Назустріч долі

Ольга Кобилянська

Коли мала Настка повернула, побачила, що хата замкнена і зупинилась налякана. Куди тепер? Родичі пішли до Садагури, так казали тітці, се вона знала. І тепер мусила вона тому, що запізнилась у Калини, викопуючи свою подругу, бігти за ними. Вона рішуче вийшла на знану їй дорогу і почала поспішно бігти вперед. Ішла так може три чверті години, коли врешті вийшла на пасовисько і нараз почула гук машинових крісів. Потрясена до глибини душі, почала налякано бігти, а тяжкі сльози затемнювали їй погляд. Тепер сталося те, що мама казала. Де ж родичі? — Мамо! — гукнула вона налякано, — тату! — Оглянулася на всі боки і бігла все скоріше. Але й гук машинових крісів не уставав. Вона бігла насліпо і нараз вже не знала, де вона. Бо коли вийшла раз на широке пасовисько, стратила дорогу і наче б нараз осліпла. Думала лиш про те, якби найскорше дістатися наперед. Хотіла лише втекти від гуку машинових крісів, що страшно дзвенів в її ухах, так що їй здавалося, що кине її далі додому. Що потім ще могло б дальше статися, вона не думала.

Так бігла безнастанно. Чим дальше бігла вперед, тим більше зростав її жах. А коли вийшла на дорогу, що перехрещувалася з другою, вона неначе стратила пам’ять, а очі покрилися слізьми так, що нараз не знала, куди звернутись. Хвильку стала і гляділа безрадно вперед себе. Де була, куди ішла, навіщо ішла? Ах... так... але якою дорогою ішлося до її рідного дому? Вона вже не знала. Судорожно, майже несвідомо притиснула свою ляльку з шматів до себе і оглянулася ще раз.

...Ох, той страшний гук машинових крісів! Вона скричала голосно з переляку. Десь повинно бути передмістя. Сад... Потім здалося їй нараз, що заблистів Прут, але ні, се було все лиш рівне поле, а на тому стільки війська, як трави на листу, як її родичі звичайно називали велику кількість війська або і чого іншого. Та боже милий — що се нараз? І в воздусі зашуміло, засичало і завило щось. Щось страшного сталося. Під нею задрижала земля гірше, як від грому... Ох!! що вона проти тої громової сили? Комаха, хрущик... нічо.

Вона лежала на землі без пам’яті. Як довго так лежала і що з нею діялося — не знала. Се був гарматний вистріл, один з тих, що викликують пекло, бризкають кров’ю і розкидають куснями людське м’ясо. Врешті піднялася з лицем, з якого зникла кожда капля крові, з очима, що гляділи майже блудом — зібралася і поступила кілька кроків. Що се все значило? Де її хата? — майже заскавуліла ціла її істота. Її хата, її двері, вікна? — Вона хоче додому, стогне, не в силі видобути слова з уст. — Додому! Мамо!! — скричала. — Додому!!. — відтак зупинилася і ще більше розширила очі. Що то було на тамтім боці, по тій стороні? Військо? Сила, безчисленна, і, як їй здавалося, в гурмах раз і ще раз і знову у гурмах. Вони товпляться, ті люди, щось між ними діється; вона нічого не знає. Відчуває лише, як її щось більше і більше тягне у напрямі війська. Ні, не лише у напрямі його, але таки впрост до війська, неначе б її вітер гнав; вона відрізняє вже краску їхніх мундирів. Зеленяво-земляна краска. Се не були австрійські жовніри, се були ворожі.

Вона пропала.

Вона стоїть перед смертю. Відчуває се, не знає більше нічого... смерть... смерть... ох, а мама... Мамо! — кликнула — і вже більше нічого.

Нараз чує, як її хтось хватає за плечі мов залізними кліщами. Її руки, плечі мусять бути закровавлені. Вона не в силі обернутися. Нею шарпає щось сюди і туди. — Що се? Несе її щось? Чи іде вона сама? Ах так, вона йде. Але рівночасно її щось і несе. Нараз зупинило її щось і хтось станув перед нею. В довгім плащі, руки, як їй здавалось, мов у святих на образах, вгору...

— Стань, дитино, чого тобі тут треба? — Ох, отсе був ворог. Вона пізнала його по красці мундира.

В ній зойкнуло щось.

— Додому... але не знаю куди... Куди...

— Де твій дім? — Постать схилилася над нею... і нараз наче б вернулося життя в її тіло, вона вибухла плачем.

— То ходи!.. — промовив голос ворога. — Може, бог прислав мені тебе, щоби я тебе охоронив — не чуєш? Кождої хвилі може знов отворитися пекло, а мені не можна буде віддалятися. Може, найду через тебе ласку в бога.

Вона почула його слова, але не могла говорити, дрожала на цілім тілі. А він станув близько перед нею, закрив її своїм плащем так, що лиш видно було маленькі ноги біля його високих чобіт, і сягнув за своїм оружжям. — Стій спокійно, — приказав він, — і не випихай голови. Або мене господь через тебе врятує, або тебе через мене. Або впадемо обоє, або будемо жити обоє. — Се все сталося в одній хвилі, нагло. Відтак звалилося щось на неї мов гук, потім він стріляв, і не лиш він сам. З обох сторін падали вистріли, мов страшний град. Направо і наліво.

Два рази, здавалося їй, почула вона ще грім того пекла, якого шрапнель також покотилася між ті люди, з яких один держав її біля своїх ніг, і з нею разом наче б віддавав своє життя. Вона почула ревіт людського болю. Стогін... дикий крик, призиваючий помочі, зойки, але вона нічого не бачила. Не могла рушитися з місця, не сміла! Ледве знала, що з нею діялося, бо була півмертва з страху і оголомшення. Так через якийсь час. Потім почула, що її щось несе. Куди, як довго, сього вона не знала. Чула, що все більше і більше віддалялася з страшного місця. Згодом ставало вокруги тихіше. В кінці... начеб щось визволилося до крайності з якогось страшного напруження... і лише ще здалека волік, котився зойк і стогін людських голосів: котився... хто знає в яку даль??

Ворог заніс малу Настку додому. Родичі не могли перейти ріки. Австрійська варта не перепускала нікого — отже, і їх ні. Вони вернулися додому і не застали тут заблуканої дитини, котру щось дивно дало в бік ворожого війська.

Коли неприятельський жовнір передав родичам дівчатко, сказав: — Отсю дитину післав мені господь в дорогу, щоб я взяв її в свою опіку, охоронив перед смертю і щоби вона, що, може, має в бога ще більше ласки, стала колись наново моїм ангелом-хранителем.

Кілька разів відвідував він дівчатко і його родичів. Він багато розказував про свою вітчину, або і щось сумного. Був добрий, співчутливий і можна було скоро привикнути до нього.

Часто сидів він і годинами глядів мовчки на дівчатко і говорив в кінці: — Коли я живий і здоровий верну додому, приїду по війні сюди, візьму малу Настку до своєї мами, межи мої сестри, а коли вона доросте і буде хотіти, я одружуся з нею. Господь сам її мені призначив. Я вирятував її від смерті, а вона мене. Чи не належимо ми до себе?

Родичі сміялися.

Він ніжно відгортав її волосся з чола і пестив її. Але відколи вона, майже напівмертва, вступила наново в хату своїх родичів, змінилася. Так, примір., зникла її любов до Анісі. Вона вже не доторкалася її. Стала поважною, легко лякалася і замикалася в собі. Вона раділа, коли з’являвся її молодий спаситель, коли приносив їй деколи ласощів, що складалися з кількох кусників цукру, і уважно прислухувалася, коли він говорив. Вона неначе дозрівала в його присутності, хоч по правді була дитиною і такою оставалась.

Ніхто, здавалося, не прислухувався йому так уважно, як вона. Він розказував про свою добру, багату маму і трьох сестер, що жили у далекій, гарній вітчині, вижидали його, молилися за нього, а потім про своїх коней і за свій степ.

— Ти знаєш, Настко, що то таке степ? — спитав її одного дня і глянув з любов’ю на ню, що ставала все прихильніша до нього, і коли він висловлював якесь бажання, виконувала його послушно.

Вона потрясла головою, не кажучи ні слова, і глянула побожно і вижидаюче йому в очі.

— Він такий великий, такий розлогий, безграничний, що ти ледве чи і зможеш собі уявити його простір. А вночі не бачиш нічого, крім неба над собою і багато, багато зір; а місяць неначе пливе на нім, або, може, лиш рухається, а подеколи стоїть і мовчки на нім. А тишина така величава в нім, якої не найдеш тут нігде, ні по селах, ні містах. А там можна співати або й ревіти з болю і ніхто тебе не вчує, лиш сам один господь. — Ох! — вирвалося нагло тужно з його уст, і він з розпукою зарив руки в волосся. Але він лиш заскреготів зубами, а з його грудей вирвалося тяжке зітхання. Се значило в нього «плакати».