Безталанна

Іван Карпенко-Карий

Гнат. Ну?! А ти почім знаєш?

Софія. Я питала Параску, чого воно. (Шепче на ухо.) А вона й сказала. (Опуска очі соромливо.)

Гнат. Гляди ж, щоб син був!

Софія (б'є його). От тобі, от тобі! Бач, який противний! Я йому на вухо, а він так і вивіз голосно.

Гнат. Ха-ха-ха! Хіба не однаково? (Цілує.) Так гляди ж...

Ганна. Ще не націлувались? Пора вже й за роботу браться!

Софія. Я, мамо, все зробила, дивіться!

Ганна. А піч, а просо треба стовкти.

Софія. Піч зараз розмалюю...

Гнат. А просо я й сам стовчу.

Ганна. Балуй, балуй! Може, й піч сам помажеш?

Гнат. А як і піч помажу, то що?

Ганна. Маж. Про мене, хоч і хліб міси, і обідать вари сам.

Софія. Не сердьтесь, мамо, на нього, то я винна. Я ні йому, ні вам нічого не дам зробить біля хати, я все сама зроблю...

Ганна. Багато наробиш, як раз у раз будеш до чоловіка липнуть.

Софія. Та я не буду... От побачите, мамо, як я комин розмалюю.

Ганна. Ти краще позашпаровуй та черінь добре вирівняй, бо горшки перевертаються, а малювати не треба — то примха.

Гнат. Та нехай малює, краще для ока, хіба воно вам завадить?

Ганна. Не можна вже матері й слова сказать твоїй жінці, наче я її з'їм! Тьфу на твої речі, — хоч в хаті не сиди... (Пішла з хати.)

Гнат. Гедзь матір укусив.

Софія. Не дратуй. Нехай собі. Я їм раз у раз змовчу, покорюсь, то вони й подобріщають. Треба ж їм показать, що вони старші. Аби ти, моє серденько, завше був до мене такий, як тепер, то мені нічого тоді не страшно... Дивись, я зараз півника намалюю.

Гнат. Хіба це півник? Це голуб!

Софія. Ну, голуб. Це ти, я тебе намалювала. Ти мій голуб! Еге?.. А тут буде проти нього голубка — це я... А ось квіточки, я люблю квітки. Знаєш, я насію в городі рожі, маку, повняків, чорнобривців... Боже, як люблю усякі квітки, а ти любиш?

Гнат (взяв стеблину з віника, умочив у глину і маже Софію). Люблю.

Софія. Ой! Постой же, я тебе щіткою помажу. (Хоче його помазать.)

На городі нивка,
Кругом материнка,
Там дівчина жито жала,
Сама чорнобривка.

Жала ж вона, жала,
Стала спочивати.
Ішов козак дорогою,
Став її питати.

Здоров, здоров, козаченьку.
Помагай біг, женче.
Вона ж стала, відказала:
Здоров бувай, серце!

А вже ж тая слава
На все село стала,
Що дівчина козаченька
Серденьком назвала.

Гнат (одчиня двері і підспівує послідні дві строчки). Не будеш мазать?

Софія. Іди, іди!

Гнат (входе). Ну, не пустуй же, я тобі щось гарне скажу... Батько женуть бички і корову, вже біля млина на тім боці.

Софія. Побіжимо йому назустріч!

Гнат. А хати нема на кого покинуть.

Софія. То ти оставайся, а я побіжу. (Хутко витира руки й біжить.)

Гнат (один). Голубонька моя! Яка весела в неї вдача! Не дає мені й задуматься... Слава богу, забув Варку! То, бувало, Варка із голови не виходила — все перед очима стояла, а тепер байдуже... Недавно були вмісті на роботі біля машини, до мене й не балакала, а з другими пустувала та сміялась як несамовита, а потім сіла у клуні та плакала тяжко так, що боже мій... Я не витерпів, спитав, чого плаче, а вона глянула на мене, хутко витерла очі, нічого не сказала і побігла до роботи... Жаль її, зав'язала свій вік! І я таки винен... Ну, та вже тепер не вернеш...

Варка. Здрастуй, Гнате!

Гнат (набік). Тьфу, аж у серце шпигнуло. Здрастуй.

Варка. А Софія де?

Гнат. Нащо тобі?

Варка. Чого ти такий сердитий?

Гнат. Я? З якої речі?

Варка. Ти-то знаєш. Голос сердитий! Візьми решето, віддаси Софії, я в неї позичала.

Гнат. Поклади. Одначе ти змарніла!

Варка. Тю! А калинівський панич казав мені, що він кращої й не бачив.

Гнат. Познайомилася вже? Скоро.

Варка. Найма до себе в горниці. Вже тричі приїздив.

Гнат. Що ж ти, підеш? Степана забула?

Варка. Ох, де там забула! Я не така, як другі, не скоро забуваю. Сам кажеш, що змарніла... Журюся...

Гнат. А до панича все ж таки наймешся?

Варка. Побачу. Тим часом поїду в город, там розпитаю, де Степана діли, буду шукать його, а не знайду Степана...

Гнат. То знайдеш Івана?

Варка. Атож? Сохнуть не буду!

Гнат. На біса і в город їздить, і до панича найматься... Така молодиця тілько сліпого не приворожить. Ти б тут пошукала.

Варка. Я тут уже добре опеклася, і досі болить, ніяк загоїть не можу.

Гнат. Невже ще не забула?

Варка. Кого?

Гнат. Кого?.. А ти про кого балакаєш?

Варка. Догадайся.

Гнат. Чорт тебе знає! Хіба тебе розбереш.

Варка. Ха-ха-ха! Прощай!

Гнат (набік). Сатана! (До Варки.) Стривай, чого тікаєш?

Варка (зітхає). Боюся.

Гнат. Таківська! Кого ж ти боїшся?

Варка. Тебе.

Гнат (наближається). Хіба я вовк? Я не з'їм.

Варка. Так спалиш.

Гнат (бере її за руку). І не з'їм, і не спалю, а як пожартую, то ціла зостанешся.

Варка (нахиля голову). Я жартів не люблю, за жарти ти мене покинув.

Гнат. Ти сердишся?

Варка. А дівкою була поганча?.. Тепер гарна, бо не твоя... Пам'ятаєш, що ти мені казав, як ми сиділи під вербою на Купайла? Над річкою огонь горів, хлопці і дівчата гомоніли, перекликались, співали; теплий вітрець чуть подихав, а ти... схиливсь до мене... (Вириває руку.) Ох! Що я нагадала? Прощай!

Гнат (палко). Варко! (Тягне її до себе).

Варка (виривається). Приходь до мене!.. Я сама. (Вибіга.)