Образ юної українки
(за повістю «Орли»). IV варіант

5 клас

В повісті Богдана Лепкого «Орли» змальовуються часи, коли Москва посилювала притискання України, коли російський цар Петро І намагався міцно і надовго приєднати Україну до Росії. Посилювалось гноблення нашого народу, знищувалась його історія, пам'ять, мова. «Часи були страшні: за одне слово можна було заплатити здоров'ям, а то й життям».

Ось «почепили москалі» черговий «папір на магістраті». Одна з головних героїнь твору — дочка сотника Тригуба Орися — каже батькові: «Не вмію я їх письма читати й мови їх не розумію. Але я знаю, що кожне їх слово — це нове для нас горе». Сотник іде до магістратури і довідується, що наказано «принести до уряду всі грамоти, які хто лише має, всі надання та привілеї, бо уряд, мовляв, хоче їх зареєструвати». Сотник розуміє, що хочуть «відібрати грамоти, а з ними всі наші права». Дома, коли нікого не було, Тригуб подіставав усі папери. У нього були і власні грамоти, і папери друзів-приятелів. Були там іще з княжих, але найбільше «з часів гетьманських» різні «пергаміна та папери». Перебирав старий сотник їх і були вони для нього «жива історія, докази праці і заслуг козаків». Ось чому він доторкався до них, «неначе яких святощів». Сотник вирішив разом з паном Сулимою не віддавати грамоти, найцінніші сховати, а віддати якийсь непотріб. За це і завдяки доносам урядовців, що сиділи в магістратурі, на містечко було наслано загін карателів, щоб покарати козаків за непокору. За те, що «з Києва до старого Сулими його синок приїхав, то почалось... непослух, супротив, революція». У людей вже накопичилось незадоволення, гнів на «москалів», що «зруйнували наш край гірше татарви». Російський офіцер Чекатунов в розмові з сотником каже, що «українці багато самі завинили, бо дуже неслухняний народ», «щоб вам хоч один признавсь, або на другого вказав, так ні. Мовчать, мов оніміли». А далі «почали кудись москалі щезати», з'явились «якіїсь чорні вершники». Це була партизанська боротьба. Народ не хотів коритися. Молоді козаки йшли до Січі, щоб піднімати Україну на боротьбу. Так зробив панський син Петро Сулима. Як сказав сотник Тригуб у розмові з паном Сулимою: «Наша справа не пропала, коли молоді не стратили віри».

Я вважаю, що дійсно було виявом мужності чинити будь-який опір гнобителям. Хтось плюнув на папір, вивішений «москалями», хтось ховав папери, хтось вбивав потайки, хтось ішов до війська. Кожен боровся, як міг. Людей зневажали, катували, грабували, а вони чинили опір. Я гордий тим, що теж українець, що мій народ такий мужній і героїчний.