Сорочка

Григорій Косинка

— Виводь із болота ету гадость!..

Конячки з милом на стегнах потупали греблею; дядько спльовував у жменю слину і розтирав її під оком, а штабс-капітан пригадував останній вечір у місті і мріяв...

Золотий кленовий лист, прибитий вітрами до зеленого жита, нагадав йому околиці одного панського парку, а заплакана береза — осику і вірш Некрасова: «Как не поднять плакучей івє своїх понікнувшіх вєтвєй», правда, волохата івина затерлась, і стала яскраво знову осика коло «Шато»: «Шелєстіт, шелєстіт, а дєвочкі ідут, ідут...» А банда?

Він хрипло поспитав:

— Слушай, дядька, у вас спокойно?

Дядько аж хитнувся на возі, він ще раз хотів почути «у вас спокойно?», і повстанці Чорного Ворона (кажуть же люди — спасать ідуть...) стали перед ним у забрьоханих шинелях, і дядько — офіцерові:

— Нє, благополушно...

— Салдати єсть?

І знову радість.

— А хто його зна? Не знаю, ранком їхав до волості — не було, а тепер не знаю...

Він просто нервував офіцера: як він, мужик, сміє тягти своє ідіотське «не знаю»?

«Собачий язик...» — промайнула стаття однієї газети.

— Українци здєсь щіриє єсть?

Дядько трошки подумав, кажуть, Чорний Ворон за Вкраїну б’ється, хай...

— Нє, щирих у нас ніяких, просто казьонні колись були, християни...

«Дурак набітий...» — мигнула в офіцера думка і хитро, хижо сіла на зеленій стрісі першої повітки в Розкопаному. ...В селі глухо гомоніли про повстанців:

— Чіпляють, — казав Клочка, — офіцерську голову у Гнилищанських лісах до дуба, нагинають його до землі і пускають угору... Оце тобі гетьман!

І млява, як осінній дощ, дядькова думка зажеврілась помстою:

— Я свого не подарую йому... Ги, гад, б’є... всю равно як старим режим... Нє, смієшся, коли один — капєц!

Тупі зморшки розійшлися, очі зробилися гострими, насмішкуватими і єхидно затанцювали на гудзиках офіцерської сорочки.

— Хай тільки заночує... За панську землю, каже, душі повиймаю і розвішаю по тинах — ич, куди гне!.. Розвішаєш, підожди трохи!

Дядько потяг батогом коней, офіцер легко вдарився ліктем об лушню і ще раз люто зміряв його кумедну постать:

— Рабська постать...

Він задоволено скривив рота. Стояли убогі, обставлені гречаними снопами, як овечки, селянські хатки, клиночками підбігали до них жита, і все злякано розступалось у грязі перед штабс-капітаном.

...Попівська донька — масло-дівчинка, свіженька, молода, а то — продажне м’ясо... «Шато» — грязь. Що мені потрібно серед цієї сволоти?

Горват-Божечко плюнув думкою на дядька.

...Перше. Погасить кров’ю повстання рабів, повісить, як каже генерал Драгомиров, хамську революцію на перехресному шляху, і...

...Я повітний військовий начальник... Ні, це піхота полізе, просто — штабний офіцер контррозвідки, а? А Шурка...

Він засміявся.

...Ідіот, завтра треба зробити мобілізацію старих солдатів, прийде отряд полковника Волчанського, а я — сентиментальності... Шурка!

— Поганяй скарєй. Раками, чи що їдеш?!

Косий, вовчий погляд дядька:

— Раками?

«...Коли б хлопці, як упорають, хоч сорочку дали, га? От сорочка!»

А до Горват-Божечка — мужицька ласка:

— Зараз... Уже недалечко до батюшки... Н-но-о, Сиволапка! Ви, господін офіцер, вечором не їдьте з Розкопаної — у нас благополушно, а в Гнилищанських лісах, кажуть, банда якась... Я так... Щоб село тоді було не винувате, а ви самі знаєте...

— Банда?

Горват- Божечко — не трусливий, його не лякало голе дерево Гнилищанських лісів...

«Банда, банда, банда...» Він із такою ненавистю перекушував це слово, що зробилось боляче і стояло в голові: «Стріляти всіх... однаково — сволоч!»

Офіцер авторитетно заявив:

— Отряди руской армії розбили цю банду — знаєш це?

І знову:

— Хто його зна, всякі войська проходять.

Горват-Божечко був блідий, нервовий і плював слова у грязь:

— Всякі... У Розкопаній оружіє забіралі наші?

Дядько ковтнув слину і поспішно одказав офіцерові:

— Так тошно, забирали. Я сказав, щоб село не одвічало... От і батюшка живуть...

Коло зелених воріт стояв сам отець Чалганов і, весело вітаючи Горват-Божечка, поблагословив конячки дядька і пропустив до двору.

— Дорогому гостю, Пелагея Васильовна, цветами путь устілают. Пожалуйте, пожалуйте...

Підсинене око дядька бачило, як сердечно цілувався батюшка з офіцером і повів його до господи.

«...душа істлєла, Веніамін Петровіч, кругом звєрйо, а я сам — палец, Бога нє боятся, пастиря не чтут... Ех, революція!.. Вєрю, даст Бог, русскіє люді опомнятся, а лучшіє із русскіх, как ви, успокоят прокаженних свінєй...»

Перед порогом ще раз низенький поклін і — прослались слова килимами:

— Дорогому гостю, Пелагея Васильовна, цветами путь устілают.,.

На порозі стояла сухенька, схожа здалеку на засушену грушу попадя, Пелагея Василівна, і радо вітала з пан-отчем Чалгановим офіцера. А він чинно придержував кобуру револьвера, поклонився на два боки, поцілував суху, зморщену руку попаді і хриплим баритоном, шукаючи щось своє очима, запитував:

— Что же я не віжу Александри Петровни?..

— О, о, нє безпокойтєсь, — забасував отець Чалганов, — пошла к учітельніце — «Бєси» Достоєвського чітают... революцію розбірают, хе-хе! хе-хе... Ви с отрядом, Веніамін Петрович?

Офіцер цокнув шпорами, повернувся:

— Нет, а что? — У нього пробігла хмарна тінь, очі якось кумедно оглядали купи сірих сухих соняшників коло тополі, і — було незрозуміло: — Нєт, нєт... Завтра будєт здєсь карательная експедіція полковника Волчанского і, главноє...

Тоді трусилась русява борідка під Христа і співом виводились слова:

— Смєлимі орлами Бог владєєт. Кстаті, отправтє етого...

Отець Чалганов поважно повернувся до дядька — перед його очима заблищав синяк, він скривився, строго оглянув замурзане, неголене його лице, хотів щось сказати, але почулось горде офіцерське слово:

— Поганяй! Да не будь дураком. Как фамілія?

— Дуб, господин офіцер.

Розчинились двері, засміялись, і разом з ними засміявся Горват-Божечко. Назустріч ішла Шура...

У дверях промайнула перед очима Дуба зелена сорочка, чохла на правій руці і гарний, сіренький, аристократичний ґудзик. І він, під веселий сміх попівни, повернув коні, торкнув по ребрах Сиволапку і підтюпцем майнув до Гнилищанських лісів. А над Розкопаним засивіли тумани, заспівала в степу осіння мряка, і холодний дощ почав умивати замурзане лице Дуба і важко бити голе дерево...

Горват-Божечка упорали, як казав Дуб, світом, коли гранати системи Новицького пролітали у покоях пан-отця Чалганова. Сорочку хлопці обіцяли передати Дубові, але він стояв над обсмаленим трупом офіцера, прицмокував — обдивлявся, витяг з-під плеча золотий погон і кинув його з притоптаним кленовим листом на груди мертвому:

— На, твоє добро! Бачили? Лежить, як кабан добрий...

Один тільки погончик зостався, а сорочка згоріла. Жаль — хар-роша була сорочка!

А дід Ключка повернувся до Дуба:

— Каїть, парень, за його сорочкою не жалкуй, хай із своїми сорочками горять. Уже давно пора, правда, хлопці?

Повстанці весело гукали дідові:

— Правда! — І рушали з руїн попівського двору на вулицю.

— А батюшки, кажуть, і сліду немає... Найшли шматок ряси, хрест і револьвер...

До обгорілого офіцера підбіг селянськими зеленими клиночками-житами вітер, свиснув двічі, замів на закривавленій землі лист і, підсвистуючи, поніс його піснями повстанців:

Ой чи пан, чи пропав...

Місили ногами грязь, пісню... А селами проходила п’яна осінь.

Кривавий лист калини на грудях, чоботи — рілля, а сама плювала у степ і мрякою-дощами збивала в отари села.

Зеленими гонами бігли до лісу жита, кричали:

— Ех, випила!..