— Гей, ви, невірні! — гукав Абібула. — Ви хочете чуда, коли ви наскрізь зіпсовані, немов червиве яблуко. Ви єднаєтесь із невірними, з гяурами... переймаєте їхні звичаї й їхні думки... Ми були сильні, поки держались окремо, поки йшли за пророком... О вірні, казав пророк, єднайтесь тільки поміж собою... Ви любите невірних, а вони вас не люблять... Коли вам добре — вони засмучені, коли вам зле — вони радіють... — Неправда, вони великий народ, вони сильніші від нас, бо розум у них дужчий, менш забобонів... Вони освічені... Годі цуратися їх, нам треба в них узяти все, що мають краще... Інші часи настали... Піднявся з-за столу якийсь правовірний, здоровий як бик, насунув на голену голову шапку і стукнув люлькою у стіл. — А я кажу — розпуста! — гукнув він на всю кав’ярню. — Ви п’єте горілку... Забули бога... мечеті пустують, скрізь бейнамази... Очі в нього лізли на лоб й обличчя налилось кров’ю. Усі схвилювались. Мертві фігури хаджі ворухнулись по софах і перестали пахкати з люльок. Молодь була обурена. Усі кричали. — Ви темні... ваші мулли і ваші дервіші! — гукали одні. — А ви гяури!.. — Ви держите народ у темноті, а ми бажаємо розвою... — Дозвольте, дозвольте! Я хочу спитати! — скрикнув один молодик. Заворушив тонкими вусами й лукаво підморгнув оком. — Скажіть мені, чи правда, що хто почав як злодій, скінчить як дервіш? Розлігся сміх... Бекір звищав і ляснув себе по стегнах: — Ч-чорт його знає... Хаджі обурились. В Абібули тремтіли руки й білі уста безгучно ворушились. — Стійте, стійте, чого ви сваритесь! Я краще розкажу вам одну історію, — гукнув Рустем. — Кажи! Кажи!.. Се зразу втишило галас. Усі любили послухати казку. Хто встав, знов сів на місце. Забряжчали посудою, засьорбали каву й запахкали з люльок. Дим знявся під стелю. Мекка й Медіна заграли вогнями. Правда, хаджі були ще лихі; недобрий вогник не згас іще в їх очах. Ну, що той грішник розкаже? Рустемові дав хтось стілець. Він сів, обтер вуста, поправив фез і, злегка погойдуючись, почав: — Ну, слухайте ж... У ті давні часи, коли казкам іще йняли віри як правді, коли верблюди були ще блохами, черепахи й жаби літали у повітрі, а мінарети схилялись до річки, щоб напитись води, був собі один анатолійський шейх. І трапилось так, що треба було когось послати йому в далеку дорогу у пильній справі. Кличе він до себе старого дервіша, дає йому свого любимого осла і каже: «їдь, брате». Поїхав дервіш і опинився швидко в пустині. Їде і все собі думає, як би йому краще доглянути осла. Бо той осел та був любимчик шейхів. Як схудне або заслабне в дорозі, шейх буде гніватись. Тож дервіш не їсть сам, не п’є, а доглядає осла. Поїть його з міхів, годує, жалує. Де важко їхати, пісок глибокий, — злазить із осла, йде пішки. Щоб скучно не було ослові — з ним розмовляє. Все дума догодить шейхові і його любимчику. Себе не жалує. Стане на ніч під пальмами, всю ніч не спить — усе пасе ослика. Тільки про те й думав старий. Та як не глядів, як не старався — сталась пригода: заслаб осел у пустині та й здох. Лежить на жовтім піску, витягнув ноги, вишкірив зуби, а волохатий живіт — так, як гора. Сів над ним дервіш та й плаче: «Ну як я з’явлюся перед шейхові очі? Що йому скажу? Чи я ж не беріг його, мов рідного батька, як власну дитину, не поїв, не годував, не жалував? Не повірить шейх, скаже, що я в тому винен. Та й справді, хороший був ослик, людяний, смирний, слухняний. Жалко скотину, так жалко, мов брата». Плаче невтішно дервіш, ллє сльози на жовтий пісок, ридає. Не їсть, не п’є, не шукає розваги. Аж ніч настала. Зійшли великі зорі, блищить, як срібло, пісок, біліють далекі горби... Сидить на піску дервіш у великій розпуці, а коло нього чорніє тіло осла, немов нечисте сумління. Уже й сонце сходить, день настає. Бачить наш дервіш, що ніщо не поможе, біди не поправиш. Випорпав яму, поклав осла, засипав піском, сів над могилою й плаче. Плаче й не може спинити сліз, що так і ллються на гарячий пісок. Коли так згодом надходить якийсь караван. Ревуть верблюди, летить хмара піску, мотаються горби верблюжі. Побачив отаман, що щось чорніє в пустині, спинив караван. Підходить, аж там сидить білобородий дервіш над свіжою могилою й плаче. Вклонився отаман. «Чого так плачеш невтішно, старче?» — питає. «Як же не плакать, ефенді, як не вбиватись... Умер... Ще вчора живий був, здоровий, а нині лежить, захований в землю...» Й заплакав сильніше, бо людський голос витиснув із серця рясніші сльози. «Не плач, чоловіче божий... потішся. Усе живуще має однакову долю, все, що живе, мусить врешті померти...» — потішає отаман. Підійшли купці із каравану, розділили горе старого, потішили ласкавим словом, а врешті проказали молитву над гробом, хто кинув гроші на свіжу могилу, хто хліба для старця — й поїхали далі. А дервіш усё сидить на тому ж місці, сумний, невтішний, не знає, як повернути до шейха, занести вістку про нещасну долю осла. Уже й другий караван надходить. Питають, що сталось. «Ой поховав... — відказує дервіш. — От тільки сьогодні піском засипав...» І показав рукою на свіжу могилу, — говорити не може за слізьми та жалем... Рустем урвав і обвів слухачів оком. Усі були скуплені та зацікавлені. Чорна кава стигла у філіжанках, сині струмочки диму ліниво здіймались із люльок, і причаївся жар у печі під сивою шапкою попелу. Бекірові очі горіли, як дві жаринки, червоні вуха світились, як місяць на сході. — Ну, — почав знову Рустем, — побачили ті, що на могилі гроші, десь, певно, недурно люди їх наскидали, поклали й свою частину до купи, наскидали старому харчів, лишив хтось рушник, щоб бідний дервіш у пустині міг до намазу умити руки, й подались у свою дорогу. А дервіш лишився. Сидів він день, сидів він другий у глибокій жалобі, вкінці заспокоївся трохи, і думки обсіли стару його голову. Чи варто вертатись до шейха? Та й із чим вертатись? Діла не справив, осел пропав... Тільки розсердить шейха. Чи не краще лишитись на місці? Тут непогано. І гроші складають, харчі йому звозять. Є з чого жити. Хай шейх подума, що він збивсь десь із дороги, пропав. Подумав дервіш, подумав — та й залишився. А тим часом пішла по світах чутка, що у пустині сидить над могилою святого убогий дервіш і плаче з горя, а та могила й святий новітній роблять великі чуда. Слабим вертає здоров’я, сумних потішає, навіть мертвим дарує життя. Почали звідусюди з’їздитись люди, почались молитви над ослячим гробом, і справді діялись чуда. Дервіш зібрав грошей силу-силенну і забагатів. Збудував над могилою красне тюрбё, укрив могилу дорогим оксамитом. Ба, незабаром і сам став відомим шейхом, поставив теке, прийняв дервішів та вславився врешті ще більше, аніж той шейх, якого покинув... Рустем мусив спинитись. Мертві фігури хаджі заворушились; якийсь невиразний гомін розлігся в кав’ярні. Люльки задиміли, як димарі, а чорні очі спахнули, як вовчі. Та раз почав, треба кінчати. Рустем вів далі: — Минуло так щось кілька років. От раз їде той старий шейх, в якого колись пропав осел та дервіш. Старий уже, аж білий. Навколо його прості дервіші. Бачить, стоїть у пустині теке й пишне тюрбё. Захотілось йому перепочити у брата шейха та поклонитись могилі святого. Завернув, уходить, віддав «селям», вклонивсь могилі, коли зирк — а перед ним його давній дервіш, що пропав колись безвісти у дорозі. «Ти що тут робиш? — здивувався він. — Ти чому не вернувся до мене?» — «Ой шейху ясний, я все розкажу, ходім тільки звідси до мене в господу». Завів до себе, посадив на почесному місці і розказав усе, як було. Як пропав у дорозі осел, як він сумував та боявся вернутись додому, як люди скидали гроші та молились на могилі покійного. «Я їм забув сказати, що поховав там твого осла. Ну, як почали давати гроші, я й подумав: нехай дають... А оце незабаром я збирався їхати до тебе з подарунками — бажав покаятись. Та одно мене мучило тільки, отче святий: як тобі скажу, що люди молились на могилі осла?» — мало не плакав дервіш. Тоді старий шейх осміхнувся у білу бороду, поклав свою руку на руку дервіша, наблизивсь до його вуха й лагідно мовив: «Не турбуйсь, брате, хай тобі стане відомим, що під нашим славним тюрбе похований дід сього осла». — Ха-ха-ха! — вибухла молодь голосним сміхом. Але в той регіт увіллялось щось грізне, негармонійне, немов далекий грім. Наче хмара нависла у кав’ярні. Посуда враз брязнула, стукнули люльки об стіл, обличчя скривились із гніву. Щось лиховісне було у гарячім повітрі кав’ярні, і навіть Мекка й Медіна злорадно заграли вогнями. От-от щось буде. Се всі почували. Високий татарин, здоровий як бик, витріщив очі й поводив ними навколо, немов збирав по обличчях ужинок гніву. Урешті скочив. Зірвав із голови шапку і гримнув нею об землю. — Собака! Той крик захриплого горла покрив загальний регіт та гвалт. Рустем звівся на ноги. — Чого вчепився? Не хочеш слухать — не слухай... — Він так розказав, як стоїть у казці! — кричала молодь. — Брехун! Гяур! Грішник! — хрипіли старші. Усі схопились, щоб зупинити бійку. Та було пізно. Татарин стояв уже перед Рустемом, сердитий, роз’юшений. Його голова, голена й кругла, немов кавун, здіймалась над усіма, а жили на в’язах були напружені й грубі, наче мотузки. — Гяуре, вигнаний батьком! — кричав татарин. — Ти зважився сміятись із правої віри, із наших святих!.. — Геть! — скрикнув Рустем і схопив у руки стілець. Кров зашуміла йому в голові. Він уже добре не тямив, що було далі. Знав тільки, що його б’ють і що він б’є. Не чув круг себе крику, не бачив грізних очей, ліз просто на ніж, сліпий, сп’янілий, з одним бажанням — перемогти. |