Наталка Полтавка

Іван Котляревський

Наталка.

Підеш, Петре, до тієї, як тепер любиш,
Перед нею мене, бідну, за любов осудиш.

Петро.

Я другої не полюбив і любить не буду,
Тебе ж, моє серденятко, по смерть не
						забуду.

Наталка

Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.

Петро

Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.

Наталка

Я жизнь свою ненавиджу, з серцем
						не звладію,
Коли Петро мій не буде, то смерть заподію.

Петро.

Коли вірно Петра любиш, так живи для його,
Молись богу, моя мила, не страшись нікого.

Бог поможе серцям вірним пережити муки;
Душі наші з'єдинились, з'єдинить і руки.

Микола. Так, Наталко! Молись богу і надійся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде.

Наталка. Я давно уже поклялась і тепер клянусь, що кромі Петра ні за ким не буду. У мене рідна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

Петро. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

Наталка. Петре! Любиш ти мене?

Петро. Ти все-таки не довіряєш? Люблю тебе більше, як самого себе.

Наталка. Дай же мені свою руку! (Взявши руки.) Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.

Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тільки не здригнулась, но і другого піддержує. (К Наталке.) За се заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно і без тебе славне. (Поет.)

Ворскло річка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед поліг головою.

Ворскло зріло
Славне діло:
Як цар білий,
Мудрий, смілий,
Побив шведську вражу силу
І насипав їм могилу.

Козаченьки
З москалями
Потішились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всій Росії в вічну славу!

Петро. Отже ідуть...

Микола. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.

Выборный. Що ви тут так довго роздабарюєте?

Возный. О чем ви — теє-то як його — бесідуєте?

Терпилиха (увидя Петра). Ох, мені лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Терпилиха. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!

Петро. Ні, се не мара, а се я — Петро, і тілом, і душею.

Возный (к выборному). Що се за Петро?

Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець.

Возный (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній.

Наталка. Почому ж він лишній?

Терпилиха. І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити.

Петро. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з богом те, що начали.

Наталка. Не так то легко можна окончити те, що вони начали.

Возный. А по какой би то такой резонной причині?

Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.

Возный. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.

Возный (к Терпилихе). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.

Выборный. О, так! так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.

Терпилиха (со страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіте і до вінця ведіте.

Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

Микола. Що то тепер скажуть?

Выборный. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!

Терпилиха. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.

Возный и выборный (вместе). Вон, розбишако, із нашого села зараз... І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.

Терпилиха. Зслизни, маро!

Петро. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Отворачивается и утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный.)

Терпилиха (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!

Выборный. Що не говори, а мені жаль його.

Микола. На чім то все се окошиться?

Возный (Петру). Ти, вашець — теє-то як його — куда тепер помандруєш?

Петро. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюда не вертатись... Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги.) Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.

Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце.) Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моїй жизні конець недалеко... (Склоняется на плечо Петру.)

Терпилиха (подбегает и обнимает Петра). Петре!

Наталка (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!

Микола (выборному). А тобі як він здається?

Выборный. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!

Возный (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє... (К Терпилихе.) Ветхая деньми! благословиши лі на благоє діло?

Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.

Возный. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит.) Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, чтоб зробив її благополучною. (К зрителям.) Поєліку же я — возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: «Где два б'ються — третій не мішайсь!» і твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш.

Петро и Наталка (когда возный говорит к зрителям, обнимают мать, а по окончании говорят). Мати наша рідная, благослови нас!

Терпилиха. Бог з'единяєть вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію...

Микола. От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.

Выборный. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії.

Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і заслужить прозвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, того нічого не забудеш.

Ой я дівчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
	Дівка проста, не красива,
	З добрим серцем, не спесива.
Коло мене хлопці в'ються
І за мене часто б'ються,
	Но я люблю Петра дуже,
	А до других мні байдуже.
Мої подруги пустують
І зо всякими жартують,
	А я без Петра скучаю
	І веселості не знаю.
Я з Петром моїм щаслива,
І весела, і жартлива,
	Я Петра люблю душею,
	Він один владієть нею.

Начинаймо веселиться,
Час нам сльози осушити;
Доки лиха нам страшиться, (2)
Не до смерті ж в горі жити. (2)

Нехай злії одні плачуть,
Бо недобре замишляють;
А полтавці добрі скачуть, (2)
Не на зло другим гуляють. (2)

Коли хочеш буть щасливим,
То на бога полагайся;
Перенось все терпеливо (2)
І на бідних оглядайся. (2)