Лірична поезія XVIII ст.

Реферат

У рукописні пісенники заносили і книжні, і народні пісні, але не включали вірші і прозові твори. Книжні пісні, що вміщали до пісенників, були анонімними, як і народні. Це свідчить про те, що в авторів книжних пісень не було уявлення про особисту творчість. Це взагалі було властивим давній рукописній літературі. Поети, які бажали, щоб їх авторство було збережене, зашифровували свої імена в тайнописі і пізніше, у XVIII ст., — в акровіршах.

Зрозуміло, що між народними і книжними піснями відбувалась взаємодія. У літературознавстві тривалий час точилась дискусія: що превалювало у взаємовпливі між книжними піснями і народними — чи літературні пісні силою своїх художніх засобів впливали на народну лірику, чи народна пісня сприяла зростанню кількості і якості книжних пісень. Наприклад, В. Перетц відстоював точку зору, що література відіграла велику роль у розвитку народнопісенної творчості.

Він явно перебільшував вплив книжної віршової літератури на народну творчість. Більшість учених (І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, В. Щурат та ін.) визнавали, що фольклор превалював у взаємовпливах літературної та народної пісні доби феодалізму. Ця точка зору була прогресивною.

Цій проблемі присвятили свої праці К. Квітка, Л. Ревуцький, М. Рильський та інші. Вони внесли чимало нового в її висвітлення. Наслідки досліджень показали, що взаємовплив літературних і народних пісень мав прогресивний характер. Кращі поети на основі фольклорних пісень створювали високохудожні пісні на різні теми, навіть такі, яких не знала народнопоетична творчість.

Для авторів книжних пісень народна лірика мала велике значення. Їх приваблювали насамперед теми, сюжети і система художніх засобів усних пісень. Тому більшість книжних пісень XVII—XVIII ст. не має якихось особливих ознак, які б різко відрізняли їх від народних. Зокрема, це стосується пісень про кохання. Мабуть, авторами цього циклу пісень були «мандрівні» студенти-поети, які добре знали народні твори і за їх зразками творили книжні.

Серед літературних пісень XVII—XVIII ст. значне місце посідають твори про долю, сердечну тугу. У них багато штучного, суб'єктивного, через що більшість із них ніколи не піднімалися до рівня народних, хоч і в них було чимало фольклорного.

Популярними були вірші-елегії з соціальним забарвленням. З цієї групи виділяється «Пісня про правду і неправду», яка має дидактичний, точніше — моралізаторський характер. Твір було вперше записано в 1845 p., згодом — ще кілька варіантів. За походженням її відносять до XVIII ст. Пісня сповнена роздумів над проблемами людського життя:

В пісні відтворюється торжество зла-кривди над добром-правдою, але автор сподівається, що правда візьме гору над злом. Пісня була популярною серед народу, її охоче виконували лірники. І. Франко , який досліджував цей твір, вказав на її зв'язки з давньою українською пам'яткою XIV—XV ст. — «Словом про правду і неправду», однак підкреслив незалежність пісні від «Слова».

Цікавою є поезія Олександра Падальського «Песнь о свете», знайдена і опублікована І. Франком у 1889 р. Франко високо оцінив цей твір за образне відтворення в ньому людської долі.

О. Падальський оповідав про свою зрадливу долю, що зробила його бідняком, йому не всміхається щастя, і в майбутньому він приречений на жалюгідне існування.

Хоч Падальський прагнув розповісти про своє нужденне життя, але завдяки майстерному, образному відтворенню типової картини становища бідної людини у феодальному світі твір вийшов глибоко узагальненим. Поет узагальнив свою думку за манерою фольклорних творів, свої роздуми виклав за психологічними схемами народної лірики.

Він розмірковує над плином молодих літ, над долею бідняка. Водночас у творі відчутні мотиви суспільної нерівності:

Автор поезії був близьким до народних мас, бачив їх бідність. Це було визначальним у світосприйманні поетом народного життя і характері його відтворення в поезії.

Значного поширення набули твори про сільське життя. Ряд пісень про сирітську долю написано поетом-піснярем XVIII ст. І. Пашковським. Поет належав до нижчого духівництва, сам зазнав злиднів, добре знав життя простого народу, його усну творчість. У ряді поезій він зображує становище сиріт, особливо дівчат. Наприклад:

Інколи Пашковський навіть гостріше, оголеніше, ніж у народній ліриці, де сирітська тема була однією з провідних, розкриває життя знедоленої людини.

До кращих творів про сиріт належить і «Песнь о бедном сироте» І. Пашковського. Поет прагне емоційно відтворити долю безбатченка, який через свою бідність не може знайти щастя. Щоб послідовно змалювати життя сиріт, поет вдається до різних художніх засобів. Так, зa допомогою порівняння Пашковський передає відчай героя:

Загалом сирітська тематика була популярною в українській художній літературі в XVII і, особливо, у XVIII ст. Мабуть це зумовлювалося насамперед тим, що в народнопоетичній творчості на цю тему було складено чимало пісень. І поети, орієнтуючись на фольклорні твори, прагнули образно відобразити одну із складних соціальних сторін тогочасного життя.

Основною темою ліричної поезії давнього періоду було кохання. Найпершою відомою нам світською українською піснею є «Пісня про козака Плахту» («Пісня про козака і Кулину»), яку надрукував в 1625 р. в польській брошурі Я. Дзвонковський. У пісні йдеться про козака Плахту, який підговорив дівчину їхати з ним на Запоріжжя, де живуть козаки. Дівчина запитує козака, на чому туди їхать, що вони їстимуть, на якій постелі спатимуть, в якому домі будуть жити. Вона погоджується їхати з козаком, проте, як виявилось, у козака немає нічого, навіть халупки.

Невідомий поет будує свій твір на народнопісенній основі, за традиційною для фольклорної лірики схемою: козак — дівчина, сюжет скріплений побутовими подробицями. Пісенні умовності, традиційні зачини і вислови, що відзначаються афористичністю, постійні епітети — ось ті основні категорії фольклорної пісні, на які спирався автор пісні про козака Плахту.

Свідченням популярності пісні про козака Плахту є той факт, що у XIX — на початку XX ст. було записано ряд народних пісень аналогічної будови, які, мабуть, є її варіантами. Ця пісня була відома і в Росії.

Автори перших книжних пісень про кохання наслідують мотиви народної лірики, прагнуть складати твори народною мовою. Від початку XVII ст. до нас дійшли в друкованих польських брошурах та українських рукописних пісенниках книжні світські пісні: «Пастуше, пастуше», «Чом, чому боса ходиш», «Постій, постій, голубенко».

Пісня «Пастуше, пастуше» ще не є вправним ліричним твором, її автор не зумів виразно подати сюжет, через що друга частина твору немовби зліплена з випадкових фраз. Пісня нагадує пастораль; написана вона шестискладовим віршем, приспівом.

Аналогічні за побудовою й дві інші пісні. Строфічно-ритмічна форма цих ліричних пісень досить різноманітна і складна: окремі їх розміри наближаються до народної лірики, інші — до штучних, літературних.

Однією з кращих українських літературних пісень за записом XVII ст. є книжна пісня «Ой, перестань, мой намилши»:

Наведений уривок, що є діалогом між дівчиною і козаком, близький за формою до українських народних пісень.

Окремі книжні пісні, записані в XVII ст., мають контамінації, що свідчить про їх тривале існування. Вивчення книжних ліричних пісень XVII ст. показує, що цей жанр активно розвивався паралельно з народною піснею. Чимало книжних пісень уже в останній чверті XVII ст. широко відомі в Росії, принесені сюди співцями, запрошеними з України в Москву патріархом Никоном.