Голова ході

Григорій Косинка

Думав:

— Отут тобі, Павле, все твоє — «Учітеся, брати мої...», — він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обніжок: — Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою — плюнуть би не схотів, а візьме масло, що на подворне заплатить виніс... і «не жолтоє!..»

Думка Василя горіла, її підхоплював у словах вітер і несміло кидав у сухе бадилля степу...

Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хомутом гриву коня і підкидав на мулятину сіна.

— Робочі? Вони теж лямку тягнуть, як і ми... Хіба не приносили на села останні штани на минжу?.. А хто винен, хто?! Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові, а все по-старому, збулися великих панів, чорт наплодив дрібних, і п’ють як п’явки!.. Кай, капітал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такі речі підеш!..

Василь злісно засміявся, поправив шлею коневі і твердо став у борозну.

Коні смикнули...

Павло підняв батіг — він звився од вітру: — «Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну — їх привертала земля, і степом — вітер: різкий, м’який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга...

— Тупай, малі-і-і!..

Над степом стало сонце, Павло здержав коні — повертали коло Зеленої могили — і зціпив кулак.

— Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби... — він не скінчив за вітром думки: — Соб, Канталупка, сліпа, чи що?

Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходилися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.

— Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!..

І вітер так само разом з Василем:

— Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.

На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повертав своє лице до степу:

— Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра — ліси, озера, луги... Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.

Старий висмикав істик, прочищав плуга:

— А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик — наш степ, брешуть!

Павло сміявся:

— Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою... Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?

Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба...»

Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий, — куріла земля...

І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:

— От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій... Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей — зомліла... Чалий, не слухай!..

У Василя зацвіли очі силою... Він їх прижмурив і повернув головою просто до сонця — там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі — виводили пісню... І степ, і сонце, і далекий бір — все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:

— Земля... Земля... Земля...

Він хотів показати свою радість синові — нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:

— А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..

Перед його очима стояла лозою панська пшениця — вилискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакитними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу, — це була межа панського і мужицького.

Василь став хижим і хитрим:

— Гай гуде і риба грає: пшеничка була, та загула... Не вернеться... Прокурили.

Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:

— Хай родить тепер — ми кров’ю сполоскали степ...

Задзвонив плуг, коні рвонули, й леміш вивернув на землю череп людини. Василь із сином стали.

— Оце ж тая Зелена могила, що кров’ю китайців куріла...

Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю і задумався...

— Китайці — вірні служаки...

Василь присів і тихо дзвонив істиком об голову, а сина спитав очима в землю:

— Голова, як казан чумацький... А може, це який степовик наш закляк тут із вилами?

Павло скривився і хитнув головою — «ні», а батькові просто сказав:

— Наших тут не били. Хіба не видно? Це голова ході... Тут були тільки вони.

Одпріг коня і поїхав задуманий напувати під левади; по дорозі розчісував гриву Чалого, і голова ході в мереживі думки Павлової стояла тільки один мент і заткалася... Його лоскотав степовий вітер, напинав груди, і в пам’яті стала Ганна, його жінка, — а дівчиною якраз тоді — вибирала плоскінь — за стеблиною смикала із свого серця «журавочку»... Чи син, чи дочка?..

Йому хотілось співати; він пустив вільно поводи і пішов назустріч вітрові шукати у пісні дівчину, що кажуть люди:

А я б рада задля тебе брата отруїти...

І з болем дає Павло пораду дівчині — пісня стелеться по гриві Чалого, він стомлено ступає, а степ не слухає, свистить у торішніх бур’янах і на чотири вітри розсотує пісню:

В чистім полі могилочка,
На могилі калиночка,
На калині — гадючина;
На калину сонце пече,
А з гадини отруй тече...

Павло ненавидить таку сестру і кидає коневі, мов товаришеві:

— Ні, не цієї, Чалий, треба співати!

Перед ним знову сіріє на ріллі голова ході, кінь щулить вухо — слухає:

— Знаєш, якої співали, коли наступали на Зелену могилу?.. Ти тоді толочив панську пшеницю, рвав копитами коріння вівса, і на всю прить — «ех, карабінка моя, давно порох нюхала» — роями кулі.

Голова ході?

— Я з Хайнан!.. Я з Хайнан!.. — Це був дикий крик у степу одного китайця.

Павло пам’ятає.

«Сонце пече, — пригадується йому пісня, — а з шаблі кров тече...»

...І голова одного ході стоїть і зараз нерозгадана: розстріляли сорок, а останньому сам отаман волю дав...

Розкошені очі китайця дивились прямо, без страху, трохи закриті віями, і сміялися над смертю.

— Твой думал, ходя не умел умірай? Я не сказал: «З Хайнан!» Знай: патрон єсть — свобод єсть. Мой умірай за свобод... всех свобод умірай...

— Та-а-ак.

Чорна тінь до сонця лягла на мочарищі; іржали коні до води...

Ще мати покійні казали: «З усіх комуністів такий був один розумний ходя, все посміхається: «Бедно, — каже, — живеш». А вскочила до хати Якилинка, він розчинив якусь коробку, витяг чорне-чорне, мов жуки, з синіми камінчиками намисто, передав мені: «Вона ході боїться, дай сама». Попрощався, такий добрий, тільки нелупки й попоїв, хотіла внести ряжанки, а він...»

Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:

— Чудна у мене була мати: «А може, — казала, — і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть — в горлі стане?..»

Коли напоїв коні, прив’язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води, споліскував барило — у криниці, між зеленим жабуринням, знову здалась голова ході і пам’ять пустила за вітром ще одне...

Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував... і кинув своє слово до ході насмішкувато, з ненавистю:

— Чуєш, хлопці, «патрон єсть — свобод єсть! Мой умірай за свобод». А ми за що вмираємо?

І наказ дано мені:

— Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!

Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, витирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом котилась п’яна думка одного повстанця:

— А якому він богу вірує, га?..

Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і — пускав...

Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:

— Чого ти не прогнав його степом?..

Він сильно ударив прикладом по скивиці ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров...

...У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в’язалася з батьківською, і він замовк.

Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремезна, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:

— Де ж ви діли голову ході?

— Е-е, ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?

Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:

— Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?

Син був незадоволений: голова ході стояла перед ним і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях...

— Та-ак... Упорали... це зветься — амінь... і Чалому спасибі.

Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.

— Сиджу й дивлюся — батько голову китайця хотять додому везти...

Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:

— Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.

Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підібрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови ході, а Ганні по дорозі суворо сказав:

— Сідайте з батьком на віз, тільки рептух собі підклади, понімаєш?

«Мой умірай за свобод...»

Він ударив носком черевика голову ході, вона кумедно розкололась надвоє і покотилась по свіжій ріллі.

Василеві це не сподобалось, він образливо поспитав сина:

— І нащо це робить?

А Ганна, мов посмітюха:

— Фі-хі, а вам що, китайця жаль?

Павло задержав віжками коні і сміх Ганни, оглянувся назад, де сіріли дві половини голови ході:

— Хай на чотири вітри рознесе, коли це голова ході, якого я знаю!

Всі мовчали. Віжки заграли у руках Павла, він не слухав, як летіли за вітром слова батька:

— Ге... Отак прийшлося козакові вмерти. Де Китай той... і розкидали людей по світах...

У вибоїнах задзвонив плуг, Павло повернувся всім тілом до Ганни, догоряло у хмарах вечірнє сонце, а вітер нахиляв голову Ганни до нього і на лемеші одбив два силуети...

Ганна згасала під сонцем, мов прив’яла аргонія; вони везли з Павлом якусь свою радість і сміялися... Вона штовхала його:

— У-у, і — сплеще... хіба доктор бог: «Син чи дочка?»

Вітер гнав хмари, переймав Василевого воза, а Павло показував йому свої здорові, побризкані степовим пилом руки коло віжок і різко, бадьоро гукав:

— Тупай, Чалий!.. Скоро домівка...