Народна дидактика в дії

Реферат

Походження дитячих лічилок давнє. Поштовхом для їх появи, очевидно, послужили старовинні форми ворожінь, коли випадкове випадання жеребка комусь вважалося волею долі і не могло ображати чи сприйматися як несправедливість.

У звуковому оформленні лічилок може бути зроблений наголос на вимовлянні певного звука з метою тренування артикуляції і вироблення певних орфоепічних навичок. Наприклад, хтось з гравців, торкаючись по черзі рукою дітей, вимовляє:

На кого припало слово «спасибі», той стає ведучим. Неважко помітити навмисне нагромадження тут фонеми [с] та увагу до гарних людських взаємин (слухняність синів Семена, ввічливість батька). Навчальна й виховна суть цієї лічилки очевидна.

Дитячій творчості властиві ще й такі лічилки: Моно, двоно, троно, чатер, патер, шістер, містер, шутка, вутка, чах.

Що це таке? Це теж лічилка за призначенням і ритмом, але числівники в ній (у даному випадку від одного до десяти включно) зашифровані у вигаданих словах.

Про генезис такого виражального прийому можна легко здогадатися. Незрозуміла мова лічилок зумовлена колишнім забобонним уявленням про магічну силу числа, стародавнім звичаєм табу в лічбі — забороною лічити й називати числа, намаганням обминути лічбу навіть у розмові: господиня не лічила яєць, щоб кури добре неслися, журавлів не лічили під час перельотів, щоб не втратити пам'ять, мисливець не лічив упольовану ним дичину, щоб вдалим було наступне полювання. Такі повір'я давно відійшли в минуле. Ніхто нині в них не вірить. Діти наші навіть їх не знають, але замінники числівників у лічилках вживають. Певною мірою, інерційно йдучи за успадкованою традицією, а ще більше заради цікавої забави, з бажання повеселитися, погратися словами, здивувати своєю вигадкою інших. До речі, діти так захоплюються такою словесною грою, що передають вигаданими словами не тільки числові, а й інші поняття, що істотно впливає на вироблення в них мовної інтуїції. Принагідно згадаємо ще хоча б таку словотворчу забаву дітей, як переставляння складів. «Чешхо сятивчи тивапла?» — запитує одна дитина другу. Та відповідає: «Чухо». Збоку в присутніх при цій розмові виникає здивування: про що це діти говорять такою чудернацькою мовою. Дітям це подобається. Виявляється, нічого дивного тут немає. Просто один другого запитує: «Хочеш вчитися плавати?» А той відповідає: «Хочу».

Різні словесні жанри й прийоми, поширені в дитячому середовищі, привчають кожного змалку будувати добрі міжособистісні взаємини, оберігати людську гідність, уміти прощати необачність, бути скромним, не впадати в амбіцію, розуміти гумор і жарти. Цьому сприяють різні словесні дотепи, кепкування, дражнилки.

Виробленню мовної пильності сприяє, зокрема, дотеп-пастка:

Ведучий: Я піду в ліс.

Слухач: І я.

Ведучий: Зрубаю дуба.

Слухач: І я.

Ведучий: Зроблю корито.

Слухач: І я.

Ведучий: Свині будуть їсти.

Слухач: І я (?!).

Діти зі сміхом сприймають подібні дотепи, поблажливо ставляться до прізвиськ, які, по суті, серед дітей не обминають нікого, до кепкувань, по-дитячому наївних і не розрахованих на образу:

Далі мовці міняються ролями:

Як бачимо, останні слова в дитячих кепкуваннях переважно римуються, у прізвиськах — теж: «Іван-побиван», «Остап-цап», «Михайло-попихайло», «Юлька-цибулька», «Федька-редька». Наслідуючи дорослих або сперечаючись між собою, діти створюють ущипливі пісеньки-дражнилки:

на Івана:

на Дмитра:

Дражнилки можуть осуджувати ненажерливість і захланність («Ненажера — тлуста бочка і химера»), брехливість («Брехач-клепач, трюкач, пустий квач»), злодійство («Злодій-злодій, вкрав коралі, сидів місяць в криміналі»), наклепництво («Наклепник — шпик, зашкарублий черевик»).

Слід зазначити, що кепкування і дражнилки з погляду народної педагогіки мають суперечливий характер. З одного боку, вони шкідливі, бо здатні рознервувати, зіпсувати на якийсь час добрі відносини між дітьми, можуть включати лайливі слова. Тож якогось особливого педагогічного чи художньо-естетичного значення вони не мають. Та й, до речі, викликають осуд не тільки дорослих, а навіть самих дітей. Про любителів дражнити кажуть: «Дражнило — собаче рило!»

Але як дражнилки, так і кепкування серед дітей живуть, тому що відповідають імпульсивній психіці дитини, потягу до словесної творчості. Що робити? Може, категорично заборонити? А що дасть така заборона? Хіба що відіб'є бажання від щирого волевиявлення настрою, від захоплення римуванням слів, критичного ставлення до вчинків, придушить мовну ініціативу, позбавить можливості пізнати полеміку, відчути суть міжособистісних взаємин, набувати вміння відстоювати свою гідність, усувати непорозуміння, бути стриманим, статечним, вміти попросити пробачення, помиритися, якщо допустив необачний учинок чи посварився, не ображатися на критику, якщо вона справедлива, не бути злопам'ятним. Між іншим, діти не злопам'ятні. Якщо вони посварилися, то швидко миряться, забуваючи про недавні непорозуміння.

Отже, категорична заборона дитячої словесної творчості, зокрема дражнилок, мало що дасть. Діти, може, й менше, та потайки, однак будуть дражнитися. Цей жанр дитячої словесної творчості допустимий, але у відповідних рамках. Якщо батько чи вихователь помітив, що дражнилки ведуть до занадто гострого конфлікту — сварки чи бійки, то треба їх припинити, а дітей помирити за принципом: «Уміли посваритися — умійте й помиритися». Народна педагогіка має на такі випадки навіть мирилки.

Ці слова співають двом дітям, якщо вони посварилися:

Діти, які посварилися, подумають, подумають, а потім й помиряться.

Якщо сварка виявилася глибокою і затяжною, то й мирилка довша:

Цікавою, веселою і необразливою словесною грою для дітей старшого віку є скоромовки — чудовий витвір народної логопедії. Вони складаються з жартівливих висловів, скомпонованих з важких для швидкого вимовляння слів, якими часто розважаються діти, випробовуючи свої орфоепічні можливості та удосконалюючи власне мовлення. У народній дидактиці їх створено чимало. Ось лише деякі з них: «Прийшов Прокіп — кипить окріп, пішов Прокіп — кипить окріп, як при Прокопі кипить окріп, так і без Прокопа кипить окріп», «Чорний баран, рябе ярча», «Летів горобець через безверхий хлівець, ніс четверик гороху, без червотоку, без червоточини, без почервоточини», «Перепеличка невеличка, під полукіпком випідьпідьомкалась», «Був собі паламар, його діти паламаренята перепаламарилися», «Наша верба найкорчукуватуватіша», «Ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами», «Був собі цебер, перецебрився, мав діти цебренята перецебренята», «Наш Карпо з своїми карпиненятами полукалукарпився», «Правда, що ми ходили дещо і гуторили про що; тільки коли я хоч що або, абощо, то нехай мені покищо — от що, а не то що! А ви ще кажете, щоб я там що-що або абощо...», «Босий хлопець сіно косить. Роса росить босі ноги», «Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив'яже», «Хитру сороку спіймати морока. А на сорок сорок — сорок морок», «Сів шпак на шпаківню, заспівав шпак півню: «Ти не вмієш так, як я. Я не вмію так, як ти». Іноді скоромовки більш розгорнуті, мають діалогічну форму побудови:

Дитячий фольклор є золотим фондом народної дидактики і його треба максимально використовувати в навчанні дошкільнят.

Важливу роль у народній педагогіці відіграють прислів'я та приказки. У них не тільки втілені основні ідеї, положення і висновки народної дидактики, а й закладена сама програма навчання. Мало того, прислів'я і приказки значною мірою й реалізують цю програму, крилато й лаконічно, загальнодоступно несуть інформацію з історії («Славний козак Максим Залізняк — славнішеє Запорожжя», з народної агрономії («Хто землю удобряє, тому земля й повертає», «Як мілко орати — краще випрягати», «Кинь ячмінь у болото, вбере тебе в золото», «Сій овес в кожусі, жито — в брилі», «Ранній пар родить пшеничку, а пізній — метличку»), народної зооветеринарні («Як добрий став — риба буде, а стече став — болото буде», «Пошануй худобу раз, а вона тебе десять раз пошанує», «Сип коневі овес мішком — не ходитимеш пішком», «Гладь коня вівсом, а не батогом»), народної ботаніки («Аби цвіт, а ягідки будуть», «Терен груш не родить», «Кожному овочеві свій час», «Яка трава, таке й сіно»), народної метеорології («Ластівки низько літають — дощ обіцяють», «Синиця пищить — зиму віщить», «Багато снігу — багато хліба», «Сухий березень, теплий квітень, мокрий май — буде хліба урожай»), народної медицини і гігієни («Веселий сміх — здоров'я», «Здоров'я виходить пудами, а входить золотниками», «Пар кісток не ломить», «Держи голову в холоді, а ноги в теплі — будеш жити вік на землі», «Розпусне життя в молодості приносить хворобу на старості»), народного атеїзму («Як нема, то й бог не дасть», «Тоді бог дасть, як сам заробиш», «Богу не молись, до берега гребись, бо втонеш», «Святі хлібом не годують», «Плюнь, небоже, на «святий боже»), народної етики і естетики («Все любить міру», «Що винен — віддати повинен», «Подарунок назад не беруть», «Чим корить, краще не дарить»), географії («У Хоролі всього доволі», «Язик до Києва доведе», «Обізвався Яготин: «Ніжин мені побратим». — А Ніжин каже: «Є в степу Ромен, та й той мені не ровен»). Дуже близько до прислів'їв і приказок стоять народні заповіді й сентенції, які лаконічно, в імперативній формі підносять суть істин, які треба пам'ятати й керуватися ними в житті. Народна дидактика вчить жити. І в цьому чи не найвище її покликання. Причому жити не як-небудь, а в праці для народу, чесно й справедливо, обстоюючи добро й викорінюючи зло, захищаючи правду й викриваючи брехню. Сентенції і заповіти дидактики мають високий емоційний заряд і велику силу здатності виховного впливу на особистість. Взірцевий приклад використання сентенцій, для справи виховання в педагогічній науці подав видатний педагог В. О. Сухомлинський у таких творах, як «Моральні заповіді дитинства і юності», «Як виховати справжню людину», «Листи до сина» та ін. У них порушено і з науковою переконливістю обгрунтовано суть використання народної дидактики, зокрема таких її словесних методів навчання, як народні сентенції і заповіді, для формування таких важливих понять і почуттів кожної особистості, як любов до Батьківщини, висока громадянськість, ставлення до людей і обов'язок перед ними, ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя, добра і зла, виховання моральних якостей і норм поведінки, дружба, любов, правдивість, особиста гідність, великодушність, безкорисливість, скромність, працьовитість, бережливість, турбота про збільшення всенародного багатства, ставлення до краси в природі і суспільстві.

Ці та інші моральні поняття і категорії яскраво і чітко висловлені у формі заповідей, сентенцій, правил, заборон («Десять не можна»), застережень («Десять негідних речей»), кодексу людської порядності (через перелік того, «що вважається у нас мерзотним і гидким»), мудрих обмежень («можна, не можна і треба»), пам'яток.

Те, загальнолюдське, що створив народ, вічне, як вічне саме древо життя. Добро і зло, віра, надія і любов, порядність і краса, милосердя і співчуття існують і будуть існувати завжди, а тому педагогіка не має права їх обминати. Народні сентенції і заповіді відображають вимоги морального кодексу трудящих. Вони вчать і вимагають шанувати батька і матір, закликають бути мудрим і справедливим, мужнім, скромним і стриманим. З роду в рід, з покоління в покоління передаються народні правила, які зобов'язують не залишати людину в біді: голодного нагодувати, а спраглого напоїти, дати притулок подорожньому, співчутливо поставитися до скривдженого й допомогти йому, відвідати хворого, застерегти людину від лихого вчинку, відвернути від неї біду. Народна дидактика застерігає від таких рис, як бундючність і хитрість, зарозумілість і безсоромність, лінощі і заздрість, ненажерливість і пияцтво, розпуста, протиставляючи цим потворним явищам такі моральні чесноти, як щедрість душі й чистота серця, доброзичливе й щире ставлення до трудової людини. «Викорінюй зло, чини добро», — вчить народна дидактика. Суть чесноти за народною дидактикою полягає в тому, щоб бути доброчесним, робити добрі діла, боротися за утвердження добра й справедливості. І тут для позитивної орієнтації народна дидактика звертається до кришталево чистої і світлої душі дитини («Невинний, як дитина»).

Зло багатолике. Воно може виявлятися в недобрих вчинках, лихих думках і словах, злих намірах і бажаннях. Тому й боротьба зі злом має бути постійною й безкомпромісною і увінчуватися перемогою й утвердженням добра. Під добром народна дидактика розуміє все позитивне в житті людей, що відповідає їхнім інтересам, бажанням, мріям. Добро є чеснотою, протилежною до лиха, зла. Добро — це благо, корисна справа, вчинок. Доброю є та людина, яка чинить добро й прагне до морального самовдосконалення. Народна дидактика в своїх діях прагне до забезпечення як навчання, так і виховання. Головне покликання народної дидактики — активно допомогти молоді в трудовому й моральному зростанні. Народна дидактика прагне не тільки прилучити молодь до знань, а й навчити її самостійно думати, старанно працювати, долати труднощі, поєднувати закони, правила, факти в світоглядну систему.

«Розум виховується розумом», — кажуть у народі. Народна дидактика схвально оцінює того, хто вчить дітей спостерігати, бути уважним, розвиває дитячу пам'ять і уяву. У практиці народного навчання увагу дітей звертають на те, що їх оточує, підкреслюють окремі властивості предметів. Дуже часто дорослі в процесі побутової діяльності вголос коментують те, що вони роблять. А згодом, із залученням дитини до праці, обсяг навчання збільшується. Діти, виконуючи хатню роботу, працюючи поруч з дорослими на подвір'ї, в полі, на городі, у майстерні, вирощуючи рослини, доглядаючи тварин, вчаться встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, взаємозв'язок і взаємозалежність між предметами і явищами навколишнього світу, робити певні висновки й узагальнення. Цьому сприяє й перебування дітей на лоні природи. У родинний побут міцно ввійшли гарна звичка батьків, йдучи в ліс по гриби, ягоди чи просто відпочиваючи або подорожуючи, брати з собою й дітей. Під час таких походів діти і дорослі жваво спілкуються, що сприятливо впливає на розумовий розвиток дітей, розширює їхній кругозір, розвиває мовлення, формує пізнавальні інтереси, тому що природа є невичерпним джерелом думки. Перебуваючи з дорослими у полі, лісі, саду чи на березі річки або озера дитина ставить безліч запитань, до яких народна дидактика ставиться схвально («Хто людей питає, той і розум має»), розглядаючи їх як показник дитячої допитливості й нормального розумового розвитку («Розумний, як щось не знає, то в іншого запитає», «Хто більше знає, той ще й питає»). Не слід відмахуватись від запитань дітей, мовляв, нехай виростуть, то й самі довідаються («Нехай» — поганий чоловік»). Хто так робить, той глушить дитячу допитливість і прагнення до знань, гальмує розумовий розвиток дитини («Дітям не відповідати — розуму не мати»). Зміст дитячих запитань дуже різноманітний: про навколишні предмети, про природу, про знаряддя праці, про будову світу, про людей та їхні вчинки, про суспільні явища й події. Характер цих запитань з віком дитини міняється. Серед них бувають і наївні, але і їх обминати чи кепкувати над ними не слід. Народна дидактика вимагає, щоб дорослі дуже серйозно ставилися до дитячих запитань, відповідали на них доброзичливо, чітко і зрозуміло, не обмежувалися при цьому лише словами «так» і «ні», а в доступній формі розкривали суть того, про що діти питають. Мудра відповідь та, яка підштовхує дитину до самостійного мислення, а то й до фантазії. Через те і відповіді дорослих не завжди повинні бути повними. Як ілюстрації до цих основних вимог народна дидактика дає повчальні зразки відповідей. Наприклад, дитина рано чи пізно запитує, звідки вона взялася, тобто просить розкрити таємницю її народження. Як бути? Відпекатися словами «ти ще маленький, підростеш — дізнаєшся» чи, може, розповісти всю або майже всю правду? Обидва ці варіанти, звичайно, суперечать дидактичним вимогам. Найкращий варіант народний — відома кожному з дитинства розповідь про лелеку. Високо оцінюючи цей мудрий народний прийом, В. О. Сухомлинський писав: «А, проте, варіант з лелекою в моральному відношенні найсприйнятніший, тому що це — художній образ, в якому виявлена народна мудрість і поезія, дбайливе піклування про таємне в нашому бутті і про чуйну душу дитини. Розкажіть дитині про прекрасного, доброго Лелеку, і вона зрозуміє це саме як казку, повірить у неї так, як вірять діти у казку. У потаємному і недоторканному повинні бути недомовки — інакше людина просто перестане бути людиною, повинно бути поетичне мислення — інакше ми опустимося до грубості й примітивізму». Тому без перебільшення можна сказати, що, надаючи виняткового значення в розумовому вихованні спілкуванню дорослих з дітьми, народна дидактика розцінює мудру відповідь на запитання дитини як велике мистецтво, що розширює в підростаючого покоління кругозір, сприяє засвоєнню нових знань.

Окрасою народної дидактики стали загадки про природу і працю, людину та її духовний світ, дидактичні ігри у вигляді загадок-шарад, загадок-задач, загадок-жартів, вікторин.

Загадка — це короткий алегоричний опис подій, предметів, явищ, які треба впізнати, відгадати. Наприклад: «Стою стрункий, високий, в зелених шатах я, і золотом оздоблена голівонька моя» (Соняшник). Цікаво, що сама загадка про загадку характеризує її так: «Я тобі не говорю, що тобі говорю, я тобі лиш скажу, щоби ти мені сказав, що я тобі не договорила. Що це є?» Щоб успішно справитись з поставленими в загадках завданнями, треба мати відповідний запас знань, уміти помічати спільне як у конкретному, так і в абстрактному. Цікава загадка завжди міцно вкарбовується в дитячу пам'ять, збагачує знання і водночас перевіряє рівень інтелектуальної підготовки, спонукає до різноманітних розумових операцій (аналізу, синтезу, індукції і дедукції, порівняння), вчить мислити, логічно обґрунтовувати свої міркування, будить емоційні переживання, привчає до розумової праці, виробляє уважність, спостережливість, кмітливість, тямучість, збагачує мову, художні уявлення, розвиває пам'ять. Кожна загадка — це своєрідний урок мислення. Загадки мобілізують до розумової праці над оволодінням знаннями, спрямовують увагу до явищ природи, соціального життя людини, виробничої техніки, матеріальної і духовної культури.

Народна дидактика головну свою мету вбачає в тому, щоб виховати людину вдумливою, допитливою і творчою. Вона знає сотні дидактичних вправ та ігор для розвитку кмітливості й розумових здібностей дітей. Так, на Україні є цілий цикл загадок, задач і прислів'їв, де широко використані математичні поняття. Вони свідчать про розум, кмітливість і спостережливість трудящих.

Слід зазначити, що народні загадки не тільки розвивають, а й перевіряють розум людини. До них охоче вдаються не тільки діти, а й дорослі. Так, парубок, звертаючись до дівчини, пропонує:

На основі загадок влаштовуються розумові поєдинки. Нерідко народ вступає в двобій з представниками панівних верств і, звичайно, перемагає. Це ще один штрих, який свідчить, що народна дидактика стоїть на твердих класових позиціях. В українській народній казці «Мудра дівчина» розповідається, як дочка бідного селянина Маруся допомогла батькові відгадати всі загадки пана, які зовсім безсилий був відгадати її багатий і бундючний дядько — батьків брат. Примхливий і жорстокий експлуататор не чекав цього й дуже розгнівався, що змушений був визнати перед простою біднячкою свою поразку. «Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала!», — вголос міркує обурливо пан.

Народна дидактика відображує важливі закономірності навчання, як у загальнодидактичному аспекті, так і в плані вивчення окремих навчальних предметів. Причому ця тенденція в практиці народного навчання настільки чітка й виразна, що дає всі підстави для висновку про зародження в середовищі народу предметних дидактик. Ніякого не буде перебільшення, коли скажемо, що всі нинішні шкільні наукові методики з'явилися на світ значною мірою завдяки народній дидактиці і своїм корінням сягають у предметні дидактики, створені народом.

Так, народна предметна дидактика з мови виробила надзвичайно ефективні методи навчання мови й дуже цінний дидактичний матеріал, у тому числі й такий, що привертає увагу до ролі мови як суспільного явища. Зокрема, запитання-загадки («Що є на світі, що до кожного липне?», «Що всі предмети мають?»), слова-омоніми («З якого полотна не можна пошити сорочки?»), будова слів («На небі одно, а в баби двоє», «Яке слово складається з семи однакових літер?», «На мені молотять за снопом новий сніп, а якщо з кінця читати, будуть миші враз тікати») та багато інших. Отже, цінних народних знахідок у галузі методики навчання рідної мови багато. Вони стали окрасою сучасної наукової методики мови. Можливості і потреби їх застосування в роботі вчителя-словесника досить великі. Подібне можна простежити на прикладі досягнень предметної народної дидактики й з інших галузей знань, зокрема з народної математики.

Дітям з ранніх років прищеплюється любов до лічби («Скільки в тебе рук, ніг, очей, пальчиків на руках і ногах?», «А скільки лапок у нашого котика?»). Елементи математики мають і дитячі ігри. Діти тренуються на математичних вправах-лічилках. Згодом їм пропонують математичні задачі. Підлітків залучають вже до виконання певних розрахунків у зв'язку з господарською діяльністю сім'ї.

Історичні відомості діти черпають з дум і пісень, народних переказів, пройнятих великим патріотизмом.

Навколишня природа є чудовим засобом для здобуття знань про флору і фауну. А народна практика виховання і навчання дітей у сім'ї втілює мудрість народної дидактики, репрезентує народну педагогізацію.

Педагогізація — незмінний компонент народної дидактики, яка прагне виробити певну суму народних педагогічних знань, умінь і навичок і передати їх кожному наступному поколінню. Педагогічні знання в народній дидактиці є частиною сукупності знань про природу і суспільство, що входить до обсягу відомостей про життя і навколишню дійсність. Вони насамперед стосуються догляду за дитиною, виховання, навчання, самовиховання і самонавчання, учіння і привчання, додержання належних родинних взаємин, розкриття основних функцій народного виховання і навчання, пов'язаного з підготовкою до праці, формуванням моральних рис і прищепленням любові до прекрасного, обізнаності з основними методами і чинниками виховання (рідне слово, природа, праця, народний побут, звичаї, мистецтво). Народна дидактика мобілізує кожного на оволодіння педагогічною мудрістю трудящих. За вимогою народної дидактики кожна дівчина як майбутня мати повинна змалку психологічно готувати себе до виконання обов'язків годувальниці й няні, навчитися доглядати дитину, тобто вміти її годувати, пеленати, одягати, купати, лікувати, забавляти. У багатодітних сім'ях, а таких сімей колись була переважна більшість, участь старших дітей у догляді за молодшими була обов'язковою. Більше тягот тут, звичайно, припадало на дівчат. Але там, де їх не було, за меншими доглядали хлопці. Так уже змалку всі діти залучаються до педагогічної праці. Будь-яка праця благородна, а педагогічна праця дітей чи не найбільше. Вона спаює родинні зв'язки між братами і сестрами, залучає молодь до навчально-виховної практики, виховує такі риси, як чуйність, піклування про менших, вивільняє дорослих для участі в продуктивній виробничій діяльності. Діти, як правило, гідно виконують цю педагогічну місію. Вони колишуть своїх молодших братиків чи сестричок, виносять їх на свіже повітря, забавляють, беруть із собою на прогулянку, а в разі потреби одягнуть, помиють, нагодують, взують, роздягнуть, укладуть спати. Розважаючи менших за себе, старші діти, особливо дівчата, люблять виявляти тут особливу винахідливість. Вони роблять іграшки, придумують різні ігри, співають пісні, вдаються до словесних забав. Не обходиться тут, звичайно, і без порад дорослих, найчастіше матері. Потребу в таких педагогічних вказівках особливо відчувають хлопці. І чим далі, тим коло педагогічних дій стає ширшим. Завдяки домашній дидактиці людина в пору одруження вже значною мірою готова до виконання ролі сім'янина — обов'язків чоловіка і дружини, батька і матері. Вона вже засвоїла ази народної мудрості про навчання та виховання дітей і знає, що виховувати дитину означає доглядати за нею, піклуватися про неї, забавляти її, а водночас поступово прищеплювати їй позитивні риси справжньої людини в дусі морального кодексу трудящих, привчати до праці, дбати про нормальний фізичний, розумовий і естетичний розвиток, привчати додержувати добрих народних звичаїв і традицій, піклуватися про передачу дітям життєвого досвіду і знань, здобутих попередніми поколіннями. Передача знань з народної дидактики поширювалася на всіх, хто належав до трудових верств населення. До того, як педагогічна праця виділилася в особливий вид учительської діяльності, кожний певною мірою займався навчанням своїх, а принагідно й чужих дітей, вносячи свій посильний вклад в емпіричну дидактику народу. Масова педагогізація на основі народної педагогіки неодмінно переплітається із засвоєнням народної філософії і моралі. Найчастіше їх доносили до свідомості молоді педагогічно обдарована й умудрена життєвим досвідом авторитетна старша людина і фольклор.

Народна дидактика, спершись на народну філософію, хоч і стихійно, але дійшла до цілком матеріалістичного погляду на життя. Вона вчить тверезо дивитися на життя на Землі, не вірити байкам про потойбічний світ, рай і пекло. Це видно, зокрема, на прикладі народних оповідань «Краще в пеклі», «Як сортують попів після смерті», «Праведна бабуня», «Як попасти в рай», «Мужицький рай», «Пани в пеклі», «Забагато» та інші. Такою ж об'єктивністю відзначається народна дидактика і в підході до формування погляду на смерть. Народ здавна збагнув неминучість смерті кожної людини («Скільки не жити, а смерті не відбити», «Як не живеш, а труни не минеш», «На смерть нема зілля»). Той, хто народився, мусить і вмерти («Раз мати родила, раз умерти треба», «Мруть люди, і нам те буде»). Народна дидактика вчить не боятися смерті («Боятися смерті — на світі не жити», «Рад не рад, а будь готов», «Смерть боїться того, хто з нею бореться»). Але страшно вмерти на чужині, самотнім, бездітним і бездомним, без роду, сім'ї і друзів, не зробивши нічого доброго для людей і потомства («Не дай боже вмирати під тином!»). Народна дидактика навіть не припускає, що людина, проживши життя, після смерті не залишила після себе доброго сліду («Каждий небіжчик — добрий»). У народі не прийнято про небіжчика говорити щось погане («Об умерлім добре говори, а ні, то мовчи»). Цим народна педагогіка оберігає небіжчика, який уже ніколи не зможе сам захистити себе чи виправити свої прижиттєві помилки, від можливого обмовляння.

Народна дидактика застосовує тонкий психологічний підхід до людини, щоб сформувати в неї почуття прив'язаності до рідних місць, а звідси й всі інші патріотичні почуття. Вплив народної дидактики в цьому напрямі такий сильний, що полонить серце й душу змалку, а потім тримає в своїх благородних обіймах протягом усього життя. Народна дидактика будить постійний інтерес до інших народів та інтенсивно формує в кожного почуття щирої дружби й поваги до них. Ідея єдності трудящих у житті, пізнанні навколишнього світу, здобутті знань, боротьбі червоною ниткою проходить через українську етнодидактику. У центрі уваги народу-педагога — формування в підростаючого покоління патріотизму та прагнення до дружби з іншими народами, прищеплення молоді таких важливих рис, повага до старших, життєвий оптимізм і віра в світле майбутнє, доброзичливість і доброчесність.

Щиру у взаєминах людину народна дидактика вчить цінити й поважати, а зло неприязні — схильність «носити камінь за пазухою» — засуджує. Діти бачать, як будуються взаємини між дорослими, і самі вчаться так робити. Доброю школою навчання людських взаємин є і доручення, які вони часто виконують: віднести молока сусідам, у яких корова не доїться, або гостинці хворому чи дітям, позичити якусь річ, вигнати тварин на пасовисько.

Серцевиною народної дидактики є підготовка підростаючого покоління до фізичної й розумової праці, до активної участі у виробничій діяльності. Трудове навчання за традиціями народної дидактики має індивідуальний характер, а перевірка його результатів — загальний. Оцінку кожному за працьовитість і трудову вправність ставить найвимогливіший учитель — громадська думка. Це найсправедливіша оцінка. У народі завжди в особливій пошані людина, яка все вміє робити. «І коваль, і швець, і жнець, і на дудку грець», — кажуть про такого.

Народна дидактика послідовно обстоює думку, що навчитися працювати можна тільки в праці. Вправляння в праці тут найчастіше зливається з самою працею в побуті, в майстерні біля верстата, на землі. Побутова праця охоплює все, що пов'язане із самообслуговуванням. А тому соромно має бути тому, хто не вміє приготувати їжі, додержувати в чистоті одяг і взуття, шити, плести.

Народній дидактиці чужий той горе-інтелігентик, який уникає чорнової роботи, не вміє собі навіть ґудзика пришити, не знає, звідки і якою ціною здобувають хліб, молоко, одяг, взуття, житло та всі інші блага, якими він користується щоденно. Для народної дидактики своїм є трудовий інтелігент, який сумлінно й творчо трудиться на благо народу.

Основна мета народної дидактики — навчити кожного бути людиною. «Будь людиною!», «Не губи ніколи людської гідності!» — такі слова діти часто чують від дорослих.