Некультурна (скорочено)

Ольга Кобилянська

Не страшно мені. Чому не йти? — гадаю собі. Піду та й подивлюся на дудяну¹, і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну, певно, що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу. А він щохвилі питає: «Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув».

І пішли ми.

Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що — ей Боже! Дивлюся на гору — і не забуду його.

Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі і чорні дрібніють з трави... стоїть сам один та й плаче в трембіту... Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом почерез гори «у-х!..», аж в серцю відбилося. Тільки і виділа я його.

— Що се? — питає Юрій, та й дивиться боком.

— Се чабан за Параскою! — каже його товариш. — Злюбив її.

— Чому ж ти за нього не пішла? — звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.

— Банно вам? — кажу.

— Ящірко!..

— Не мала волі до нього!

І йшли ми.

Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... Вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все — привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити, — кажуть: «Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад...» А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. «Гай, гай! — погадала, — а я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!» — І запам'ятала собі добре, куди мене вели...

Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.

— Так ми не йдемо до пана Куби? — питаю.

— Чого до нього? Ти гадаєш, — каже він, — я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!

— А мені що за нього журитися? — відповідаю, та й згадала люльку... був би дав! Відтак каже: «Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти!» І дав яєць, і масла, і молока.

«Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!» — гадаю собі, а відтак встала, розгорнулася та й зварила.

При вечері нас лиш двоє. Далі ні живої душі, ні пса, ні кота, ні курки. Їда мені в рот не йде, встидно мені так, що... ей Боже!

Їла, а на нього так якби й не дивилася. При вечері каже він мені, що Бог вигадав пару!

Я мовчу. Най буде і так; що мені до того?

Відтак полягали спати.

Він казав, що трудний, а я — ну, що правда, тяжка та й довга була ся ніч для мене! Снилася Гаврісаниха, що сварила заїдно: «на яке ти ідеш»? А відтак чабан снився, що стояв самий на горі під лісом між вівцями білими і чорними, і плакав в трембіту... а потому, що намагався створити кулак та й давив до землі...

Рано мов не та встала.

Рано прийшов його брат і родина і кумнати² — ціла кумпанія.

Його брат побачив мене і сказав лиш отсе слово: «Добре ти зробив, Юрій, що привів отсю дівчину!» Всі прочі обступили мене і намовляли іти за нього. Одна газдиня, що таки добре зналася з ним, не мовлячи до вас, прибрана в намиста і срібні дукачі на шиї, в білісінький рушник, з кучерями на чолі, говорила раз по раз: «Іди за Юрія, будем жити, як сестри».

Я лиш сказала: «Без церкви не буду з ним жити», лиш то, а він вже за шапку, та й до панотця пішов. Він пішов, а я ходжу по хаті та й понадвірку і гадаю: «Утікати варе, чи йти за нього? Гаврісан прийме, бо я в нього права рука до товару; але там чабан... скаже погане слово, соромно буде, встидно... вже таки лишуся. Та й чому і не лишитися? Не з своєї голови прийшла я тут; се подійка судільниць... Та й воно-таки і не зле тут. Хата є, гроші є, корова є, а села дівочого нема!»

Так розгадувала я собі; та й пішла.

На весілля прилагодила все файно: м'яса, цілого барана, голубців, відро горівки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу. Ішла я до шлюбу, як по коліна в землі, чому? — не знаю.

Приходимо з шлюбу, а горшки порожні!

Кумпанія все з'їла! тота, що дома лишилася, з'їла, а може, і покрала; Бог святий її знає. А я закотила рукави і справила другий обід, і аж отогді було все добре.

І прожила я з Юрієм сімнадцять років. Добрий був чоловік; не бив мене ніколи. Лиш остатні три роки було мені тяжко. Пив, а роботу ненавидів. Як спорню роботу, то спорнена, а як ні, то ні. Відтак помер. Отсю хатчину, що її тепер маю, ми обоє запрацювали. Та й добре, що є.

Замовкла і витрясла попіл з люльки.

— Тепер ви так самі, Параско, — заговорила пані по довшій мовчанці.

— Та сама. — І здвигнула байдужно плечима.

— І не скучно вам, от так завсігди самій сидіти?

— Не скучно. Роблю роботу, в хаті, понадвірку, курю — і не скучно мені ніколи. Ей, де скучно! — додала так, якби собі глузувала з чогось.

— А взимі?

— Та й взимі так. Ходжу по дрова, пряду, деру пір'я. Маю карти і ворожу... все в неділю по обіді ворожу; а не раз і ввечір, як є час.

[...]

І досі вона ще сама.

Газдує, вештається по своїй хаті і своїм городі і гуртом тягнуться за нею її собачка, кури, кіт і дві білі плекані безроги, котрі назвала іменами Іван і Параска.

Часом ходить на роботу до деяких газдів до сіна. Ся робота наймильша їй над усе. В неділю прибирається кокетливо і йде до церкви, а по обіді — або відвідає її хто, а як ні, розпирається вигідно на призьбі — коло себе своє звичайне товариство — і пакає люльку...

— Гай в місто! — кличуть деякі знакомі газдині, минаючи її хату.

Вона здвигає плечима і сміється.

— Загубила мошонку, нема за що купувати горівки!

— Гай, лиш так подивитися!

— Боюся, щоби мене хто не врік! Ідіть здорові самі... в мене є діти — та й погласкає то, що саме найближче коло неї: кота, або пса, або котре з курят...

А вони уражені ідуть далі.

«Яка джінгаш!» Але проте люблять її. Вона добра сусідка; знається на різних зіллях і на руку добра. Дасть що, є з всього парть — не можна гніватися на то.

Одного дня зранку видряпалася вона лісом на самий верх Магури, збираючи малини. Коли мала вже повну коновку, звернулася в сторону полудневу, де було легше сходити, бо ліс переривався великими левадами, а і гора була менше стрімка.

Сіла тут спочивати.

Була задоволена. За малини дістане найменше шість шісток — зможе собі що справити. Що? — ще не знає напевне. Добре, що буде за що...

Обтерла піт з чола — хустка, що звисала їй на плечі, була тяжка і парила її — а відтак вийняла люльку, набила тютюном і запалила.

Округ неї зелень. Видко далеко, широко, саме верхів'я інших гір, бо Магура висока гора, а небо таке чисте, синє, сіяє світлом, що мимоволі повіки на очі спадають. Високо понад всі прочі шпилі здається випинається Рарив. Його обдає темно-зелений ліс, сповитий в прозору мряку, а з того лісу близько Рарива виринають дві однакові стіни кам'яні, стоячі рівно одна проти другої, мов шпалір, що веде до пишної скали...

[...]

Широкий промінь сонця засунувся незамітно до неї і заграв на її лицю; вона вже в півсонку. Їй причувається якесь предивне, майже близьке дзвоніння, як калатання дзвінків при шиї старих овець і кіз, і свист і оклики пастухів, що тримають їх в купі.

Нараз вона в Гаврісана.

Іде з Юрієм і його товаришем і минають гору, де пасуться стада пана Куби і Гаврісана. Там чабанисько. Стоїть в леваді під лісом, з патлатим чорним волоссям своїм, сам один між білими і чорними вівцями, що дрібніють з трави, і плаче в трембіту!

Гей, як тяжко плаче він! голос трембіти розходиться тужно між горами, смутний такий... довгий... ей, Боже!

А їй в серцю так, якби йшла на смерть, так тяжко їй чомусь! Відтак утихла трембіта; згубивсь десь її голос... і паде округ неї на все чорна темінь. Їй стало лячно, і вона хапає Юрієвого товариша за плечі... «Бадіко, рятуйте!»

А він каже: «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!»

Вона з остраху зойкнула та й прокинулася...

Ні! теміні нема! довкола ясна днина і блиск полудневого сонця.

Сіла та й протирає очі, а заразом слухає... Ні, трембіти не чути нізвідки... округ неї тихо і лише ліс шумить.

Поганий сон, але і брехливий! Її щастя не може ніколи її покинути. Мошняг казав: «В тебе, каже, таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі Бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути!»

Старий такий, як він, не буде брехати!