Некультурна (скорочено)

Ольга Кобилянська

З її оживлених темних очей б'є безжурність, з кождого руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом — дитиняча наївність!

— Сама з себе веселію. Нічо не дошкулює мені... моцна-м, гори розсаджувала би, а тепер... Але й тепер я не дамся! Хоть мої руки тепер не ті, що були, але й тепер, якби хто прийшов... ну, най би прийшов! — Вона підняла бистрим рухом стиснений дрібний кулак і погрозила ним.

— Овва, Параско! хтось би вашого кулака дуже боявся! — закинула пані.

— Боявся не боявся, але я не боялася б! Мій кулак знали добре всі замолоду, та й і в Гаврісана. Ніхто не міг його в мене отворити; і по два люда пробують і не можуть. Жоден парубок, жоден чоловік; я все за перстінь закладалася.

Один молодий чабан, волох, файний, моцний гаргат¹, напосівся був отворити в мене кулак — за перстінь. Дурів, — додала зниженим голосом, усміхаючися свавільно, та й сплюнула. «Отвориш ти його в мене тогді, як курка запіє», — кажу йому; а він лиш сказав: «гай-гай!» і більше нічо.

Трафилося відтак, що я носила сіль до стини. Мабуть, знаєте, що то «стина»? Чабанія, де люди літують з вівцями, де їх доять і вурду і бриндзу роблять. Збита з дощок колиба на якій-небудь горі на пасовиську. Збігаю я вже з гори — сама одна, навкруги ліси, трави аж давлять... збігаю та співаю собі голосно... Нараз чую: надлітає луна, голосна... і тягне «у-х!!».

Дивлюся на противну гору, де під лісом безмежна левада, на ній біліється товар, пасеться, — а з-поміж нього збігає, ніби куля, молодий чабанисько... Довге чорне волосся теліпається йому коло шиї по плечах...

Пізнав мене. Ревнув, вибачте за слово, не до вас мовлячи, як бугай — ну, здурів...

Я намахала на нього кулаком та й в ноги.

«Біжи, — гадаю собі, — здогониш ти мене, як поскакаєш головою за мною». А він таки збіг! Я спряталася за смереки, пукаю зо сміху!

Він станув та й роздивлюється, як той вовк голодний.

— Ігі! — крикну я нараз та й виходжу з-за деревини. «Сліпаку — я тут!» Він кинувся до мене — істинний вовк.

— Тепер ти отвориш кулак, — каже він і дивиться, як нечистий. Іскри сипляться йому з очей, в тварі сам міниться.

— Не отворю, — кажу.

— Отвориш!

— Не отворю!

— Будем видіти!

— Будем...

Він кинувся, як бішений, на мене і відразу роздер на грудях сорочку. «Будем видіти! — сопить, — хто запіє, як курка», і валить до землі.

Тогді я... не дай, Боже!., «мой, мой, мой!» — зойкнула лише і стала боротися. Боролася на смерть!!

Що він моцний, розбішений, змагається звалити, а що я не даюся!..

«Запієш ти, запієш!» — стогне і хапає за гортанку, щоб кинути до землі.

— Запієш ти! — я йому, і як затну зубами в його руку, аж заскавулів!

Заскавулів, а я зірвалася на ноги та й на нього!

Він до мене... аж страшний; відай, вбити хотів, але я не ждала і в лице йому геп! і вже не боюся більше.

— Видиш, кулак? Видиш? — реву. — А зуби видиш? Як котюга, пірву тебе, заїм, розшарпаю, мой, мой, мой!

А сама так і підійшла близько і дивлюся на нього, а з лютості — гину!..

Він стояв блідий, як смерть, без капелюха, що злетів йому з голови, і мовчав.

— Розбійнику, — кажу йому і махаю обома кулаками, — ти гадаєш, я з такого роду? Ігі на тебе! — Сплюнула і пішла.

Тогді він підняв капелюх з землі і вернув назад на гору. Я вже далеко була, далеко вже на хребті другої гори, як він заграв в трембіту. Сумно грав він тогді. А відтак пізніше розказував Гаврісанові, що плакав...

Такі були в мене отсі кулаки.

— І ви не боялися, Параско?

Вона глянула на питаючу ще розпаленими очима. — Чого? — питала. — Нехай отсе боїться! — кликнула і вхопила бурливим рухом мале песятко, що спало скулене недалеко неї, і притиснула його пристрасно до себе. — Отсе, коли я стеремкочу на нього, як мені забагато дзявкотить; а не я! — І розсміялася вже м'яким сміхом. — Хто би був дурний боятися!..

У Гаврісана була я до товару.

В мене коні та воли, а хатня робота мені байка.

Недовго потім, як я боролася з чабаном, післав пан Куба звідси, з міста, по мене. Нехай прийду до нього сюди додому служити, наказував.

Я не хотіла.

— Я не наймичка до міста, — кажу, — а зарібниця. Піду, звідки-м прийшла. Дороги мені не страшно.

— Нехай прийде, — каже, — Параска сюди! Тут в мене є вдовець з її краю, наймит — газда, Юрій, що її засватає, і будуть разом в мене служити!

— Най сватає, кого хоче! — кажу. — Не піду.

І не пішла-м.

Він знов прислав.

— Ні, — кажу, — не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?

І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені Бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили — щаслива!

— Сама з себе! — докінчила пані мов до себе...

— Або я знаю? Щаслива!

— Параско, коли ти заплачеш? — питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.

— Як сухий дощ стане падати, — кажу, — а поки що дайте на тютюн!

А він засміється — дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, як за дитиною.

— Заплаче, — каже Гаврісаниха, — як засватається з бідою!

— За парубків не йшла, — кажу, — що сватало їх мене, і бідних і багачів, з п'ятнайцять! — а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!

— Видко, тобі життя — сонце.

— Ну, — кажу, — сонце не сонце, але і не смуток. — Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь хатою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток, то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви отсе, чи ні? Тогді наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.

Пан Куба вже йому розповідав за мене.

Казав: «Возьмеш її за жінку, буду тебе довіку тримати; дівка, як блискавиця, буде вам добре в мене». Іншим разом клептав йому знов голову: «Возьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!»

І він вибрався.

Забрав з собою одного товариша, що вже був перед тим у Гаврісана, та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...

Я була саме тогді на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш — він сам лишився у Гаврісана в селі — станув на долині і загримів: «Параско, гей-й!» — аж луна прокинулася лісом.

— Гей! — кличу назад.

— Ходи-ста!

— Чого вам мене?

— Дай вогню до люльки!

— А ваш кремінь де?

— Загубив...

— А мій в воду упав!

Він закляв на долині, а я розсміялася.

— Не йдеш?

— Вам вогню треба?

— Подаси в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!

«Зачарувало б тобі язик за твою новину!» — гадаю собі з тим і стуманіла. — Прийшов! Що з того має бути?

Відтак не знала, як збігла в долину.

Знаю лиш тото, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував — так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що — ей Боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв'язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби, як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогді йому її вже ніхто не відіб'є. Тогді я по хаті ходила, як по коліна в землі.

І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило... чудно мені так — смерть...

А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, вже всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.

І пішла я — вірите, чи ні?

— І на яке ти йдеш? — питає Гаврісаниха.

— На Боже, — кажу їй.

— Ходить, як година по людях! — каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе. — То тут, то там, не загріває місця нігде!

— Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене? — кажу.

— А як трафиш зле?

— Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.

— Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)! — сварить Гаврісаниха. — Хоть парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то — бойко!

— Або я йду за нього? — кажу їй. — От — іду!

Гаврісан сплюнув. — Тьфу! — каже, — дівка здуріла.

— І не страшно тобі, мой?

— Чого? Світ Божий, а не його.