Книги, учебники, рефераты
|
![]() |
Ніч. Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі... І сміються, переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної... — 3-з-уй... — бба-х-х!.. Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На улицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизує своїми червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум’я по тонких балках, і, як звір, важко дише і перескакує до нової жертви зеленого штахету... По радіо з першого на четвертий поверх пролунало: — Б’ють по вокзалу?! — Летять через нас! Через нас, чуете?! — Краще кажіть, бо не чу... Де горить?.. Настала невеличка тиша. І сміючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки піаніно: рішучі, буйні, повстанчі... — До бою, сильні! — Назустріч смерті! — співає кожний акорд. ...Востаннє гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і розсипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах. Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли... — За-ля-ж! —Та-та-та... — зацокотів глухо «Maxim», кулі засвистіли по довгих мовчазних вулицях, цокнулись у кам’яні стіни домів і... Похмурий, жовтогарячий ранок... зустрів чубатих січовиків. Ранком прокинувся заляканий, трусливий, двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхає, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грає радість... О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин. Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого Яру, бо там... цілуються брати росіяни з українцями... — Слава, ура!.. Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди: — Нашим оборонцям! — ніжний, тендітний голос. — Ай-ла! Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба: — Цок-цок-цок-цок-пах-пах! Низько літає аероплан і лякає зотлілу душу міщанина порожніми... — Ура-а-а, русскій флаг! Біжать, животи трясуться, підборідок корчиться в блаженно-радісну посмішку... Квітками, гіллячками засипають. — Ах, какая прєлєсть: офіцер, такой нєжний, молоденькій... Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: «Русскій флаг, добровольческая армія!» Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а... — «Аполло» опять будет, — помніш, Манька, Анісімова, — Грозний, серйозний... — «Ще не вмерла...» Слава, слава! — Офіцер, Шурка, єслі мучіт, так і монєту гоніт... — Оні, знаєш, хорошєнькіх... Радісно-схвильовано шепчеться товар: покупці прибули! «Folie nuit» — одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч... ліворуч. Січовик вартує. Суворий, завзятий, з «крівавого фронту» — обличчя задумливе, посміхається, а брови... легко... з презирством до панської слинявої юрби — розходяться... Грає таємна посмішка. — Півтора місяця немає переміни білизни. — Розумієте, «панянки» починають ся турбувати!.. І посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій, австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику і чорній-чорній потлілій сорочці з «панянками»... Квітки сиплються, цим потлілим сорочкам трошки боязко: — Вони чужі, то й!.. Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонці золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькає, грає панська душа, радіє... Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття... — Лясь, лясь! Праворуч товста жандармська морда б’є якогось грішно-нещасного чиновника: — Лєзєш, арестант! — Да здравствует Кієв — мать городов русскіх! — Долой жидов! Повіяв легенький вітер, і покотилося Хрещатим Яром зле, звірюче: «жиди»... Йшла російська патріотична маніфестація. Попереду бігли з прапорцями якісь гімназисти, гостро розглядали юрбу і гукали: «Долой, долой!..» Загув, захвилювався Хрещатий Яр і сірими стінами покотив страсть юрби до дніпрових хвиль. Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед... А сонце математично лило електрику на зубаті кам’яні городи, чорно-сиві степи... ой, хороше цілувало кучері Дніпра. — хвилі... Одна людська маса безупинно боролась і ревла. На улиці шматок людського м’яса і дві невеличкі калюжі крові. — Кро-ком — руш! Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м’яса, як стара підошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію... — Долой українській флаг! Нємєцкая видумка! — Русская, добровольческая... — Царського прапора не треба! — Рви його! Чорна сотня... Лайка. В повітрі почали робити гімнастику волосаті руки: Буде бій. — Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Україну... знять!.. Клацнули затвори рушниць і — майнула патріотична юрба з майдану; тільки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, заціпила рішуче рушницю до бою... — «Не пора, не пора», — хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався... — Гр-грр... — На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров’ю, зчепились в боротьбі дві чорно-біластих собаки: лютих, голодних... Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило... Десь прожогом пролетіла кавалерія... — По ескадро-ну! Жахливий крик. Тікають, давлять... коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет і — строчить-строчить... — Зз-уй! — з вокзалу свище на залиті вечірнім сонцем бані Софії гарматне ядро... — Гу-ой-уй! Обмережалось над Печерськом небо червоно-сизим полум’ям, а шестидюймовий — назад і — клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора. Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм більшовицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мілійонного города вічних міщан... — A-а?! 3-з-за — Дніпра?.. І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчі панському, закам’яніла, — тільки підборідок кривий і досі трясеться й корчиться од несподіванки, як у божевільних... |