Козир-дівка

Григорій Квітка-Основ’яненко

— Ну, а тепер вже випустили тебе з острога, чи як?

— Та ні! Не я сиділа ув острозі, а Левко сидить; так допросіте його, нащо він батькові гроші брав.

— Як же се? батька обікрав та батько і ув острозі?

— Та ні, батько не ув острозі, а Левко там.

— Та то-то ж, то-то ж, я знаю. Син замість батька пішов ув острог, по своїй охоті, чи що?

— Та ні! Отеє не розберете! Не син, а приньмит.

— Та що ж ти мені десять разів розказуєш і усе не так. Батько з приньмитом тебе обікрав, чи що?

— Та ні! Ось подозвольте, я усе вам спершу розкажу.

І почала вп’ять з кінця, і усе йому так гладко розказала, як на листу списала.

А пан судящий тільки усе головою киває та приговорює: «Так, та знаю, знаю». Далі і вдрав, спитавши:

— Ну, тепер так, тепер, як розказала, так я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб твого брата випустили, а на місце його Левка посадити. Так сього, голубочко, не можна. Хто заробив, той нехай і відвічає; я на неправду не піду.

— Та ні! — аж прикрикнула сердешна Ївга, употівши товкуючи. — Левка допросіте! Адже Левко винний.

— Вп’ять кажеш — Левко винний. Та тебе з десятьма головами не розбереш. Іди собі додому: оттаку мені голову натуркала! Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і самі розберемо, що треба робити.

— От хіба лиха година з такими судящими! — скрізь сліз говорила Ївга, вертаючись до приятельки. — Але ніяк не розбере, що йому товкуеш. Лихо, та й годі!

— Піди ще до самого судді, — казала приятелька Ївзі, — у ньому, кажуть, уся сила; він щонайстарший над усіма. Та знаєш що, Ївго? Понеси йому що-небудь. Усе-таки звичайніше.

— Та чого ж я йому понесу, коли в мене нічого нема!

— Бубличків парочку в’язочок. Він в нас не спесивий: я колись п’ять пасом валу віднесла, — він, спасибі йому, не поцарамонивея, узяв і діло зробив.

Треба Ївзі купити дві в’язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він — високий та товстий, трошки пикатенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися, — і вже зібрався зовсім у суд іти.

От Ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так цілком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, поспіша у суд до діла.

Як же Ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от Ївга його й пита:

— Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?

— А ось що я тобі скажу, — казав, плямкаючи суддя, — а ось що ти мені скажи... де се ти таких мудрих бубличків купила?

— Та кушайте на здоров’я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?

— От бублики, так так! — облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя. — Об твоєму ділі?.. та що я люблю, що маку багато... об ділі? та й олійки багатенько... смачні, смачні... об твоєму ділі?.. та піджарювані... Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.

Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: «От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!»

Агу, нашій Ївзі полегшало на душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.

Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! «Не велено пускать!» — закричав салдат, і як розпиталася Ївга, так його не водили-таки у допрос.

От лихо, та й годі! Б’ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла уранці до судді — кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.

І сумуючи, і плачучи, діждала Ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього Ївга і понесла вже чотири в’язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.

Суддя тільки і вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: «Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потерп, рішимо».

— Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!

— Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отсе мерщій поспішаю у суд. — І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.

От Ївга, бачачи, і каже:

— Отже, берете у суд бублички, то як станете ії кушати, то і згадаєте, хто їх приніс, та і про мене згадаєте,

— Пожалуй! — каже суддя. — Кушати гуляючи буду, та згадати не згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю. — Сеє кажучи, і пішов.

Пішла за ним Ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. «Вже досі пан суддя усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде». Так думала Ївга, сидячи на рундуку.

Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів Ївгу, зараз і згадав.

— І ні, — каже, — братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.

От Ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п’яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:

— Та оноє діло ми вже рішили.

— Коли? — спитав суддя.

— Та єще у мимошедший п’яток, ї ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеніє.

— Бач? — сказав суддя Ївзі. — Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п’ятницю; скоро тиждень...

— Се то, паночку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! — сказала Ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!.. Сердешна! що пак вона почула!

А суддя і нічогісінько, іще підтакує:

— Так, так, душко, так: у самий той день, у п’ятницю.

— Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?

— А що, секретарю, зачим ми його не допрошували? — питавсь суддя.

— Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допросі підписалися!

— Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?

— Та ви і ніколи нічого не тямите! — оттак відрізав секретар суддеві та насунув шапку і пішов поперед судді, А суддя тож потяг додому, не дивлячися на Ївгу.

— Що ж мені на світі тепер робити! — заголосила Ївга. — Так отсе його випарють та і пошлють?

— Та ще не тужи, — сказав один панич, виходячи з суда. — Ще діло пішло у губернію, там буде з руський місяць, та пришлють сюди, та тогді вже пошлють... — і пішов собі.

Через превелику силу добрела Ївга до приятельки. Плакала, плакала, цілісінький день не пила, не їла, та і добре вичитовала судящим. Та що ж? станеться ж їм те? Таки нічогісінько!.. Так, тут. А нехай лишень ніс поткнуть оттуди! Згадаються їм і бублички, і сахарець, і родзиночки, і усе, усе. Не минеться і те, що, не знаючи діла, тільки підписовали за секретарем; ніщо не минеться!

Уранці Ївга розсудила, що журбою нічого не зробиш, треба що-небудь робити. «Діло послали у губернію, піду і я до губернії. А вже ж, що бог дасть!»

Недовго їй збиратися: поскладала у торбинку, що було, почепила на спину, паличку у руки, пішла. Де дуже втомиться, під’їде, коли лучиться добрий чоловік, що підвезе; а де вже овсім підіб’ється, то і пересидить день. Та сяк та так добралась-таки наша Ївга і до губернії.

— Що се таке?.. крий матір божа! — аж скрикнула Ївга, згори побачивши вже не свій, а губернський город; сплеснула руками і не зна, куди і розглядати... Так дух і заньмається, і в животі похолонуло. — Дивлюсь, — каже собі, — дивлюсь і кінця не видно! А церков же то, церков!., А хором же то, хором!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду... Та вже ж... — Та і задумалась собі, сидячи на возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім, підходячи до города, підбилась. Коли ж задумалась, то і не страшно за неї, як вона сама собі, одним одна душею, буде повертаться у такому великому городі і меж панами. Бо у городі не як у селі, що тільки і є мужики; ні, там усе пан наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до них доступити і об своєму Левкові старатись.

На своє щастя, попала куди і пристати. Жінка, одна собі з дівчам, прийняла її за поміч у роботі і за маленьку плату, поки їй тут треба жити. То віддихаючи, то полуднуючи, вона розказала хазяйці, відкіля вона і об якій нужді прийшла у сей город.

Хазяйка підперлась рукою і дуже покрутила головою. «Не знаю, — каже, — як ти тут вивернешся!» І почала Ївзі розказовати, як у судящих панів поводиться; бо вона змаленьку по господам служила, та, як добула дівчинку, так була мамкою у секретаря, так вже добре знала, як і з чим до них приходять і у які двері виходять.

— Ти, — казала їй, — пуще усього не бійся панів великих. Чим більший пан, тим він буде простіший і ласкавіший. Не так, як у мужиків: коли став отаманом, так він вже на тебе і не дивиться; а головою, — так батечки! і не смій до нього і близько підступити. А пани не так; говори йому усе сміливо, не боячись, та говори правду, вже не збреши нічого: зараз підстереже і проженеть.

— Що ж, тьотушка, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести?

— Борони боже!.. Є, правда, старосвітські пани, що булочку, аби невеличку, приньме, хліб святий поцілує, а тебе звелить попоштувати і діло вислуха. Та вже ся старовина виводиться. Інший такий є, що тільки побачить, що у платку несеш чи бублички, чи яблучка, то і діла не стане слухати і зараз звелить прогнати. От вже менші панки та полупанки, так там уже тільки держися! І даєш, і не надаси; сторжишся, віддаси, — ще мало, ще витяга. Нехай тебе бог боронить від них! Пролізай до старших!

Оттак увесь вечір хазяйка усе розказовала, як поводиться у панів, а Ївга усе, як там кажуть, на ус мотала, думаючи, як їй узятися за діло.

Се ж було у суботоньку ввечері, а у неділеньку святу Ївга, уставши, убралася гарненько, пішла города розглядати. Розказовала опісля, що, каже: «Як у лісі ходжу; аж сумно було! Народу на базарі — не протовпишся, а нема ж тобі нікогісінько знакомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене, — каже, — проняли! Блукаю, як та сирота! Задзвонили до церков — та і дзвони ж! Аж і досі у вухах гуде! — я й пішла до самої великої та до хорошої церкви. Що ж? Мене салдати і не пустили. Уже я і гривню давала, — не пустили та і не пустили. Я таки не пішла від церкви, усе дожидалася, щоб ближче на великих панів подивитись, бо, на біду собі, не бачила зроду нікого старшого, як пана справника, чи двічі, чи тричі на своєму віку; а у своєму городі хоч і бачила судящих, так після того, що вони зробили зо мною, я й не знаю, чи й пани вони?.. Аж ось у обідню пору рушили з церкви. Батечки! що народу, а що й панів! А тут один йде, так і поперед його, і округ його, і за ним усе пани, усе пани! А сам же то: комір увесь, і на рукавах, і на спині вишито, а на шиї хрестів, хрестів! На грудях звізда, через плече лента широка та червона, на плечах золоті китиці як жар горять, а від самого так і сяє, просто і не дивися! Перед ним пани біжать та народ розпихують і позаду усіх товкають, так що і пилині не дадуть на ньому сісти. Як сів у свою коляску, так і коні аж підплигують, та приськають, та летять, як муха... а він тільки знай головою мота, щоб усім би то поклонитись. Сподобилась і я йому поклонитись, та далеченько стояла, так збоку, може, він мене і не бачив. Спитала край себе молодиці: хто се пан такий? Так сказала: сам губернатор. Десь і нема, думаю, щасливішого над губернатора! Хороші пани і позаду його йшли, та усе не так. Були і старенькі, і молоді, і з кавалеріями... Вже надивилася!»