Захарія Копистенський

Реферат

З великою патріотичною гордістю говорить автор про свій народ, славне минуле з глибин доісторичної давньоруської епохи. На випади Кревзи та інших уніатів-пасквілянтів Копистенський відповідає, що наші пращури завжди відзначалися мужністю, волелюбністю, лицарською відвагою, ще за часів Троянських війн і взагалі «росскій» народ був настільки «славен, для чего и славянским был назван». Певно, з давньоруських літописів автор переповідає про легендарний похід Олега на Царгород, про звитяжні походи Київських князів Святослава і Володимира; нагадує і про те, що «папеж римскій» посилав до Данила Галицького своїх послів, коронував його на короля, але Данило не відступив від своєї віри і прийняв корону як визнання своїх заслуг, так як і його наступники «славныи бовем богатирови и от неприятелей и от неверных» приймали почесні дарунки, ба, навіть від турків.

На увесь світ лунає слава і про запорізьке козацтво, силу й відвагу якого змушені визнати всі «неприятели хрестіанского имене», передусім турки, татари й королі польські. Автор для підкріплення своєї тези наводить лише один свіжий тоді героїчний вчинок козацтва в історичній битві під Хотином «нынешнего» року 1621, де вони «мужнє, преважне и рицерско поступовали», зламали опір турків і примусили «цесаря Османа» постидливо відступити.

Прославляє автор і вітчизняних письменників та проповідників від Феодосія Печерського до «дидаскалів» його часу С. Зизанія, Л. Карповича, архідиякона Віталія та інших у латинській, грецькій, слов'янській мовах «мужив ученых велце». Загалом спокійний і поважний у грунтовному повіствуванні та «обороні східної церкви і святих патріархів» Копистенський виголосив високим стилем патетичну похвалу на честь князя К. Острозького у стилі панегіричного віршування, що на той час робило свої перші кроки.

Висока ерудиція автора, його непересічний письменницький талант, образний і водночас науково-логічний спосіб мислення, уміння користуватися літературними джерелами та усною народною творчістю, пожвавлення розповіді риторичними фігурами, переплетення гумору і сатири, а головне — безсумнівний патріотизм поставили «Палінодію» в число найкращих полемічних творів. І. Франко називав його «фундаментальним полемічним твором», який по праву підсумовував і завершував всю попередню антиуніатську полеміку на рубежі XVII ст.

Щоправда, в першій половині XVII ст. вийшло ще кілька полемічних творів в обох таборах, але здебільшого польською мовою (згадувані твори М. Смотрицького, А. Мужиловського, Л. Древинського та ін.). Найпомітнішим був «Літос, або Камінь з пращі правди церкви святої» на розбиття фальшивотемної «Перспективи... або ліпше пасквілю» (Київ, 1644), що вийшов під псевдонімом Євсевія Піміна та був, власне, гнівною відповіддю на книжку колишнього ректора Київської братської школи і автора патріотичних віршів на смерть П. Конашевича-Сагайдачного Касіяна Саковича, який перейшов 1625 р. до уніатства, а потім повністю і до католицизму.

Як і М. Смотрииький, Сакович також написав кілька творів на виправдання свого ренегатства з гострими випадами проти порядків у церковному і громадському житті України. Вважають, що головним ініціатором і співавтором «Літоса» був київський православний митрополит П. Могила — визначний церковний, громадський і культурний діяч. Пасквільний тон брошури Саковича викликав загальне обурення серед патріотично настроєної інтелігенції й тому автори «Літосу» дали гідну відсіч зраднику, на глузування відповіли глузуванням і не залишили каменя на камені від «архисхизматика», «ростриги», «лицеміра», «бабського матеолога» і «баламута»-перевертня.

Це був ще один, нехай і не такий яскравий, спалах у полемічному письменстві середини XVII ст., а загалом полемічні баталії починають поступово стихати, дрібнішати. Причини для цього були, здається, вагомі: у 1632 р. шляхетсько-польська комісія на чолі з новим королем Владиславом IV виробила примиренські «Статті для заспокоєння релігії грецької» й водночас змушена була визнати незаперечний факт існування православної ієрархії; наростання потенціалу народно-визвольної війни українського народу проти польських поневолювачів, що вибухнула 1648 р. «Проте полемічна література пізніших часів все ж мала значення як продовження боротьби проти підступів Ватікану, проти католицької реакції, — писав академік О. І. Білецький. — Це значний вклад українського народу в боротьбу, яка провадилась силами всього прогресивного людства протягом століть...». Насамперед полемічна література не втрачала своєї злободенності в Галичині та на Закарпатті аж до повної ліквідації жахливих наслідків зрадницької Брестської унії.