Серце

Григорій Косинка

Панну вразила, більше — обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний... І дратувала.

Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася у дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!

— Спека, ласкава пані, а вона — пся віра — біжить купатися!..

— Так, спека... — нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.

У панни — видно йому в бінокля — злобно засвітилися очі; красиве обличчя потворно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами... Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:

— Маємо повну парту, пане... Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане... пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?

— От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить... — не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.

Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.

— Ми, на жаль, забуваємо, — чув він, — а треба пам’ятати... Ми покликані...

А далі — годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю.

Жовнір мовчки, похмуро вислухав панну; ні єдиним словом не обізвався, а тільки зручніше поправив собі на плечі ремінь рушниці.

— Послав би її під трамтарарам, щоб до нових віників пам’ятала, а то... стоїть, слухає, — незадоволено реагує Трохименко.

Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, підсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вірші такому великому жовнірові... Ніби вчителька в школі — аж смішно Минці! Яка файна, красна панна на коні! І жовнір, видно, боїться її, бо так пильно-пильно слухає... Минка, як прижене свині, розкаже матері про все-все.

Перед очима панні майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка. Панна робить стеком півколо у повітрі й повертає коня грудьми навпроти Трохименкової засідки; кінь стає дибки, щулить вуха, а панна злегка торкає його острогами і, запінена з незрозумілої червоноармійцеві люті, жене коня просто на Минку.

У Трохименка защеміло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дівчам?..

Ось уже кінський копит блищить недалеко Минки... Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку...

— Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата... Я ж її не пускала... — кричить розпатлана Минка.

Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова.

Панна мовчки б’є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею... Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:

— Ой панночко-голубочко, не вбивайте її... Вуйка Юхима свиня, — захлинаючись сльозами, голосить Минка.

Трохименко голосно лається, брудно, згадуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у його руці... А серце стукає йому так, як стукало воно під Чорняєвим, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку — на панну... Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!

— Хами, пся крев! — голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.

Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на ситу, зелену траву...

Свиня в агонії дико кричала і все підводила писка під кущ верболозу, бо сонце заливало їй очі.

— Так... Так, — механічно повторював Трохименко.

Панна повернула коня назустріч Минці, наздогнала її над берегом Збруча.

— Довго пам’ятатимеш, хлопко...

Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня...

Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; кінь оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до крові вудила, — тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.

— Пані, я не дозволю... Що ви робите? — гукнув переляканий жовнір. — Це — злочин, це...

Але його слів не чув уже Трохименко.

...Будуть, будуть пани магнати
Батьками орати, матерями волочити... —

І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

— Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи... — шептав він, підсовуючи рукою рушницю.

Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка — маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.

Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о... Цюв-у-у...

Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивши від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров...

...До Трохименка, розмахуючи браунінгом, біг стурбований Калінкін.

Коли він підбігав уже близько варти, Трохименко підвівся і стояв з рушницею так, як повинен стояти за всіма правилами й законами вартовий.

Калінкін розводив руками, вимахував браунінгом і все докоряв чимось Трохименкові...

— Хай буде кара, хай суд військовий, — махнув у відповідь рукою Трохименко. — Серце в мене таке, товаришу Калінкін... — тихо додав він.

На постріл з кінця в кінець кордону, ріки, випускали на сполох кулі вгору. Вогненні лінії — по обидва боки Збруча — порушили спокій і стародавньої ріки, і кіп, і сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопі, вуйка старого, схожого на лелеку.