Народна дидактика в дії

Реферат

Народна дидактика живе тоді, коли вона діє. Коло інтересів народної дидактики дуже широке: формування в дітей правильних уявлень про події, вчинки та явища навколишнього життя, розвиток в них пізнавальних психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, уяви, мовлення і мислення), вироблення допитливості й розумових здібностей, прищеплення їм інтелектуальних умінь і навичок.

Мислення нерозривно пов'язане з мовленням. Мовному розвитку дітей у народній дидактиці надається найбільшого значення.

Формування культури слова починається з раннього дитинства. Кожна доросла людина, подумки зробивши невеликий екскурс у раннє дитинство, без особливого напруження пам'яті неодмінно згадає такі слова, як «моньо», «жижа», «льоля», «ґава», «папа» (хліб) та багато інших, які колись навчили мама й тато, бабуся й дідусь, та вживали, спілкуючись з малятком, його старші брати й сестри, сусіди, свояки, близькі, рідні, знайомі. Ми, наче естафету, передаємо ці слова дітям, внукам і правнукам. А ті, в свою чергу, своїм потомкам. І так без кінця.

Що це таке? Це лексика з дитячої мови, мудро придумана народом-педагогом для того, щоб кожну дитину раніше прилучати до посильного людського спілкування.

Опанувати мову не так то й просто. А удосконалення мовлення особистості, по суті, триває протягом усього її життя. Виходячи з цього, народна дидактика виробила свій погляд на мову як на динамічну систему, яка не виникає в новонародженої людини відразу, а формується поступово. Таке трактування проблеми цілком закономірно привело до практичного її втілення в створення дитячої мови як першого, підготовчого етапу на шляху мовного розвитку дитини.

Дитяча мова є основним словесним засобом народної дидактики, який чи не з першого дня допомагає немовляті пізнавати навколишній світ, входити в коло родинного спілкування.

Оченята немовляти допитливо дивляться на нас. У нього з перших місяців виникають найпростіші реакції на ласку, розмову з ним, дво-тримісячне маля вже стежить очима за «співбесідниками», усміхається. А чотири-п'ятимісячне навіть намагається «відповідати». Воно прагне щось «сказати», тренує свій мовний апарат, видаючи дивні й безсистемні звуки. При цьому вони можуть випадково збігатися з будь-якими звуками будь-якої мови, що має суто випадковий, біологічний характер. Та дуже швидко (вже в другому півріччі) чуємо лепетання дитини, коли вона прагне хоч якось наслідувати мовлення дорослих. Робити це дитині дуже важко. Але маленька людина працює надзвичайно енергійно й наполегливо. Незабаром вона вже вимовляє основні звуки материнської мови. При цьому всі можливі звуки, які немовля видавало раніше, в дитячому лепеті обмежуються тільки тим колом фонем, що властиві даній мові або наближаються до них. Так навіть у цій ситуації дитина ще не може відразу перейти до нормативної мови. Що робити? Як їй допомогти? Народна дидактика успішно долає і цей бар'єр, давши в розпорядження малят доступну їм дитячу мову як надійний трамплін для опанування мови дорослих, як фермент словесного спілкування. Педагогічне значення такого кроку цілком очевидне. Маля дуже швидко схоплює доступну його вікові мову й при підтримці старших охоче користується нею. В цій мові вдало вибрані саме такі слова, що складаються із звуків, які дитині найлегше вимовляти, — голосні та найпростіші приголосні, що породили оті найперші слова, що злітають з уст кожної дитини: мама, тато, баба. А поруч з ними згодом стають і всі інші, що відображають найголовніші атрибути дитячого побуту — односкладові чи двоскладові слова: «гам» (їсти), «ня» (бери), «то» (хочу те, дай мені те), «киця», «миця» (кішка), «ляля» (дитина, лялька), «пипа» (соска), «люля» (колиска, колисати), «бай» (спати), «тюпа» (йти), «діді» (дідусь), «сюпа» (сісти), «жижа» (вогонь), «зюзя» (холод), «цяця» (гарна, іграшка), «беця» (погане), «цюця» (собака), «па» (будь здоровий, прощай), «чіча» (квітка), «фіця» (танцювати), «тася» (качка) або звуконаслідувальні: «коко» (курка, яйце), «ку-ку» (зозуля), «кар» (ворона), «му» (корова), «бам» (дзвінок) тощо. Крім таких загальновживаних слів, маля здатне виявляти схильність до власного, оригінального «словотворення». Воно досить часто цілком «суб'єктивно» називає навколишні предмети, явища, дії, якось особливо, «по-своєму» інформує про свої бажання, виражає власну волю, почуття радості, вдоволення чи невдоволення. Звичайно, що «порозумітися» з дитиною найшвидше зможуть найближчі їй люди, ті, хто найбільше спілкується з нею. Народна педагогіка схвалює таку тенденцію як психологічно доцільну. Дорослими «словесна творчість» маленьких дітей сприймається як приємна забава. А для дитини — це своєрідна гра, що втілює напружену й серйозну працю, натхненну позитивними емоціями від радості живого спілкування.

Якщо вдатися до сучасної наукової термінології, то можна впевнено сказати, що народна педагогіка вдало розгадала й лінгводидактичну суть дитячої мови. Той, хто уважно прислухається до неї, неодмінно відчує і переконається, що дитяче мовлення найчастіше сконцентровує саме ті звуки, які становлять основний фонд живої материнської мови. Інакше кажучи, завдяки мові дитина тренує свій голосовий апарат у вимовлянні тих звуків, які посідають центральне місце в фонетичній системі нормативного мовлення. Дитяча мова створена й представлена в народній педагогіці як стимулюючий засіб, першоелемент мовного розвитку дітей.

У практиці народного виховання етап користування дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсивно й охоплює невеликий відрізок часу. Дидактична доцільність цього етапу полягає в тому, що він має високу педагогічну ефективність і не сповільнює, як на перший погляд може здаватися, а значно прискорює мовний розвиток дітей. Без застосування створеної народом дитячої мови навряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкування.

Опанувавши основні фонеми, дитина дедалі активніше будує різні висловлювання. Спочатку це дуже короткі, але зрозумілі за змістом слова-речення («най!», «дай!», «ляля», «там», «бай») з досить виразними інтонаційними нюансами — наказу, просьби, звертання, називання. А в лексиконі півторарічної дитини з'являються вже неоднослівні речення, хоча їх не так і багато. І кожне з них складається переважно лише з двох невідмінюваних слів: «На ляля» («Візьми мене»), «Ді мама» («Де мама?»), «Каші се» («Хочу ще каші»).

Після двох років дитяче мовлення дедалі більше упорядковується: збагачується лексика, збільшується кількість слів у реченнях, з'являються відмінки й час, ускладнюється структура висловлювань. Дитина уважніше прислухається до мовного спілкування дорослих й прагне наслідувати його. Відбувається цілком логічний перехід від дитячої мови до мови дорослих. Точно визначити, коли кінчається дитина й починається дорослий, майже неможливо. Та, по суті, це вже й не має такого принципового значення. Добре те, що досягнуто головну дидактичну мету: через дитячу мову дитина швидко, впевнено і міцно увійшла в русло материнської мови. Етап дитячої мови для неї вже закінчився. На наступному етапі дитина оволодіває мовою дорослих.

До того ж і сприйнятливість її до мови і навіть схильність до мимовільної словесної творчості особливо сильна. Цю типову мовну рису дітей К. І. Чуковський виділив як один із «найдивовижніших феноменів дитинства», а будь-яку дитину з двох років назвав «геніальним лінгвістом». «Звичайно, — пише він у своїй відомій книжці «Від двох до п'яти», — щоб сприйняти нашу мову, дитина в своїй словотворчості копіює дорослих. Дико було б думати, що вона якоюсь мірою створює нашу мову, змінює її граматичну будову, її словниковий склад. Сама того не підозрюючи, вона спрямовує всі свої зусилля на те, щоб шляхом аналогій засвоїти створене багатьма поколіннями дорослих мовне багатство. Але застосовує вона ці аналогії з такою майстерністю, з таким чуттям до змісту і значення тих елементів, з яких складається слово, що не можна не захоплюватися чудовою силою її кмітливості, уваги і пам'яті, що виявляється в цій важкій повсякденній роботі».

Прекрасним стимулюючим засобом згаданого процесу є дитячий фольклор, який охоплює словесну творчість дорослих для дітей (колискові пісні, пестушки, потішки, забавлянки, небилиці, казки про тварин, чарівні казки, бувальщини, билиці), творчість дорослих, яка з часом перейшла в дитячий репертуар (заклички, примовки, приспівки, ігрові пісні, лічилки), і безпосередньо дитячу творчість (скоромовки, дражнилки).

Вхід дитини у мову, як і в навколишній світ, через пісню має надзвичайно велике педагогічне значення. У народній пісні уповні розкриваються краса і велич усної мови. Народні колискові пісні глибокі за змістом. Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших. Мова колискових пісень барвиста, соковита, приваблива, а сюжети прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей — матері, батька, братиків і сестричок. Колискові пісні належать до поезії пестування. Вони виробляють у дітей слух і будять чуття мови, відчуття мелодики, створеної народом. У цих піснях з великою ніжністю, теплотою і ласкою виражається щира й вічна любов до дитини, незгасне піклування про неї:

Колискові пісні глибоко гуманні й зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця. Вони звернені до дітей, а тому щедро насичені пестливими словами: «колисоньці», «горошок», «билинці», «Галюнечка», «квіточка», «головонька», «віченьки», «рученьки». А називаються пісні колисковими тому, що їх співають матері й бабусі над колискою чи колишучи дитину на руках. Традиційно в народній практиці родинного виховання дітей колишуть і колисковою піснею присипляють. Тому в колискових піснях досить часто фігурує чарівний образ сну, сонки, дрімоти:

Заспокоєнню і навіюванню сну дитини значно сприяє і сама манера виконання колискових пісень — спокійна, лагідна, монотонна з ритмікою і звуковим оформленням, що нагадує гойдання і скрип колиски.

За традиціями народної педагогіки немовлят колишуть, щоб вони заспокоювались і засинали, добре росли і розвивалися. Висновок цей переконливо підтверджується багатовіковою народною практикою родинного виховання. Він обгрунтований також сучасною наукою. Вчені довели, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стимулювати певні органи, пов'язані із рухом. В даному випадку йдеться про ту частину вестибулярного апарату, розміщену у внутрішньому вусі, яка дістає інформацію про навколишнє середовище і є основою відчуття рівноваги, прискорення руху при ходьбі, зміни напряму руху.

Моторні рефлекси в немовлят, яких колишуть, розвиваються значно краще й швидше, ніж у дітей, які не підлягали стимуляції.

Колисці присвячено не один високопоетичний рядок. Крім свого прямого призначення — виколисувати малят, колиска в народній педагогіці є символом майбутньої щасливої долі дитини:

Принаду в колисанні дитина відчуває й тоді, коли вийде з колискового віку. Для дітей створено чимало різних гойдалок, каталок, каруселей, які нині бачимо як на дитячих майданчиках, так і в парках культури та відпочинку.

Тож нехай виколишуються на здоров'я та радість наші малята під мелодії пісень колискових! Вони викликають у немовляти радість буття, пробуджують позитивні емоції, стимулюють мовний розвиток дитини.

Коли малятко вже починає пізнавати близьких, сидить, простягає ручки, пробує ходити, його забавляють різними пісеньками й короткими віршиками-пестушками та потішками, які несуть у собі вже й елементи найпростішої дитячої гри.

Пестушками супроводять перші рухи дитини, до яких її привчають дорослі. Так, привчаючи дитину ходити, ставлять її на ноги, відходять, простягають до неї руки, ворушать пальцями і говорять:

Коли хтось з дорослих бере дитину за голівку руками, відхиляє від однієї руки до другої, він промовляє:

Вимовивши останні слова, підкидає дитину на руках, немовби насправді кидає в піч.

Багата на мовно-сюжетні нюанси пестушка «Зайчику, зайчику»:

Проказуючи або співаючи наведені слова, перекидають дитину то в один, то в другий бік.

Пестушки тісно переплітаються з потішками — елементарними словесно-руховими іграми дитини з пальчиками, ручками і ніжками. Найпоширенішими серед потішок є «Ладки», «Сорока», «То горошок, то квасолька»:

Вимовляючи останній рядок, махають руками дитини або беруть за ручки дитину і вчать її плескати в долоні, промовляючи:

Переказуючи ці слова (потішка «То горошок, то квасолька»), перебирають дитині пальчики на нозі:

Крім словесно-рухового навантаження, потішка може нести в собі й певні педагогічні настанови, які є своєрідним «уроком» для дитини. Показовою в цьому відношенні може бути «Сорока». Дитину, яка вже починає говорити, беруть за ручку і розпрямляють пальчики. Покручуючи вказівним пальцем у долоні дитини, промовляють:

Як бачимо, наведена вище потішка дуже тонко і вміло засобами словесно-рухової гри вводить маля в коло його майбутніх хатніх обов'язків, допомагає засвоїти головний життєвий принцип трудової людини: «Хто не працює, той не їсть». Цей трудовий мотив знаходить свою дальшу підтримку і розвиток у забавлянках-пісеньках і віршиках складнішого змісту, уже не пов'язаних з якоюсь грою. Своїм характером забавлянки нагадують маленькі казочки у віршах з особливим виділенням через діалоги різних причинно-наслідкових зв'язків між предметами і явищами, що сприяє розвитку в дітей уваги і логічного мислення.

Увага маленької дитини дуже нестійка. Тому народна педагогіка подбала, щоб сюжет забавлянок був якнайпростішим і передавав якийсь один цікавий епізод. Якщо ж сюжет розтягнутий, то для утримання уваги дитини народна педагогіка придумала такий мудрий словесний прийом, як виклад «ланцюжком»:

Таким же чином побудовані й інші забавлянки: «Сіла баба на барана», «Ой мав же я два воли», «Баю, баюшичка», «Дівка красна ткала», «Била баба масло», «На тім боці на толоці», «Товчу, товчу мак». Особливий гумористичний відтінок мають безкінечні забавлянки:

Або:

Твори такого характеру мудро підносять дітям головну суть народної філософії про безперервність руху, вічність буття та повторюваність циклів. Як правило, забавлянки дуже цікаві за змістом, різноманітні за мовними художніми засобами. Здебільшого в них змальовується якась одна особливо яскрава картина, а події подаються дуже динамічно, з швидкою, з рядка в рядок зміною картин, що повною мірою імпонує активній натурі дитини:

У забавлянках дохідливо, просто і зрозуміло дається влучна мовна характеристика найближчих і добре відомих для дитини предметів і явищ. Навчально-виховна мета забавлянок — розвивати мовну активність дитини, тренувати пам'ять, логіку мислення, вселяти оптимізм і принаду до активного життя, виробляти такі вольові якості, як твердість характеру, вміння керувати своїм настроєм, здатність переборювати труднощі. Ряд забавлянок прямо звертаються до дітей із закликом, щоб вони не плакали:

Інколи це звертання має іронічне забарвлення, що спонукає дитину до іронізування над скиглієм і самокритичного ставлення в оцінці своєї власної поведінки:

Дуже багаті й різноманітні забавлянки за своїм звуковим оформленням. Вони поліфонічні. В одному випадку забавлянки нагадують танок:

або колихання дитини:

в іншому — ритміка передає гуркотіння воза:

чи відображає ритм злагодженої праці:

спів птахів:

Дітям така мелодика дуже подобається. Вона розвиває в них відчуття ритму, бадьорить, мобілізує до активної дії.

З віком дитини зміст забавлянок ускладнюється, діапазон їх навчально-виховного впливу розширюється. Народна дидактика прагне до того, щоб в дітей змалку пробуджувати почуття гумору шляхом використання гумористичних забавлянок типу небилиць, жартівливих пісеньок.

Сміх — запорука здоров'я і життєвого оптимізму. Небилиці смішні незвичайністю дій персонажів:

У них навмисно зміщені реальні зв'язки й відносини:

Відступ від правдивого робиться навмисно для того, щоб відтінити реальні зв'язки. Дитина відразу відчуває, що в житті так не буває, як розповідає небилиця, й обмірковує, як усе повинно було б бути в даній ситуації насправді. Педагогічне значення такого мудрого прийому народної дидактики цілком очевидне. Він мобілізує дитину до активного мислення, загострює розум, відточує кмітливість і логіку, вчить бачити реальні відносини і взаємозв'язки в навколишньому світі.

У народі ціниться дотепний оповідач. Виробленню такої риси сприяють жартівливі віршики й пісні, яких у дитячому фольклорі дуже багато, наприклад «Танцювали миші», «А кулик намиє», «Козуню-любуню», «Бігло, бігло козенятко», «Два півники», «Вимолотив чоловік горох», «Ой мав же я два воли», «Ой піду я на базар» та багато інших. Ці пісні вселяють життєвий оптимізм, вчать дітей дивитися на світ веселими очима. Тому й виконуються вони у веселому настрої, з усмішкою, із заохоченням дитини до сміху.

Особливо принадними є так звані «безкінечні пісеньки»:

І так можна повторювати без кінця.

Довге повторення таких жартівливих пісеньок не може не привести до того, щоб не розсміятися. Жартівливі пісні легко й непомітно повертають дитину у виховне русло, роблять її максимально сприйнятливою до засвоєння правил гарної поведінки, вчать малят бути чемними, терплячими, не вередувати. Саме таку мету має жартівлива дитяча пісенька «Мала білочка»:

Жартівливі пісні, як і інші жанри народного дитячого фольклору, є важливим засобом у розвитку зв'язного мовлення дітей. Вони виробляють естетичний смак, учать любити рідну мову, бачити її веселкові барви, щедре багатство й різноманітні відтінки вираження думки, прищеплюють вміння давати художні описи предметів і явищ, заохочують до мовленєвої діяльності й словесної творчості.

Виконуються жартівливі пісні темпераментно, жваво, з промовлянням до дітей. Створенню атмосфери задушевності й щирості при спілкуванні з дитятком через пісню сприяє щедре насичення її діалогами, як у піснях «Три кулики чайку любили», «Ходить гарбуз», «Зайчику, зайчику», «Летів чорний жук», «Та продай, бабусю, бичка», «Піду в ліс». А докладні й майстерні характеристики персонажів вчать спостережливості, виробляють у дитини вміння аналізувати побачене, давати йому вмотивовані оцінки. Ось як описується журавель у жартівливій дитячій пісні «Та внадився журавель»:

Такі ж докладні характеристики тварин, їхніх типових рис даються в пісні «Ой піду я на базар». Подібна тенденція знаходить своє продовження в казках про тварин, чарівних казках, бувальщинах, билицях.

Казки захоплюють дітей несподіваністю змісту й високим злетом творчої вигадки. Вони теж, як і пісні для дітей, насичені діалогами («Рукавичка», «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Солом'яний бичок», «Горобець-молодець»), можуть виражатися віршами:

Народні казки переповідаються переважно прозою, але за мовою вони високопоетичні. Цікаво, що герої їх, як і діти, теж забавляються чи спілкуються дитячими пісеньками. Ці казки дітям подобаються особливо. До того ж швидко й, по суті, на все життя вкарбовуються в пам'ять («Колобок», «Котик і півник», «Як вовк забажав козенят», «Коза-дереза», «Івашко», «Дивна сопілка», «Кривенька качечка»). Відомою всім є казка «Ріпка». Наші діти знають цю народну казку в класичному переказі І. Я. Франка як чудовий вірш у прозі. Казка славить колективну працю, переконує дітей, що трудовий внесок навіть найменших у спільну справу теж потрібний. Така прекрасна казка не випадково складена саме про ріпку. Колись, до завезення картоплі, для наших предків ріпка заміняла картоплю і була основним продуктом харчування.

Помітне місце в розвитку мовлення дошкільнят займає дитячий фольклор, що складається з творів дорослих, які згодом стали дитячими, і об'єднує такі жанри, як заклички, примовки, приспівки, ігрові пісні та лічилки.

Назва «заклички» походить від слова «закликати» — звати, просити, запрошувати, звертатися, як і «примовки» — від «примовляти», «приговорювати». Походження їх дуже давнє і пов'язане з язичницькою вірою в магічну силу людського слова, його здатність приборкувати навіть стихію природи. Зародилися заклички та примовки в землеробському середовищі. Вони спрямовані в основному до життєдайності землі, сонця і води, а також погоди в різні пори року, від яких найбільше залежить труд хлібороба. Зміст їх тісно пов'язаний з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Тому пісенні заклички і словесні примовки можна віднести до календарного фольклору. Діти в селянських родинах рано залучалися до праці, разом з дорослими турбувалися про врожай, переживали радості й невдачі, переймали духовну культуру, в тому числі й такі словесні дійства, як заклички й примовки, знання про послідовність і види сільськогосподарських робіт.

У наш час заклички й примовки втратили, звичайно, своє початкове значення, назавжди перейшли від дорослих до дітей і стали дитячою грою, якої діти найчастіше навчаються в колі своїх ровесників і співають хором або поодинці. Діти просять:

Якщо ж настала сльота, то й зміст заклички інший:

Або:

Заклички можуть стосуватися не тільки дощу, а й сонця, веселки, птахів, дерев. Досить оригінальною серед них є закличка-мініатюра «Гайку, гайку», яку діти вигукують, збираючи гриби:

Стали дитячою грою й примовки — короткі, переважно віршовані звернення до тварин, птахів і комах, передражнювання пташиних голосів. Найчастіше діти їх вимовляють поодинці. Так, скачучи на одній нозі, щоб з вуха вилилась вода, яка потрапила туди під час купання, хлопчик чи дівчинка промовляє:

Дитя може звернутися із закличкою до мишки з проханням замінити старий зуб, що випав, новим, здоровим, до сороки, щоб вона не крала курчат, до зозулі, щоб вона накувала побільше років життя.

Заклички й примовки по-народному мудрі й по-дитячому наївні. Вони єднають людину з природою, облагороджують серця дітей, виховують у них бережливе ставлення до всього живого, доброту і чуйність, дають злет для поетичної думки.

Милі дитячі роки! Як би людина довго не жила, та завжди кортить, навіть на схилі літ, хоч подумки заглянути в чарівний світ дитинства, наповненого дзвінким сміхом, безтурботним настроєм, веселими іграми в колі ровесників. Золотий фонд народної дидактики наповнений чималою кількістю цікавих і різноманітних дитячих ігор з фольклорними компонентами — ігровими приспівами та піснями-примовлянками («Грушка», «Дзьобка», «Горобейко», «Перепілка», «Гуси», «Сірий кіт», «Рак-неборак», «Дрибушка», «Залізний ключ», «Кривий танець», «Зайко», «Кізлик», «Кіт і мишка», «Коза», «Як зажену зайця», «Край долини мак», «Женчичок-бренчичок», «Дрібу, дрібу дрібушечки», «Звідки ти, баране?» та ін.). Місце приспівів у грі та їх композиційні функції досить різноманітні. Ними розпочинається гра або закінчується. Вони можуть пов'язувати різні частини ігрових дій, давати інструктаж щодо організації та ходу гри, розподілу ролей між її учасниками. Діти грають, приспівують, словесно коментують свої дії:

Діти беруться за руки, витягуються в одну лінію. Передні завертаються на задніх, ніби в'ються. Двоє останніх піднімають вгору руки, а всі проходять попід руками, співаючи:

Діти, взявшись за руки і швидко обертаючись колом, приспівують:

Обертаються, поки хто одірветься з кола. Потім гра починається спочатку.

Двоє дітей, міцно взявшись за руки і швидко обертаючись, співають:

Сила педагогічного впливу пісень-ігор велика. Пісні-ігри вчать дитину вправно володіти словом, аналізувати як свої, так і чужі вчинки, додержувати етичних норм поведінки, узгоджувати свої дії з діями інших, бути дисциплінованим, спонукають до сміливості, витривалості, спритності й винахідливості, виробляють гарну поставу, грацію, красиву ходу, пробуджують мистецький хист — до художнього слова, пантоміми, танцю, співу, хореографічного й театрального мистецтва. Ряд пісень-ігор дуже нагадують невеличкі театральні вистави:

Діти бігають навколо дівчинки, у якої зав'язані очі, торкаючись її злегка, щоб не знала, кого ловити. Між ними відбувається такий діалог:

Цей самий діалог відбувається, коли очі зав'язують хлопцеві:

Мета кожної народної пісні-гри — підготувати дитину до життя і праці. У ряді пісень-ігор бачимо наслідування трудової діяльності дорослих. Наприклад, пісні «Огірочки», «Мак», «А ми просо сіяли» відображають трудові операції, пов'язані з вирощуванням цих культур. Через багаторазове повторення ігрових дій народна дидактика прагне прищепити дітям повагу до праці, до народних традицій і звичаїв, бажання і вміння працювати, поєднувати працю з відпочинком, раціонально проводити своє дозвілля.

В аспекті мовного розвитку дітей істотне значення має жанрова розгалуженість ігрових пісень. Переважна більшість з них має казковий зміст, що свідчить про давність їх походження. Своїм корінням дитячі ігрові пісні сягають у сиву давнину, у сферу життя та побуту наших далеких предків, які, вірячи в якісь надприродні сили, вигадали різні міфічні божества (Ярило, Коляда і Коструб) та влаштовували на їх честь різноманітні ігрища. З часом ігрові пісні, створені дорослими, повністю осіли в дитячому репертуарі.

Граючись, діти люблять змагатися між собою. Реалізувати це прагнення допомагають голосилки (змагання в тривалості «тягнення» певних звуків чи звукосполучень) та мовчалки, до яких діти вдаються після бурхливих ігор для заспокоєння та відпочинку.

— швидко говорить ведучий і одночасно різними кумедними жестами й гримасами прагне розсмішити гравців. З того, хто перший не витримав і порушив мовчанку, дружно сміються.

Багаті на творчу фантазію дітей лічилки — римовані віршики, на шість, вісім, десять і більше рядків, за допомогою яких перелічуються гравці (звідки й походить назва), діляться на групи чи визначається їх роль або послідовність участі в грі. В лічилках переважно фігурують слова на позначення лічби.

Нашим дітям ще відомі такі лічилки, як «Раз, два, три, чотири — мене грамоти учили», «Сидір, Мидір та Каленик», «Одинчики, дробинчики», «Хобре-бобре», «Гулі-гулі», «Ходить бусол по болоту», «Сітка-вітка», «Бігла лялька по току» та ін. Дидактичне значення лічилок полягає в тому, що вони в ігровій формі, легко, доступно й швидко підводять дітей до засвоєння числових понять в їх практичному застосуванні. Правда, можуть бути лічилки, де не вжиті числівники, як, наприклад, оця, якою діти користуються, граючись в піжмурки:

Лічилки виконуються здебільшого речитативом. Крім привчання до кількісного аналізу предметів, вони активно прилучають дітей до словникового багатства рідної мови, загострюють чуття до смислових та інтонаційних барв живого слова. Слід зазначити ще й те, що діти не тільки користуються лічилками, а й самі їх складають. Отже, застосування лічилок є стимулом для розгортання словесної творчості дітей, розкриття лінгвістичних здібностей і мовних обдаровань.