Назустріч долі

Ольга Кобилянська

Мала Настка була вірної чутливої вдачі. Так і любила вона, напрям[ір], свою з ганчірок і вичесаного льону звиту ляльку, яку їй зробила її мати, мужичка Марфа, одної неділі пополудню, з такою ніжністю, наче була б вона сама доросла і пригортала живу, улюблену дитину до своєї груді.

— Ти потіхо — моя потіхо, — говорила вона звичайно, при тім поважно, і схилялася з любов’ю до неї. — Ти, моя пташко, моя чічко... Чи не можеш ти і хвилини посидіти без мене? Мама кличе мене, мама лає, а ти мене все задержуєш. Тепер ти з’їла, напилася... я покладу тебе під зелений корч, близько від високих соняшників, щоби тобі сонце не світило в очі, щоби тобі не обсмалило личка — і йду на часок з гусьми на пасовисько. Розумієш? Вони мусять пасти траву... потім, як будуть ситі, — гай у потік, а звідти, якби мене не було, потоком дальше й дальше до Прута. Так, моя люба Анісю.

Так називала вона свою незграбну куклу-чудовище, зроблену з старих грубих ганчірок і льону.

— До Прута. Тепер ти підеш спати, а я засплю тебе і заколишу. Ти знаєш, як молодий син панотця співає? Він співає за Прут¹, а я навчилася від нього. — Вона схиляється над предметом своєї любові, якого держала в руці на колінах, немов хотіла б заглянути йому в очі, чи він справді замикає їх до сну, чи держить їх отвореними. Потім почала вона з замкненими устами бриніти знакому українську пісню. Вона бриніла її так тихо й перейнята нею, наче б її голос не був людський, лиш окружав її, як громада бринячих комах рівномірним ритмом, підіймаючись то вище, то нижче округ голови дитини.

Потім вона перестала і здержала віддих. Поклала чудовище, що, як їй здавалося, заснуло, обережно під зелену руту, поблизу якої рядом високо виростали соняшники з зернистими плоскими обличчями, і притакнула їм. — Я йду, — сказала півголосом. — Я йду до гусей. Уважайте на дитину. Не відвертайте ока від неї. Заховуйтеся тихо і не перешкоджайте їй. Я зараз вернуся.

Соняшники послухали. Були спокійні, не обертали головки... не будили сплячої, а гляділи лиш заєдно своїми брунатними тарілковатими обличчями, окружені золотаво-жовтими листками, за малою дівчинкою, як вона відходила в сторону сонячну. Заєдно лиш в сторону сонця. А кругом бриніло. Бджоли влітали й вилітали з трьох, чотирьох убогих уліїв. Комахи гуляли в воздусі. Мотилі гралися й спочивали на цвітах... а один, званий «жалібним», з оксамитно-темними крильцями і білим краєм, летів, пливучи низько, майже аж занизько над землею і спочив хвилину, мов віддих, поблизу сплячої Анісі...

— Хто охрестив твою куклу? — спитав раз малий хлопчина дитину.

— Панотець, — відповіла мала Настка поважно.

— Панотець?

— Так. Він спитав мене раз, як вступив на подвір’я по тата, і мусив на нього зачекати, як я кличу свою ляльку — а я сказала, що вона ще не хрещена. Я не мала кумів.

Тоді він засміявся і сказав: — Ну, то клич її без кумів Анісею. Хочеш?

— Так, — сказала, — хочу. Вона дуже гарна, не правда? — додала вона і щасливо всміхнулася до хлопця.

— Ти дурна дівчина... це ж купа шмат...

— Се тебе нічо не обходить. — Боронилась вона. — Се тебе нічо не обходить. Се неправда — се Аніся.

— Аніся! — глумився хлопець. — Аніся... се ніяке ім’я. У цілім селі ніхто так не називається. Я її тобі зараз відберу! — І він підступив кілька кроків до неї.

Вона крикнула.

З червоним від злості й обурення лицем, обгорнувши одною рукою сильно стан Анісі, зігнулась і кинула камінь за хлопцем, він побіг, а вона довго гляділа за ним. Потім відвернулась. — Він хоче тебе мені відібрати, — сказала заспокоюючим голосом, — але я тебе не дам, нікому не дам, нікому тебе не дам — ти моя, моя, моя...