести, що тільки унія є порятунком для східних слов'ян, що тільки папа римський є главою всього християнства.

Даючи відсіч Кревзі та його попередникам, Копистенський і свою «Палінодію, или Книгу оборони» будує, крім передмови й додатку, з чотирьох основних частин, які, в свою чергу, складаються з окремих розділів та підрозділів. У традиційній передмові до «православного чительника» автор пояснює причину написання книжки. Це насамперед оборона православної віри та свого народу від ворожих посягань, зокрема й Кревзи. Автор також зазначає, що його книжка пройшла попередню апробацію, вона «читана, пробована и поправлена была презь мудрых и в письме святом беглых, которым подавана была», певно, з оточення «козацького митрополита» І. Борецького та архімандрита Є. Плетенецького. Тут же у передмові автор подає на кількох сторінках індекс використаних літературних джерел: біблійні книги, твори церковних діячів, східних і західних істориків, давньоруські літописи, польські хроніки, полемічні твори В. Суразького, X. Філалета, М. Смотрицького; крім того, посилається й на твори інших полемістів, а всього — більше, ніж на сто авторів.

У першій частині «Палінодії» Копистенський на основі богословської літератури доводить, що всі апостоли були рівні, а отже, й Петрові не надавалося Христом особливих повноважень. Відповідно в другій частині автор спростовує католицьке вчення про першість пап римських як «уповноважених» апостола Петра та обґрунтовує рівноправність православних і католицьких ієрархій на свої церкви. Вся третя частина присвячена спростуванню тези, ніби київська митрополія була у спілці з Римом до Флорентійської унії: автор пристрасно доводить загальновідому істину, що християнство на Русі було прийнято не від Риму, а від Візантії, тому-то вона й вірна не «папежові», а старій грецькій вірі. І, нарешті, в четвертій, найцікавішій частині, після короткого переказу історії церковного та суспільно-політичного життя Русі, автор, як і всі його попередники, доводить антинародну суть і незаконність Брестської унії, показує злочинну діяльність єпископів-ренегатів, їхню підступність перед народом, криваві помисли і діяння ватіканських місіонерів та польсько-шляхетської влади на поневолених українських землях.

Отже, всі порушені Копистенським питання вже були предметом тривалої полеміки, гострої суперечки між протестантами і «щирими» католиками, православними й уніатами. І все ж автор «Палінодії» ще раз звертається до них, ставить їх, так би мовити, на наукову основу, доповнює новими фактами, підтверджує історико-літературними джерелами, сам звертається до героїчного минулого і сучасного «народу росского». Відповідаючи на «шпаргал» Кревзи, Копистенський називає його «писарем уніатським», «отступником», «проклятим Хамом», а його доводи на захист унії — «шаленство безмозкое отступницкое», «выригненые блюзерства», «отступницкие плетки», «голословные басни».

У більш струнку систему зводить автор розвінчання зажерливого Ватікану, таврування аморальності папської влади, що прагне «славолюбія і сребролюбія, над всем светом пановати, зо всего света корысть брати». І не тільки матеріальну, а й духовно-моральну, бо ж латинська церковна мудрість позичена, римляни — «чужим перьем хвалятся», «в чужом плащу напинаются» й передусім грецькою мудрістю платонів і арістотелів. На вихваляння єзуїтами й уніатами ватіканських владик Копистенський відповідає стилізованим народним фразеологізмом: «не все то теды Перун, што в Риму гремит». Автор не забуває згадати й оповідання про папісу Іоанна, що під час урочистого шествія породила дитя «при обличности всего люду», і про вигадані Римом побори за «юбилеуша», або ювілейні роки, за «отпусты», «индульгенции» — прощення гріхів, за «диспенсаціи» — дозвіл оженитися і т. ін.

Від того «костела латинского римского и от папежов з початку бог не благоволил россом ничего з поменених взяти, и продкове наши ничего не взяли, и мы не беремо», — твердить автор. Він знову нагадує, чому єпископи-зрадники перебігли на бік латинників, а Терлецький і Потій «пустилися» аж до папи римського і там, уїдливо зауважує полеміст, «ногу его целовали». Коли ж православні «бридили» тією «мерзеной их уніей», то прокляті уніатські владики пустили в хід «кіи, посторонки, ланцухи, турмы, инквизиціи, мандаты (накази), баниціи (заслання) и иныи мученія и трапеня...». Не з панів і владик, а з простих міщан і хлопів королівська і церковно-уніатська влада останню «кошулю зволокут». Отже, унія «злого птаха (як посполите мовят) злое ест яйце», й тому Копистенський зриває з неї машкару святості, показує, що ховається під її «лускою».