Наталка Полтавка

Іван Котляревський

Возный. Хіба-разві — теє-то як його — із Коломака через наше село дорога в город?

Петро. Я нарочно прийшов сюда з ним побачитись.

Петро. Се старший в вашім селі?

Микола. Який чорт, він живе тільки тут; бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!

Петро. А то, другий?

Микола. То виборний Макогоненко; чоловічок і добрий був би, так біда — хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь; тут живе одна бідна вдова з дочкою, то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялись.

Петро (в сторону). На Наталці!.. (Успокоясь.) Но Наталка не одна на світі. (К Миколе.) Так, видно, Наталка багата, хороша і розумна?

Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тільки не багата. Вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Микола. В Полтаві.

Петро (с ужасом). В Полтаві!..

Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братику мій рідний! Скажи по правді: чи давно уже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються?

Микола. Як тут вони живуть... (Говорит протяжно, как будто в мыслях рассчитывает время.) Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.

Петро (вскрикивает). Так він умер!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нічого, нічого... Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.

Микола (бьет себя по лбу и делает знак, как будто что-то отгадал, и говорит). Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюся, тільки послухай:

Вітер віє горою,
Любивсь Петрусь зо мною,
		Ой лихо, не Петрусь,
		Лице біле, чорний ус! (2)
Полюбила Петруся
І сказати боюся,
		Ой лихо, не Петрусь,
		Лице біле, чорний ус! (2)
А за того Петруся
Била мене матуся,
		Ой лихо, не Петрусь... (2)

Де ж блукає мій Петрусь,
Що і досі не вернувсь?
		Ой лихо, не Петрусь... (2)
Я хоть дівка молода,
Та вже знаю, що біда.
		Ой лихо, не Петрусь,
		Лице біле, чорний ус! (2)

А що, може, не одгадав? (Обнимает Петра.)

Петро. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припівала сю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер...

Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо, може, і не її засватали.

Петро. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив мені, що ти їх родич, чи не можна тобі довідаться о сватанні Наталки? Нехай буду знати свою долю.

Микола. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Та скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати і сохнути з печалі. Нащо їй вспоминати об тім, якого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скільки я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. (Уходит к Терпилихе.)

Петро (один). Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тогді і любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим потом копійку, спішив, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; но вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі. Все, здається, близило мене до щастя; но, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сосідові все удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано. (Поет.)

У сосіда хата біла,
У сосіда жінка мила,
А у мене ні хатинки, (2)
Нема щастя ані жінки. (2)

За сосідом молодиці,
За сосідом і вдовиці,
І дівчата поглядають, — (2)
Всі сосіда полюбляють. (2)

Сосід ранше мене сіє, —
У сосіда зеленіє,
А у мене не орано (2)
І нічого не сіяно. (2)

Всі сосіда вихваляють,
Всі сосіда поважають;
А я марно часи трачу, (2)
Один в світі — тільки плачу. (2)

Выборный. Ти, небоже, і співака добрий.

Петро. Не так, щоб дуже — от аби-то.

Выборный. Скажи ж мені, відкіль ти ідеш, куда і що ти за чоловік?

Петро. Я собі бурлака; шукаю роботи по всіх усюдах і тепер іду в Полтаву.

Выборный. Де ж ти бував, що ти видав і що чував?

Петро. Довго буде все розказовати. Був я і у моря, був на Дону, був на лінії, заходив і в Харков.

Выборный. І в Харкові був? Лепський то десь город?

Петро. Гарний город; там всього доброго єсть, і я в театрі був.

Выборный. Де? В театрі? А що се таке театр, город чи містечко?

Петро. Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок. Туда ввечері з'їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на комедію.

Выборный. На комедію (знак удивления). Ти ж бачив, пане брате, сю комедію, яка вона?

Петро. І не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться.

Возный. Що ти тут, старосто мій — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?

Выборный. Та тут диво, добродію; сей парняга був у театрі та бачив і комедію¹ і зачав було мені розказовати, яка вона, та ви перебили.

Возный. Комедія, сиріч, лицедійство. (К Петру.) Продолжай, вашець...

Петро. На комедії одні виходять — поговорять, поговорять та й підуть; другі вийдуть — те ж роблять; деколи під музику співають, сміються, плачуть, лаються, б'ються, стріляються, колються і умирають.

Выборный. Так така то комедія? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смерті; нехай їй всячина!..

Возный. Они не убиваються і не умирають — теє-то як його — настояще, а тільки так удають іскусно і прикидаються мертвими. О, якби справді убивалися, то б було за що гроші заплатити!

Выборный. Так се тільки гроші видурюють! Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан возний, лицемірство?

Возный. Не лицемірство, а лицедійство.

Выборный. Ну, ну! Лицедійство...

Петро. Мені полюбилась наша малоросійська комедія; там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько².

Выборный. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили.

Петро. Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Выборный. Москаль? Нічого ж і говорити! Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

Петро. Климовський був письменний, компоновав пісні і був виборний козак: служив в полку пана Кочубея³ на баталії з шведами під нашою Полтавою.

Возный. В полку пана Кочубея? Но в славнії полтавськії времена — теє-то як його — Кочубей не бил полковником і полка не іміл; ібо і пострадавший от ізверга Мазепи⁴ за вірность к государю і отечеству Василій Леонтійович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.

Выборный. Так се так не во гнів сказати: буки-барабан-башта, шануючи бога і вас.

Возный. Великая неправда виставлена пред очі публичности. За сіє малоросійська літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту.

Петро. Там і Іскру⁵ почитують.

Возный. Іскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським і пострадал вмісті з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталії; то думать треба, что і полк не єму принадлежал во врем'я сраженія при Полтаві.

Петро. Там Прудиуса і писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нібито царську казну затаїли.

Возный. О, се діло возможне і за се сердиться не треба. В сім'ї не без виродка — теє-то як його. Хіба єсть яка земля, праведними Іовами⁶ населена? Два плута в селі і селу безчестя не роблять, а не тільки цілому краєві.

Выборный. От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого. Коли не піп...

Возный (перебивая). Полно, довольно, годі, буде балакати. Тобі яке діло до чужого хисту? Ходім лиш до будущої моєї тещі. (Уходят.)

Петро (один). Горько мені слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив більше всього на світі; для которої одважовав жизнь свою на всі біди, для которої стогнав під тяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збирав докупи, щоб розбагатіть і назвать Наталку своєю вічно! І коли сам бог благословив мої труди, Наталка тогді достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет.)

Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та сів над водою.

Сівши над водою, проклинає долю:
Ой доле, ти, доле, доле моя злая!

Доле моя злая, чом ти не такая!
Чом ти не такая, як доля чужая?

Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш,
І що мені миле, і те однімаєш.

Не спасибі долі, коли козак в полі,
Бо коли він в полі, тогді він на волі.

Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мні в поле,
Тогді б ти згадала, кого обижала.

Петро. А що, Миколо! яка чутка?

Микола. Не успів нічого і спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщала на час сюда вийти.

Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Наталка (выходя поспешно). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.

Микола. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?

Наталка (печально). Посватана... Що ж робить, не можна більше сопротивлятися матері. Я і так скільки одвильовалася і всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?

Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не гріх тобі тепер надо мною сміятись! Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.

Микола. Петра? (Поет.)

Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус.

Наталка (заплакала). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Помолчав, указывает на реку.) Бачиш Ворскло?.. Або там, або ні за ким.

Микола (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.

Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і совсім не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.

Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, піду лучче додому. (Хочет уйти.)

Микола (удерживает). Пожди, одно слово вислухай та й одв'яжись од мене.

Наталка. Говори ж — що такеє?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то він взявся?

Микола. Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного.

Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не гріх побачитись, я іще не вінчана... Та ти обманюєш!..

Микола. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!

Микола (поет).

Поблукавши, мій Петрусь
До мене оп'ять вернувсь.
Ой лихо, не Петрусь,
Лице біле, чорний ус.

Петро. Наталко! В який час тебе я встрічаю!.. І для того тільки побачились, щоб навіки розлучитись.

Наталка. О Петре! Скільки сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи іще ти любиш мене, а за себе — божусь...

Микола (перебивает). Об любві поговорите другим разом, ліпшим часом; а тепер поговоріте, як з возним розв'язаться.

Наталка. Не довго з ним розв'язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!

Петро. Чи добре так буде? Твоя мати...

Наталка (перебивает). Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.

Петро. Возний — пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір'ю треба подпори і защити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не помощ подам.

Наталка. Петре! Не так ти думав, як одходив!

Петро. Я одинаковий, як тогді був, так і тепер, і скажу тобі, що і мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного.

Микола. Трохи Петро неправду говорить.

Наталка. Одгадую своє нещастя! Петро більше не любить мене і йому нужди мало, хоть би я і пропала. От яка тепер правда на світі!