Козир-дівка

Григорій Квітка-Основ’яненко

— Що то, — казала опісля хазяйці, — як мені доведеться губернатора об чім прохати, то я не знатиму, як перед ним і стояти. Впаду та не смітиму і устати!

— Потурай, — казала хазяйка. — То він перед народом такий, щоб його шановали та почитовали, а прийди до нього, так простішого його і нема. Десять разів розпитає, та усе з ласкою та привітливо, і коли можна що зробити, зараз сам кидається усюди, щоб швидше кінчали діло; коли ж не можна, то разкаже товком, зачим і чому не можна; розговорить, щоб не журився; совіт дасть, що робити; а коли хто бідний, то і подасть на бідність його. Ти його не бійся, він як отець! Не даром сказано: губернатор — усім защита, усі за нього бога молять.

Поки ще до вечора, Ївга походила по городу, випитала у доброго чоловічка, у яких хоромах суди, почула від нього, що їй треба ськати того суда, що зоветься «угомонна палата»; обходила круг тих хором; де бачила, що йдуть або їдуть пани, усе на них приглядувалася, щоб не боятися з ними говорити. У кріпких думах лягла звечора спати... та не дуже ж то і заснула від думок та гадок, що з нею завтра буде!

От прийшло і завтра. Уставши раненько, помолилась богу від самого щирого серця, аж сплакнула, та й пішла. Хороми зараз знайшла, увійшла у них. Господи! що тут робити! Усе двері, усе двері, усе двері! Туди поверни — там двері, східці та вп’ять двері; сюди піди — східці та двері, східці та двері; більш нічого і нема! А народ і сюди і туди усе швендя, паничі перебігають, пани під’їжджають та йдуть, здоровкаються, де промеж собою розговорюють. А наша сердешна Ївга стоїть, як у лісі, не зна, куди їй іти, і як палату взивати, забула. Хоч кого і спитається: «Де палата?» — «Яка?» — питають її, а вона і не зна. Далі через силу згадала, що зоветься «угомонна», пішла, куди її направили; разів з п’ять помилялась; далі увійшла, аж салдат сидить.

— Ково табє надобно? — спитав її.

— Чи се, дядюшка, палата угомонна?

— Єта.

От вона і увійшла у горницю, а горниця довга, та усе столи, усе столи, а за столами паничі сидять та все пишуть.

От Ївга, увішедши, помолилась, паничам низенько поклонилась і сказала:

— Боже вам помагай! з понеділком будьте здорові!

Паничі ззирнулись, всміхнулись і мовчать. Аж ось один трошки згодом устав, підійшов до неї і спитав, так тихенько та люб’язно:

— Чаво табє, девушка, тут треба-нада?

— Чи в вас, ваше благородіє, діло об Левкові?

— Об какому Левкові?

— Та об нашому, батьковому приньмиту.

— Та ти минє скажи, з какого уїзда?

— Та хто його зна! я вам не скажу сього.

— Што он здєлал такоє?

— Бачите, кажуть, що він у мого батька гроші вкрав.

От той пан і став читати по бумазі і зараз його і начитав; розпитує Ївгу, — так і є, він, він!

— Так што ж табє надобно?

— А от що, бат... ваше благородіє: що його наші судящі судили та допросу не знімали. Кого б тут прохати, щоб з його допрос зняли? Він щось хоче розказати...

— Еге, дєвушка, опізнилась! Діло об нім рішили, і вже воно не тут, вже в губернатора...

— Ох, моя годинонька бідна! Так отсе його пошлють у Сибір?

Панич тільки здвигнув плечима.

— Зділайте милость, ваше благородіє, навчіте мене, бідну, що мені на світі робити? Я вам дуже, дуже буду дяковати!.. Його у допрос не приводили!

— Нічого не можу здєлать, і вже йому ніхто не поможе. Как заробив, так і відвічатиметь. А ти йди собі, відкіль прийшла; тут тобі не можна бути. — Сказав та й пішов до свого діла і, бачачи, що Ївга вже аж голосити стала, махнув рукою салдату, а салдат її за плече та й вивів легенько аж у сіни.

Тепер нашій Ївзі прийшло хоч скрізь землю йти!

За гіркими слізьми світу не вздріла, не бачила, куди їй і вийти! Хто повстрічається, дивиться пильно на неї, а ніхто ж то і порадоньки їй не дасть! То спотикаючись з журби, то помиляючись, сяк-так вийшла на рундук та тут і впала.

«Що я тепер, бідна, робитиму? — думає Ївга, лежачи, а сама слізьми аж підплила. — Тепер його діло зовсім докінчали... Пропав сердешний Левко!.. Послали до губернатора, а той досі послав, щоб його виправили... ох, лишечко! так ще й плітьми!.. та ще і пошлють у Сибір!.. І, зо мною не попрощається!.. Коли б хоч ми повінчалися, то і я за ним пішла б; а то тепер осталася, як билина! Через Тимоху і батько мене гонитиметь... з’їдять зовсім! Пропаде і він без мене... не дійде! Я знаю, як він мене любив... занудиться!.. коли б хоч підождали, поки я прийду!.. Ох, лишечко! коли ж я туди настигну?.. не застану вже його! І світ мені не милий!.. Приходиться самій на себе руки підняти!..»

— Што ти тут, дєвушка, лежиш? чого ти плачеш? — чує вона, що хтось пита її. Підняла голову, зирнула, — се пан перед нею стоїть, і на виду видно, що добра душа.

— Плачу я, батечку, об своїй нужді. Лихо моє тяжке!..

От він і прийнявся її розважати та розговорювати; а вона, то плачучи, то віддихаючи, і розказала про свою біду. Довго він її пильно слухав, і як усе поняв, то і сказав:

— Жалко минє тебе, девушка; та іще можно що-небудь поправить. Стань здесечка; от губернатор буде сюди йти, ти його останови і розкажи усьо діло. Может, он за тебя заступиться.

— Батечку, ваше благородіє!.. Не знаю, як вас і величати! Чи достойна ж я перед таким лицем стати і чи осмілюся йому яке слово сказати? Я і дивитись на нього не смію.

— Не бойся ничаво. Он з виду грозний, а когда кого бачить у нужді, так сам розпросить або всім і поможеть у чім можна; только не зрябій.

Так і довго її навчав, щоб осмілилася стати перед губернатором і пожалітися об своїй нужді, і так її розговорив та розважив, що вона піднялася на ноги, пішла за ним і стала у тім кутку, де він їй показав, що вже певно мимо того місця піде губернатор.

Аж ось незабаром стукотня, біготня... йде губернатор, губернатор! Ївга наша і не стямилася! що і придумала було говорити, так усе і позабувала, тільки ще вздріла його, і труситься, і боїться, і скрізь землю провалилась би!

Тільки таки що став доходити губернатор, вона так і гепнула йому у ноги, та як заголосить і слова не вимове, тільки усе хлипа у ввесь голос.

Що ж? Губернатор сам своїми руками підняв її та з ласкою, та пестуючи став її випитовати, об якій нужді вона його просить.

А вона йому і не вимовить нічого, тільки знай усе просить:

«Помилуйте, помилуйте!»

Довго він її слухав і усе уговорював, щоб вона розказала своє діло, і як бачить, що вона і себе не тямить, узяв її за руку і сказав: «Послушай же, любезная; ти тепер іспужалася і не можеш говорить, а минє нєкогда, у меня не одно дєло. Йди ка мне у дом, там отдохни, покуда я приєду, і розкажеш усьо. Не бойся, не бойся меня; я тебє усьо добро сдєлаю. Жандар, проведи єйо тихонько до меня та не обідь єйо дорогою і вели єйо пакармить: может, она кушать хочет». От отець і начальник!

Ївзі неначе світ піднявся! Віддихнувши трошки після сліз, пішла за жандармом до губернаторського дому; там він посадив її у горниці, щоб дожидала самого. Принесли їй і хліба, і паляниці, і якої-то страви не понаносилн! Так нічого їй і у рот не йде! Чи піде ж пак їжа на думку при такій біді, як у Ївги, і чого їй ще ждати?

Геть-геть, часів через скільки, прибіг і губернатор; і тільки що ускочив у двері, зараз і крикнув: «А де дєвушка?» Побачивши Ївгу, увів її у горницю. А у горниці тій хороше та прехороше, гарно та прегарно! Ось як Ївга розказовала: «Горниці, — каже, — превисоченні, вікна великі, мов двері; а двері, як ворота: сміливо возом, наклавши десять копиць сіна, уїжджай — не зачепишся. А стіни ж то усі, і стеля, і поміст, усе розмальовано усякими цвітами, аж душа радується! А дзеркала! усюди дзеркала, так і сяє, як море! Туди глянеш, — там тебе видно, сюди подивишся, — і там ти; куди-таки оком не кинеш, усюди тебе видко, усюди мов жива; аж сумно, зроду вперше таке бачачи».

Губернатор, побачивши, що вона сторопіла, сказав їй: «Отдохни здєсь, я зараз вийду», — і пішов у другу горницю.

Огляділась Ївга, і вже їй не так моторошно стало, аж тут і губернатор увійшов із ласкою та люб’язно сказав; «Ну, дєвушка, тепер розказуй мені усе, усе: откуда ти, єсть лі отець і мать, і за каким ти ділом прийшла сюда?»

Оттут вже Ївга і почала: і все, що з нею і з Левком було, спершу аж до сього дня, усе чисто розказала.

Губернатор вислухав усе і говорить:

— Нєт, дєвушка, твой Левко плут: з нєво у двох судах допрос знімали, і он руку давав. Вот у меня єтоє дело. — Зараз пішов і виніс бумаги, перегортав, перегортав і показав: — Вот он признався, што і не раз крал деньги у твого отца. Вот за нєво подписано, і судді слушали, при них он признавався.

— Батечку, ваше благор... не знаю, як вас величати? паночку, губернаторчнку, голубчику, сьому неправда: його не допрошували; я заприсягну у тім. Вже б мені Левко сказав, а то аж просить, щоб його у допрос узяли, і він має щось розказати дуже пильне: так я йому вже лучче повірю, чим вашому судді; хоч він і підписав, що Левка допрошував, так він бреше — він тільки вміє бублики їсти, що приносють до нього.

Губернатор аж засміявся, як згадав про бублики, а далі і каже:

— Смотри, дєвушка, єто ти не бездєлицю розказуєш; єто ти на суддей доказуєш, што они допросу не знімали.

— Не знімали, не знімали, ваше губернаторство! — аж скрикнула Ївга. — Дайте мені їх сюди, я їм у вічі те ж скажу. Вже недаром Левко каже...

— Вот же і люди з-под присяги показали, што твой Левко воряжка і недоброго поведенія, — казав губернатор, перебираючи та перечитуючи усе бумаги.

— Брехня сьому, їй же богу, брехня, — так розпадалась Ївга, вже осмілившись зовсім. — Нема за ним ніякого качества: я його більш усіх знаю. Він зроду ні пилинки не вкрав і на волосинку не збрехав. Та і люди — гляньте лишень — може, показали так, як і Левко допрос підписав.

— Харашо, — сказав губернатор, — я єтоє дєло розберу. Прийди ти завтра у палату і где єтоє дєло, я велю тебя туда довести.

— Знаю я, добродієчку, на лихо собі, і сама угомонну палату і, добре, прийду завтра раненько. Глядіте ж, не забудьте і ви, прийдіте; там укупі розберемо діло і побачимо, хто з нас бреше, чи я, чи ваші судді.

От губернатор, сміючись, і відпустив її. Пішла Ївга і вже дуже веселенька, аж землі під собою не чує; а постріча старця або сліпця, то й подасть милостину; і вже цілий вечір була веселенька.

Уранці, чим світок, скочила, чи помогла в чім хазяйці, чи ні, зібралася, пішла до палати; а йдучи біля церкви, подала батюшці на часточку, як і учора. «Пом’яніть, — каже, — об Левковому ділі!»

Сьогодні ранш, чим учора, зібралися судящі до угомонної палати; не забарився прибігти і сам губернатор і, побачивши Ївгу, зараз повів її за собою у ту палату і звелів їй себе дожидати, а сам пішов до судящих, і за ним якийсь-то пан поніс бамаги, — мабуть, Левкове діло.

Погомонівши там з судящими довгенько, вийшов до Ївги губернатор з судящими; от він їм і каже:

— Вот дєвка увіряєт, што орештанту допросу не було. Говори при усєх.

— Не було, панове судящі, — сміливо казала Ївга. — Хоч що мені хочете робіте, а не було йому допросу. Левко передо мною зроду не брехав: коли, було, скаже, на скільки за день уторговав, то так і є; у яку пору скаже вийде на вулицю, то якраз і вийде, і вже ранш і не виходить. Вже в брехні ні в чім не примітний; так я йому вірю, що його у допрос не приводили, і я готова за нього заприсягти, цілісіньку жменю землі з’їм, що його правда, а не тих суддів, що брешучи попідписовали. І той-таки брехав, що за людей пописав, що буцімто за Левком є качества! Люди сього не казали і не скажуть. Тут і спереду брехня, і ззаду брехня, та ще брехня брехнею і покрита. Ось що! не во гнів сеє слово вам, панове судящі!