Жизнь Куліша

Пантелеймон Куліш

Мати Куліша була людина проста, неписьменна. Тоді, було, і по панських домах кажуть: «Нащо ж дівчат учити письменства? Щоб до полюбовників листи писали?» Велика вийшла з того користь нашому писателеві. Катерина Івановна уміла розмовляти тільки українською мовою і, що мала в голові, все те взяяа не з книжок, а з живої народної речі. А була в неї голова неабияка. Приятель Куліша¹, що взнав його семилітком, було, розказує: «Коли я схочу виобразити собі Катерину Велику, як вона, стоя серед своєї громади, вела премудрі речі, то згадую Кулішеву матір». Справді — бувало, серед гучної беседи, загориться вона якою думкою праведною, устане з свого місця і велично вийде насеред світлиці, даючи рукою якийся такий знак, що всі замовкли. І зачне вона глаголати, і всі її слухають, мов панотця в церкві. І сам Олександер Ондрієвич нахилить свою чисто сформовану кучеряву голову, а потім, шуткуючи, зачне розумом і словом своєї жінки хвалитись. Серед людей був він тихий і ласкавий; серед людей вона над ним панувала, і любо було йому давати їй перед.

Прості, невчені люде були товариством, що збиралось по дрібних дворянських світлицях у Вороніжі. Замість політики згадували вони про старовину, оповідували щоденні случаї, співали пісень українських і добре підпивали наливкою та варенухою. Не було кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матері; ніхто не співав таких давніх пісень, як вона; хмельнищина дійшла до неї, не перепинена чужоземними співами. Вона в своєму старосвітському роді унаслідувала гладківщину аж від берестецьких років. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями. Сидя за роботою, ніколи вона не вмовкала; тільки, було, зітхне, задумається — і знов співає. А серед беседи в неї було що слово, то й приказка; проміж двома чи трьома періодами речі вона, було, вставляє співний поетичний дріб’язок з народної антології. Розмова її інколи бувала дуже весела або посмішлива, — гостре мала слово; а другим разом поведе речі поважні про святощі, про людську долю, про давні давна — і дитині Пантелеймону любо було її слухати.

Милосердна вона була людина до вбогих вельми. Жіночки зо всеї округи раз по раз бігали до неї то за медом, то за воском, то за мукою і всяким іншим знадіб’єм. Не пишалась вона проти них ані крихти, простолюдно з ними обходилась, а проте була в їх очу пані. Олвксандер Ондрієвич був чоловік скуповатий, давав їй гроші тільки на схованку. Сумувала, бувало, вона, що нічим гаразд людей запомагати. У неї були любимі старці, діди і бабусі беззубі, заклика, було, їх до пекарні, годує, розмовляє з ними. Так вона їх витала й проводжала, що синові-дитині здавались вони якимись людьми святими, а не злиденними. Найбільша від неї була шаноба сліпому дякові Якимові, що знав напам’ять усе церковне читаннє й співаннє; найлюбіще з ним розмовляла. «Господь умудрює сліпці», — було, говорить, дивуючись його розуму; а той їй і з Біблії, і з великої своєї пам’яті, мішаючи звичайну річ з церковною, щонеділі, зайшовши з проскурою, наговорить стільки, що вона увесь тиждень споминає да по-своєму міркує. Попів так шанувала, що не позволяла нікому що-небудь осудливе про них сказати. Як зайде, було, до неї отець Лука, то наче вся світлиця сповниться святощами. І на думку їй не приходило, що вона проти його була велика, свята істота. Смиренна була людина і богов’язна вельми.

Отець Куліша під час косовиці і медового збору забирав до себе всіх домочадців на хутір, у пасіку. То в його була, сказати б, Січ Запорозька. Там він пробував почасту один з дідом-пасічником. Понурого духу був чоловік. Їхати в хутір треба було мимо панського селища, хуторського ж таки, та пишноватого. Жила в тому хуторі Уляна Терентьовна Мужиловська. Про неї і отець, і мати споминали в хатніх розмовах з великою шаною, яко про панію великого коліна, дуже розумну, а до того несказанно добру. Коли Катерина Івановна хотіла до чого наклонити свого мужа, то прохала сю панію: той-бо її слухав, як мала дитина. Вищого товариства була ся людина. Якась пригода загнала її в невеличкий хуторець. Деякі мебелі розкішної роботи, срібна і фарфорова утвар і малювання по стінах у світлиці, ні в кого кругом не видані, в очу дрібних панків чинили з її хутора ніби царський дворець. До того цвітники, садовина, прислуга і ввесь побит імпонірував усе сусідство вельми. Ся пані дітей не мала, а були в неї небіж і небога. Образ її життя і душу її поетичну змалював Куліш у своїй повісті «Історія Уляни Терентьовни». Там дещо й видумано, а багацько й дійсної правди. Найбільша ж правда те, що вона йому здавалась якоюсь царицею або богинею. На ввесь вік свій набравсь він від неї ідеального погляду на життє людське, що не в одній речі йому й зашкодило... Кінець сеї справді дивної істоти був не такий, як у повісті. Як витіснив її невдячний небіж із веселого, щасливого гнізда, що вона так гарно окукобила, небога й пішла в черниці, а сама вона притулилась у ветхому будиночку в селі Макові, ледве маючи чим пропитуватись. Приятелі, а між ними і отець Куліша, її запомагали. Бувши університантом, писатель наш завитав до неї і знайшов її вже старенькою. Дуже йому хотілось забезпечити свою богиню певною підмогою, та сам він мусив бідувати або на хвилях моря житейського носитись; аж таки в п’ятидесятих годах спромігсь висилати їй щомісяця пенсію, і вмерла вона, не знавши вже нужди великої, благословляючи благу його руку.

Отже ми далеко зайшли вперед у нашому оповіданні. Мусимо вернутись у Кулішів хутір під Вороніжем. Там сіножаті з вітлатими березами, осиками, дубами, густі гаї сусідні, пасіка з таємничим дідом і сумна повага на всьому видовищу обіймали душу молодої дитини якимся смутком веселим. Раз чи два зазирнув Куліш у пишні, як йому здавалось, покої сусідньої панії, — і ті малювання, що там загледів, ті меблі й утварі коштовні мріли в його виобразні дивом якимся, мов у того Скита, що побував у Періклових Атинах; а образ Уляни Терентьовни самої і її небоги, наче яка музика, проймав усю його душу. Почуттє своє високого, ізящного, культурного навпослі висловив Куліш у повісті: там багато його сердечної, його індивідуальної правди. Не скоро вже потім, як було хлопцеві літ із тринадцять, гостював він у неї по тижню й більш і тоді взнав усю велику і благу її душу. Сталась вона йому за другу матір, широко розвила йому серце і — знов скажемо — аж надто надала йому ідеальності. Сама вона через свою ідеальність попсувала собі життє, — наробила ж і йому немало шкоди... Її небога, також ідеалістка, вмерла молодою черницею. Обидві сі істоти, не зовсім йому довідомі яко малому ще тоді хлопцеві, на ту пору так осіяли йому очі, що за ясним аж надто світом недобачав він матері своєї і сестри-в-первих Лесі. Цивілізація поборола тут просту натуру; демократична душа отрока зробилась аристократичною, — тільки не в ледачому розумі [нні] сього слова. З того ж бо ще періоду життя свого почав Куліш гордувати малою долею звичайного чоловіка і допевнятись гори над усіма рівесниками. Допомагали сьому і інші впливи.

Ще як він учивсь у дяка Ондрія, при церкві св. Миколая, то, під непогідь, зоставлено його раз днів на п’ять у школі. Дяк Ондрій оповідав його матері таке диво про хлопця: «Прокинувсь я, — каже,— вночі — аж світиться. Дивлюсь у другій хаті дитина за столом пише. «Панюша!² — кликнув я. — Що се ти робиш?» І тієї ж минути світло погасло, а Панюша спить коло мене». Може, дяк се й видумав, аби піддобритись матері; тільки мати любила про се оповідати і пророкувала синові велику будущину. Вкупі з Уляною Терентьовною не допустили вони взяти хлопця з повітового училища, як подумав отець, і змусили його пустити сина у гімназію. Великим коштом для отецької кишені були ті гроші, що платились за квартиру у городі Новгороді-Сіверському (30 верст від містечка Вороніжа), за одежу і за книжки учевні. Просте сільське життє Олександра Ондрієвича вимагало не багацько грошей, і здававсь він багатирем між іншими панками; а тут мусив класти останній десяток карбованців і силкуватись аж надто; тільки ж не важивсь не послухати Уляни Терентьовни, і через неї-то писатель наш ухиливсь від повітового суду, бо туди намірявсь отець прилучити його до брата.

Щодо самого сина, то він дививсь на судових паничів звисока і взивав їх кручкотворцями. Ідеалом його дуже рано зробилась освіта та ще й артистична. З самого малку писав він крейдою по стінах (були стіни миті) церкви, коней і все, про що чув або що бачив. Отець гримав за се на його, а мати втішалась. У школі, в дяка Ондрія, поілюстрував Панюша увесь Псалтир і був за се битий, а школярі влюбили його, що він їх наділяв мальованими кіньми. Як же відвезено його в город, там він вчинився справдешнім живописцем між хлоп’ятами. Слабовитий силою, хоча здоров’я доброго, не дуже вмішувався він у їх пустоту, а все малював копії з картинок, що йому доставались у руки. Понавозить, було, того добра додому; мати радіє серцем і всю світлицю обліпить, а батько сердиться, що з сина вийде маляр, а не чиновник.

Щоб не вертатись нам до артистичної освіти нашого писателя, скажемо разом, що як перейшов він у гімназію, то подав первий свій рисунок учителеві, дак той не поняв віри, що се його робота, аж поки не побачив своїми очима, як його новий учень рисує. Не було йому в гімназії путящого наставника. Незабаром зрівнявсь він із учителем, а куди йти дальш — нікому було вказати. У Київському університеті знайшов він кращого живописця. Сей учитель школив його на гіпсових антиках і довів його карандаш до високої артистичності. З поради свого наставника занехаяв Куліш свої фарби. Як же років через два, учителюючи вже у повітовій школі в Києві ж таки, зняв копію з олійного пейзажа та подарував своєму протекторові, пану Юзефовичеві, дак той, так саме як учитель у гімназії, не поняв віри, що се його робота. Як пробував Куліш на заточенні в городі Тулі, губернатор Козодаєв (людина тяжко добра) пораяв йому скомпонувати альбом про царський переїзд. Описав Куліш тульську старовину й ілюстрував свій опис археологічними й іншими акварелями. Імператор Миколай звернув увагу на гарну роботу і спитав про артиста, а довідавшись, що се — Куліш, дозволив йому вернутись у столицю. Діялось року 1850-го.

Хто знає, скільки на своєму віку писав Куліш усякої всячини, хто знає, що він без учителя опанував шість європейських язиків до читання чужоземних книжок, той зрозуміє, що до малювання кидавсь він тільки прихватком, та не було й нагоди до сього діла у свою пору. Куди його доля кидала, він брався за таку працю, яка була йому спідручна. Так, він учився змолоду музики на скрипці, а потім учивсь столярства і зробив своїми руками гарну скрипку, а мебелі його роботи є ще й тепер у столиці. З тим же запалом до праці бравсь він до хуторського господарства, до садовини, до будування. Сам собі скомпонував фасад і спорудив у хуторі будиночок такий, який, по його мислі, личить Україні. Є в одного його приятеля листи його про кузню. Живши раз у глухому степу, не мав до своєї послуги коваля і лагодивсь уже спорудити кузню, щоб самому взятись за молот. З тим же самим запалом узявсь він і за варшавську службу.

Ще раз ми самі себе випередили у своєму оповіданні — ще раз мусимо вернутись. Хто хоче знати, який був його побут у перві роки життя у Новгороді-Сіверському, читай повість його «Феклуша» . Се правдива автобіографія. Героїня повісті і звалась таки-так, Феклушею, тільки смерть її була інша: так десь покинулась, а не втопилась. Хто ж хоче довідатись, як тоді учено по наших повітових училищах та й по гімназіях, — читай повість «Яков Яковлевич». Патрет сього учителя як живий, і вся історія така була, як прописано, — тільки що не сам Куліш проживав у Якова Яковлевича, а його приятель Глотов, з котрим він дружив через те, що Глотов такий же був рисовалець, як і він сам.

Спершу Куліш учився дуже тупо і був послідущим між товаришами. Зупиняло його те, що не розумів великоруської книжної мови. Поки, було, навчиться гладко читати урока, то вже напам’ять його знає, а проте не розумів добре того, що витвердив з книжки. Як прийшлось до іспиту, то слебизував таке, що, мовляв, не второпав би й німець. Переведено його із приготовительного класа у первий тільки за те, що гарно писав. Як же почав розуміти учевну мову, то легко став первим учнем. Нехай подивиться, хто хоче, у повість-автобіографію, як Яков Яковлевич учив арифметики. Отже Куліш умів рішати такі задачі, що їх не було списаних у учителя. А щодо граматики й правописі, то й не заглядував він дома у книжку: всьо йому відкрилось, наче він і родивсь письменним. У трейтьому класі гімназії, куди переведено його з повітового училища трохи чи не первим, спознався він ближче з товаришем Сердюковим — і сей товариш стався праведним його наставником. Сердюков був двома годами старший і мав пам’ять велику. Тільки на стихах рівнявся з ним Куліш. Було, сидючи в класі, прочитають удвох баладу Жуковського, і один одному скаже її напам’ять. Щодо всього іншого, то ходив Куліш до Сердюкова як до учителя, і рідко коли вони розлучались: і дома, і в гімназії все були вкупі. Для Сердюкова Куліш занедбав трохи і свого земляка Чуйкевича, що з ним ріс від семи літ і спав ув одній хаті. І Чуйкевич товаришив з Сердюковим, та, бувши в старшому класі, не так учащав до його. Здавався Кулішеві товариш Сердюков розумнішим за всіх учителів. Може, так і було. Не мала міри прихильність його до Сердюкова, споглядав він на його, як на сонце, і багацько високого і чесного впоїв у себе від його.

У четвертому класі наскочив Куліш на такого учителя алгебри, що затемняв свої викладки, аби змусити учнів до приватних у себе лекцій. Раз не зумів Куліш розрішити задачі. Учитель звелів йому стати навколішки. Куліш одказав йому: «Коли поставите мене навколішки, то закину навіки алгебру; як же сей раз мені простите — буду добрим учнем». Учитель поставив-таки навколішки, а Куліш покинув алгебру. Прийшов роковйй екзамен з алгебри. Куліш одвітував директорові, що нічогісінько не знає. А був тоді директором дуже ерудитний чоловік Тимковський. «Дарма, — каже, — що нічого не знаєте: опісля поправитесь». І поставив йому за екзамен повне число. Зате ж учителі словесності й історії не знали, як своїм учнем нахвалитись. З оповідання своєї матері написав тоді Куліш невеличку повістку «Циган» (див. альманах «Ластівка», виданий Гребінкою 1841 року, стр. 362) і ілюстрував її картинками. А «Историю» Кайданова2 (не було тоді кращої) вивчив усю напам’ять, і про що не спита учитель — він так і відріже тим високопарним складом, що тепер сміх тільки з його. Позадає, було, учитель словесності теми, то він усім товаришам понаписує композиції — кому прозою, кому віршами. Відома річ, що се все писалось по-великоруськи; отже повістку свою написав Куліш українською мовою, і прийняв її учитель за благо, похваляючи. Були вже тоді знані, опріч творів Гулака-Артемовського, перші повісті Квітки. Сердюков якось подоставав усе те і, уносячись над ліричними стихами Гете, почитував і те з великим запалом. Куліш не розумів ще тоді німещини, дак ухопивсь за українщину і випередив Сердюкова авторством далеко. Не завидував йому товариш, веселивсь його писаннєм, як іграшкою, і мало клав у писанні ваги. Силкувавсь тільки знати і знати.

Скоро після того попались їм у руки перві повісті Гоголя, і велика була радість із того читання. Усяке слово пам’ятали вони — де яке сказав Гоголь. І дивна річ: по гімзназії тоді ходило багацько переписаного з Пушкіна, Жуковського і інших прославлених поетів великоруських. Сам Куліш розказує в повісті «Уляна Терентьовна», з якою жадобою прислухувавсь він до поезії, як собі переписував, бо книжки, опріч учевних, у сей городок не заходили (та й купити було б ні за що); Сердюков читав уже Гете і Шіллера: естетичность була розвита у них аж геть; отже, як показались книжки українські, то над усім тим узяли гору. Ще ж дивнішу подамо річ. Раз Куліш, зайшовши до купця по горіхи, побачив п’ять якихся книжок. То були п’ять екземплярів збірника українських народних дум і пісень, що видав Максимович у Москві 1834 року; якось вони у Москві зостались купцеві у товарі. Ні ранше, ні навпослі книжками він не торгував ніякими. Ніколи хлопець не чував про сю книжку, а проте зараз купив, оддавши всі свої гроші, — і стала книжка ся у його і в Сердюкова первою над усіма іншими. Заховавсь надовго Гете з Шіллером; забули вони й про Гоголя, і про самого Квітку з його «Марусею», що не раз нею плакали. Приніс Куліш книжку в гімназію — і всі товариші заслухались, як почав їм читати про Сомка Мушкета, про Коновченка, про Озівських братів, про Хмельницького й Барабаша. Поти носив і читав кожному, що почали вже від його втікати і його декламацію передражнювати. Тоді він узявсь та й вивчив напам’ять усю книжку, щоб ніколи з нею не розлучатись.

Не рівним ходом оповіданнє наше йметься, то розкажемо тут іще один епізод. Опісля, ходячи по селах і розмовляючи з народними кобзарями або дідами, брав Куліш тим, що зачне їм напам’ять думи казати. Здивуються, було, діди, ніколи такого дива не бачивши, а потім усю душу свою перед ним розкривають. Величним здається нашому народові його рідний епос, як стародавнім грекам, що мовляли: «божественний Омирос!». Іноді Куліш мусив ховатись або з’їжджати геть від своїх простолюдних приятелів, бо, не чувши зроду, щоб хто промовив до них таким сердечним словом, починали круг його ширити чутку, що се царський син потай панів проміж людьми ходить. Ой, коли б то царські діти знали так простолюддє, як його Куліш знає! Не таких би вони собі людей до панування добирали... Раз він зайшов до багатого козака в хату і почав йому до своєї «Граматки» читати. Буденний день був. Четверо дорослих синів поралось надворі. Старий слухав, слухав, далі відчинив кватирку: «А годі вам, діти, поратись! Ще буде час до роботи, а такого гостя не буде». І всі прийшли, посідали на лавках і слухали гостя, що вперше і востаннє бачили. Яке б то добро можна зробити людям рідним словом на Вкраїні, коли б соцькі та десяцькі зараз про таку появу, як оце розказано, становому не доносили; а становим наказано — усякого задержувати, хто з простим людом не так, як звичайно пани або мужики, розмовляє. Що то за дух праведний людський зріс би в тому народові доброму, звичайному, шановливому, коли б усяке і вчилось у школі, і слухало церковну проповідь, і читало книжки по-свойому! Була б ся земля твержею руського духу і честю всьому великому руському, та й слов’янському, мирові!..