Під мінаретами

Михайло Коцюбинський

Дивився.

— Що вона пише? Що написала?

Почав збирати шматочки, складати докупи. Руки тремтіли, гнів спливав жалем.

Складав базгранину, злучав кривульки, мов дикі колочки, що ранили серце.

Читав і плакав.

З жорстокого слова хтів видушити краплю надії, бив камінь об серце, щоб викресати іскру.

А може... А може, бур’ян не розрісся, може, ще можна виполоти хопту? Сам винен... Давно не бачив... ота пригода — дурна, непотрібна...

І сів писати. Благав зустрічі, хвилини, хоч слова...

Тут гинуло в нього не лиш кохання, а грунт під ногами... тут гасло світло, яке так трудно було добути...

Скінчив. Вийшов на вулицю.

Де б могла бути Айше?..

Блідий, непевним кроком блукав по вулицях, шукав. Стрічні хаджі відвертались від нього, немов жахались грішника. Закупив по дорозі мало не цілу крамницю, щоб ублагати Айше. Де б вона могла бути?

Знайшов урешті під мостом, біля фонтана, коли сповняла кухоль водою. Впхав їй до рук солодкі пакунки, благав, щоб зараз бігла. Стежив, як нісся жовтий халатик поміж домами, бажав, щоб швидше щез із очей блискучий фез, на якому зірками грало вечірнє сонце. Стояв на місці, і серце билось у нього тривожно. Дітвора біля нього крутилась — червоні фези, квітчасті халати, аж в очах рябіло. Ганяли зграї собак, голодних, худих, сердитих. Білі мури рожевіли на сонці, летів по дорозі рожевий пил, і тихо дзюрчала вода фонтана. Спішили байдужі люди, торохтіли вози по каменистій дорозі, і тихо, як привиди, пливли попід стінами білі жінки. Життя точилось своєю чергою, і мов тікали від нього вгору стрункі мінарети, що підпирали блакитну баню, як мармурові колони.

Рустем чекав. Кожна хвилина здавалась за цілі роки. Та ось!.. Ну, врешті. Біжить Айше, як золота кулька, й червоні кіски женуться за нею, немов проміння. Засапана, очі горять. Прибігла і вткнула Рустемові у руки назад його лист...

Мір’єм не прийняла... не хоче.

Ага! Не прийняла? Ну, добре... ну, дуже добре. Рустем хоче сміятись. Значить, мури міцні ще... Ті, що він думав звалити... Стоять, рожевіють, немов не винні, немов сміються. Що ж, добре. Нехай сміються. Ще прийде день, що стануть із них лиш купи грузу. Коли не зможуть більше держати в тіні людські оселі, заступати світ сонця... А тепер — хай рожевіють... хай висисають кров серця... Холодні, бездушні, прокляті!..

Рустем зняв руку, гнівний, ображений, і, мов живій істоті, грозив мурам...

А діти крутились біля Рустема, сміялись і щебетали:

— Афуз, Афуз!.. Він сам до себе говорить!..

— Джіафере!

— Що скажеш, Рустеме?

— Я хочу звідси тікати...

— Як «звідси»?

— З Бахчисарая. Мені тут тісно... Я тут не можу. Хочу прохати, щоб мені швидше дали мектеб на селі...

— Чого поїдеш? Не їдь...

— Не їхать? Чому?

— Ну, бачиш, ти вже тепер здоровший, хоч ходиш такий похмурий, немов не знать що сталося. Я досі мовчав, а тепер мушу сказати: тобі не дадуть мектебу. Тобі вже навіть відмовлено. Останні події тобі нашкодили. Всі, що у нас мають силу, що уважають себе цвітом народу, — всі проти тебе. Вони кричать на роздоріжжях, що ти небезпечний. Навіть сам муфтій¹ уже знає про тебе.

— І тут стіна. Знов мур став на дорозі...

— Що кажеш?

— Я кажу, що в нас куди не піткнешся, наскочиш на мур. Загородили муром від світу жінку, склали стіну забобонів, і мур темноти стоїть міцний ще, немов фортеця. А ти розбивай собі голову об ті мури, трощи своє щастя...

— Ну, знаєш, ти вже занадто. Ти ж сам казав недавно, що мури пощербились. Май ясне серце і не сумуй. Невже ти не будеш сміятись із того, що мулли у мечетах кленуть тебе перед народом? Он іще недавно у джуміджамі, у соборнім мечеті, хатіп рівняв тебе з вовком, що краде вівці з кошари. Та то байдуже. Ти знаєш приказку: «Перше ніж запалає вогонь, мусить вибухнути сірий дим...»

Рустем ходив по хаті, повісив голову, і тіні вкрили його обличчя.

Замовк і Джіафер.

Так трудно... так тяжко... Ідеш вперед, як у тернах, що рвуть твоє тіло... За кожний здобуток платиш ціною крові... Простуєш до світла — і замість його стрічаєш вогник, дрібний, мінливий, як у багні... блимне, сховається, засвітить знову — і згасне. Як Мір’єм... Ах, годі, забути, не згадувати краще... Забігти кудись далеко, забути, загоїти болячку... Як звір, що тіка до нори й зализує там тяжкі свої рани...

— Поїду...

— Куди?

— А світ за очі... Аби лиш звідси...

— А наше діло? А товариство?

— Вас тут багато...

— Стидайсь, Рустеме...

— Стидатись? Ха-ха! Хай тим буде стидно, що... Ах, ти не знаєш... Ти нічого не знаєш... Коли ти садиш зерно... розумієш, коли ти в поті чола скопаєш грунт, вкладеш у нього зерно, поллєш гіркими... коли дочекаєшся врешті стебла і сповниш надією серце... І от тоді, розумієш, за одну ніч виросте пишний бур’ян, заглушить стебло, і коли прийдеш на сході сонця — застанеш лиш мертве бадилля — а! Ти знаєш, яка тоді пустка у серці?..

Очі в Рустема блищали, губи тремтіли, він мало не плакав.

— Поїду... Кажи, що стидно, кажи, що хочеш, а я не можу...

Він бігав по хаті, і серед тиші лунали кроки гучно й тривожно...

Раптом стукнули двері.

— Хто там?

То був Бекір.

Влетів у хату якийсь не свій, червоний, радісний і засоромлений. Щось хотів казати — і не знаходив слів. Став біля дверей і дививсь на Рустема.

Рустем зупинився:

— Чого ти, Бекіре?

Тоді Бекір зваживсь. Підбіг до Рустема й, хвилюючись та заїкаючись, почав кидати слова, швидко, безладно:

— Ч-чорт його знає... Ти не ходи у кав’ярню... Плюнь на ефенді Мухтара. Він каже... Я кажу: «За що?» Він каже: «Мені не треба такого слуги. Рустем — гяур, невірний... На, — каже, — неси йому гроші, що заробив у мене... бачити, — каже, — не хочу...» Ах ти собаче вухо... Ах ти копиця гною!.. Так мені, знаєш, кров й ударила в очі. Ч-чорт його знає... Я йому кинув гроші додолу: «Неси собі сам. Я більше у тебе не служу, бо й я таких думок, як і Рустем!..»

— Як ти сказав?

— Я кажу: «Я таких думок, як і Рустем, хай тебе вхопить шайтан із твоїм багатством!..»

Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів від обурення і в очах стали сльози.

Рустем не вірив. Чи ж може бути?

— Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в очі? Плюнув у лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..

Рустем ухопив Бекіра за плечі і дививсь йому в очі, немов не вірив, що сьому правда.

— А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав іще грошей? Як ти поїдеш?

Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув:

— Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш... і Джіафер. Я буду з вами... Ч-чорт його знає — мені з вами найкраще...

Очі в нього стали ще більші і блищали від сліз.

Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди, — велике, радісне, тепле, — і било в серце, як хвиля...

— Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? — гукав. — Він таких думок, як ми... Він наш... Покинув службу лиш через мене, він став за мене, тоді як другі... Ти чуєш?

Джіафер осміхався:

— Ну, от бачиш, зерно не все гине, не скрізь його глушить бур’ян. Та що тобі з того: ти ж однаково їдеш...

Бекір підвів на Рустема здивовані очі. Тоді Рустем ухопив Бекіра за плечі і, показуючи на Джіафера, скрикнув:

— А ти йому не вір... чуєш, не вір йому!.. Я нікуди не їду...

І коли так стояли всі три, схвильовані і радісні, у вікна знадвору прилинув спів.

Жалібний, дикий, розпачливий спів мінаретів.

Він линув під небо, падав на землю, бився між горами, і плакав, і кликав усіх правовірних прийти до аллаха благати рятунку...