Жизнь Куліша

Пантелеймон Куліш

Тим часом напечатав Куліш частину свого історичного роману «Чорна рада» у часописі «Современник», що після Пушкіна видавав Плетньов. Той, правлячи науковим округом якийся час при своєму ректорстві університетському, визвав Куліша у столицю і дав йому разом дві служби: учителя в гімназії і преподавателя русского язика студентам-інородцям ув університеті. Полюбив Плетньов Куліша мов сина; мало не щодня бачились. Була в Плетньова дочка — молоденька дівчина тихої, люб’язної вдачі. З півтора року прожив тоді Куліш у столиці. Дівчина на його очах доросла повного дівоцтва. Як з братом, вона з ним дружила, і — хто відає? — може, була б інша його доля, коли б не одно слово, яке вона пробовкнула. Знайшовши сем’ю по своїй уподобі, по своїм звичаям, думав часом Куліш, що тут йому й вік вікувати. І в отця душа йому люба, і дочка до його простим дівочим серцем лицяється, і весело йому й тепло між ними.

Так уже думку був наладив, щоб не шукати щастя на Вкраїні; та раз, розговорившись про наші думи народні, про пишне українське слово, до панночки і каже: «Вот и вы со временем выучитесь по-украински». А вона йому: «Никогда!» Мов у серце ножем се слово йому вкололо, і з того часу перестав дивитись на неї як на суджену.

I не знала небога, що в ту хвилину сталось, бо рідко коли виявляв Куліш, що його вразить. Вже як був Куліш жонатим, пішла вона за такого пана, що не жадав і не вмів шанувати її душі святої.

Звернув Куліш свої думки про сем’ю, свій ідеал, на сестру Білозерського і зимою на початку року 1847, приїхавши на Вкраїну, одружився з нею. І вона його мовчки гаряче любила; всім женихам, як то кажуть, гарбуза давала: мов його сподівалась, мов серце їй про любого козака віщувало.

Тут уже можна сказати: «Який ішов, таку й стрів». Обоє старосвітського роду козацького, обоє зросли на піснях українських; обоє вдачі ідеальної і енергії необоримої. Тут би-то найбільшого щастя сподіватись, — та лиха доля перейшла їм дорогу з порожніми відрами... Щоб вияснити, як воно сталось, мусимо назад вернутись.

Живши в столиці, помагав Куліш Плетньову видавати «Современник»; для його приятельки Ішимової написав у дітський журналець її («Звіздочка») «Повесть об украинском народе»; а тим часом докінчив свою «Чорну раду». Плетньов за пустоту вважав писаннє по-нашому, та й ні єдиної людини не мав коло себе Куліш, щоб думала інше; а проте прямував своєю дорогою і пильно дбав про українську будущину. Ще бувши у Києві, звів він докупи скількохсь приятелів; в сій-то невеличкій громаді зародилась перва думка — видавання книжок, потрібних для самопознания українського, і споруди простолюдних шкіл по панських добрах. Думка була нахилити до сього деяких панів-гуманістів і тим положити основу народній освіті на Вкраїні. Частенько писав Куліш із столиці до Білозерського, то до Костомарова, то до інших, піддержуючи їх духа. А вони не такі були козаки, щоб їх треба було збоку підпирати. Вони осадили межи себе й Шевченка, здержуючи його завзяте бурлацтво. Раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю Слов’янщину. От тоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори «До мертвих і живих», «Шафарикові» і інші. Що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами, і з одного сього розумно — яким високим духом київська громадка українська дихала. Обняла вона своєю думкою увесь мир слов’янський і глибоко зрозуміла, що дух українського люду більш, ніж який інший, здоліє той мир ув одно живе тіло стулити. Віра Христова і історія слов’ян була їм світом і теплом до великого подвигу. Святе Письмо всі вони добре знали і з великою шаною почитували. І стали вони твердо на такій думці, що не на дипломацію треба слов’янам уповати; що до сього діла треба нових людей і сили нової, а тією силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християнська самопожертва. Щоб же всьому мирові було розумно, що тут Україна не поставлена альфою і омегою, признали вони своїми патронами всеслов’янських апостолів Кирила і Мефодія і назвали свою громаду Кирило-Мефодієвим братством. Найвиразніщим параграфом устави сього братства було приречено — тільки тих приймати до себе, хто був знаємий з непорочного життя і праведної освіти. Другим знов параграфом застережено — щоб у сьому ділі ніколи тим робом не ходжено, як у єзуїтів, що для своєї мети байдуже їм було про способи. Найкращим способом ширити свою проповідь уважали вони усне й печатне слово й добру науку дівчат як матірок і сестер тих діятелів, що мали колись вирости серед стуманілого люду і холодного, лінивого панства. Тим-то вони постановили піклуватись, щоб на Вкраїні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва. Не в централізоване государство заміряли вони скупити всі слов’янські народи, а в вільний союз під протекторатом російського імператора. А як імперія його доти не згідна була б притулити до себе слов’янської федерації, доки не очистилась би з ганьби кріпацтва, то установлено було — помалу-мало підготовляти і панів, і уряд до зрозуміння сеї спасенної громадської потреби за поміччю науки і намови, а простий люд — до нової кращої долі — за поміччю шкіл; розпочати ж се діло повинні були пани-гуманісти у своїх селах. Оце ж то те саме, що вславило царя Олександра II вовіки по всьому світові, підняли були на себе люде убогі й незнаємі ще за його панотця, царя Миколая. Споглянемо ж, як зрозумів Миколай Первий того благого духа, що возніс сих людей так високо.

Опасувались вони писати до свого приятеля Куліша про братство; давали тільки йому знати, що вони почасти розмовляють громадно про всякі поважні речі. А він їм на се відписував: «Хвалитесь мені словами, — та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе і інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські». Розуміючи, що Куліш туди ж манівцем простує, куди вони широкий шлях прокладують, і що діло їх, як уряд не зрозуміє його, станеться для них небезпечним — змовились вони не показувати Кулішу устави і до братства його не зазивати. Так же само і Шевченка держали вони оддалік щодо братства.

Тим часом Куліш, добре працюючи над своєю освітою в Петербурзі, звернув на себе увагу не одного Плетньова. Незадовго перед ним умер слов’яніст Прейс, ад’юнкт Русской Академии. Академія, послухавшись Плетньова, наважилась послати своїм коштом Куліша за границю, щоб, вернувшись, осяг порожнє місце Прейса в Академії і порожню кафедру слов’янських літератур в університеті. Отож і поїхав Куліш зимою за границю — через Україну. Їхати йому можна б було просто до Львова, Праги і в Німещину, та бажав він побачитись із панотцем своїм, що лежав у недузі (мати його вмерла ще тоді, як він бідував у Києві); а до того була думка заручитись із сестрою Білозерського, щоб собі запевнити миле подружжя. Так і сталось. Тільки всовітувались приятелі, Куліш із Білозерським, їхати вкупі до Чехів, та й панночку, повінчавши, везти з собою, щоб вона світу побачила, поки ще доведеться жити в столиці. Через Київ і Волинь прямували вони у Варшаву, а за ними вже лиха доля хижим яструбом гналась. Не чуючи біди, вони, дорогою упиваючись непечатаними творами Шевченковими, задумали визвати його за границю яко художника, щоб його талант іще ширше розпустив там крила. Молода Кулішиха, така ж, як і сам він, ентузіастка, віддавала на його жертву для матері України усе своє віно (три тисячі карбованців). Написали до Тараса, щоб він собі вистаравсь пашпорт академічний, а грошима вони вже його обмислять.

Веселі і щасливі прибули всі троє в Варшаву. На той час верховодив там земляк їх Стороженко (сенатор). Куліш унадивсь до його ходити, бо він манив його якимись великої ваги документами, що ніби в його на Вкраїні заховані. Намісником тоді був князь Паскевич, також полтавець. Стороженко йому приподобавсь, між іншим, і споминками про Україну, бо любив Паскевич рідний край, та любив по-панськи — нічого для його не робив і не жертвував. Одного дня Стороженко, розговорившись із Паскевичем про козащину, і каже: «От, ваша світлость, коли хочете, у мене тепер є українець! — так уже чистої крові козак». — «Хто ж се такий?» — «От такий і такий Куліш». — «Е! так ти приведи його до мене», — каже Паскевич; а тут саме подають йому пакет із столиці. Розпечатав — глянув: «Гарний, — каже, — твій козак чистої крові! Ось його велять під арешт узяти».

Арештовано Куліша, а потім і Білозерського. Повезли їх жандарі до столиці. Куліш і досі дякує Паскевичеві, що таки зглянувсь на його і звелів везти його не на перекладному возі, а в скарбовій колясі. Допитувались у Куліша в Трейтьому отділенні царської канцелярії, чи правда тому, що він заміряв бути гетьманом українським? Одвітував їм з усмішкою: «Спитайте перше, чи багацько в мене грошей при душі, чи великі маю добра, чи родич я або приятель вельможним панам?» Роблено виписи із його листів, перетовковувано по-своєму і казано йому одвітувати по тим виписам; постерігши підступний погляд на його речі, Куліш закипів праведним гнівом і, забувши, де він, розходивсь так, як його прадід, Гарячий Куліш, у пасіці. Треба ж тут і те спом’янути, що — як у первий раз почав йому генерал Дубельт казати, яка жде його доля (щоб залякати), — перед очима Куліша пройшла його жінка кохана і її мати, котру дуже любив і поважав; у голові його закрутилось, він захитавсь і впав би, коли б не підбіг і не посадив його Писарєв київський, що тут же вертівсь, коло Дубельта, у фраку із звіздою. Після того Дубельт почав на допросах до Куліша лащитись, і листи своєї жінки йому показувати, і царським милосердєм заспокоювати, і всячину йому по-приятельськи оповідати, аби що-небудь випитати; та Кулішеві ні в чому було признаватись, опріч того, що він свій край любив, як свою душу, і рад би був для його добра хоч би в тачку каторжника запрягтися — не то що. Молоде серце вбачало тоді в Дубельтових річах не лукавство, а щирий погляд на неповинну жертву нерозумної політики, і дякувало йому щирістю.

«Цар думає, що ми вороги йому, — казав Куліш, — а ми були б йому найвірнішими слугами, аби він схотів, щоб ми помагали йому працювати на добро руському мирові». Отже шкода сліпому про живопись, а глухому про музику правити. Узяли вони таку думку, що Куліш — прехитра лисиця: все робиться по його думці, а він собі гетьманує над усіма безпечне, наче й не він; причепитись до його було ні за що. Отже таки знайшли його виноватим: як він смів написати у своїй «Повісті об українськім народі», що сьому народові не подоба у крепацтві бути і що він туманіє від сього. І за те діло, котре сталося славою Олександра II, отець його осудив Куліша посадити на два місяці в кріпость, а потім заслати далеко від столиці!

Шуткуючи, зніс би Куліш сю кару, бо дух його раз у раз дає йому що-небудь нове до веселої праці, та важка ся кара здалась йому ради жінки і її матері. Дякував Богові, що рідна його мати лежала вже в домовині. Сидючи в кріпості, написав він собі на втіху поему і вславив у тій поемі свою жінку кохану і її матір чесну. Сю поему потім спалив, бо не вважав її аж геть художньою, щоб її для сторонніх людей ховати. А як опинивсь у Тулі, працював там над іноземними язиками і написав «Повесть о Борисе Годунове и Димитрии Самозванце», історичний роман «Алексей Однорог» і роман з українського побиту «Искатели счастья». Сей останній роман також спалив, напечатавши з його тільки частину під назвою «Потомки гайдамак».

Тут треба б з подякою згадати професора Московського університету Ос. М. Бодянського. Він достачав Кулішу в Тулу книжки з своєї бібліотеки і обсилав його своїм славним виданнєм — «Чтениями Общества истории и древностей». Куліш вельми хвалить сього ученого мужа за його сильний характер. Такі, мовляє, люде тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж великомовні патріоти, що тільки наших супротивників дратують.

Важке було життє Куліша і його подружжя у Тулі. Губернатор Крузенштерн споглянув на його по-генеральськи. Інші люде в Тулі дивились, дурні, на його так, ніби жили не за Миколая, а за царя Бориса. Ні з ким він не знався, тільки з своїм хазяїном-ковалем, розкольником. Той поважав його за його живе слово і залюбки ходив до його на чай. На третій вже рік приїхав у Тулу жандарський капітан Гусєв і зараз прийшов до Куліша. Куліш тоді саме вернувсь із Рогожного кладовища, которе любив за те, що на йому сила квіток росло. Ходили туди вони вдвох із жінкою і голубили там дітей сторожевих, а потім наривали полевих квіток і оберемками несли додому. З тих квіток плели вони гірлянди і всю свою світлицю їми завішували. Оце ж вони собі втішаються чим мога (бо дітей Господь їм не дав), аж іде жандар. Вони думали, що знов якась напасть, — коли ж жандар той заговорив до них по-людськи. Наказано йому було від родича, щоб притьмом спознався з Кулішем і йому сподобавсь. Питає: «Чим же мені, добродію, вам сподобатись?»

«Не чим іншим, — одказав йому Куліш, — як правдою. Чиніте суд по правді, безневинного обороняйте, хижакові злої волі вкорочуйте: то й буду вам приятелем, і синій ваш мундир буде у мене в очу найкращий». І що ж! Справді поробились приятелями, і багацько сталось добра в Тульщині через того Гусєва. Жінка в Гусєва була — свята душа: і тілом, і серцем, сказати, що прекрасна! Була й мати в Гусєва — німкеня родом, розумна і благородна пані. І так сем’я та люба полюбила Кулішів, що, купивши собі дом у Тулі, притьмом хотіла задля них особний будинок у дворі построїти, та Куліші те відхилили. Аж ось і тут склалось горе: вмерла жінка Гусєва з якогось задавненого недугу. Тоді Куліші перейшли жити в їх дом, і пані Кулішева діток своєї другині покійної як рідних дозирала. Незабаром після сього на місце Крузенштерна приїхав губернатором Козодоев — чоловік як чоловік. Той сам прийшов до Куліша, зазивав його до себе на обід, а далі зумів його ото й визволити, як про се уже розказано. Тяжкою здалась Кулішеві тульська неволя — дуже тяжкою через те, що й жінку його кохану на початку віку молодого захопила. Об’явив йому свободу, прийшовши до його, полковник жандарський Шварц (чоловік добрий). Як почув про се Куліш, то подякував йому за добру звістку і зараз пішов до жінки — та й не зможе їй нічого сказати. Вона злякалась, глянувши на його. «Що таке, що таке склалось?» Він узяв перо і написав: «Волю нам вернули!»

Поїхав Куліш до Петербурга і почав собі хліб заробляти працею по журналах: переводив і робив усякі компіляції з книжок німецьких, аглицьких, французьких і польських. (Одна з таких компіляцій вийшла навпослі особною книжкою під назвою «История испанской литературы, по Тикнору».) А було йому заказано пером хліб заробляти. Тим часом, бувши в Тулі три роки і три місяці, прожив він усе віно своєї жінки, бо там давано йому, стараннями одного протектора, тільки 300 карбованців за редакторство «Губернских ведомостей» — та й то не хутко. І от мусив він писати по журналах incognito, а потім помістив у «Современнику» дещо з своїх творів, підписавшись «Николай М», з таким заміром, що коли б тайна поліція присіпалась, то приятель його і земляк — душа високоблагородна — Миколай Мак...ъ назвавсь би перед нею автором тих творів. От під таким-то гонительством гартувалась уже і так загартована душа сього козарлюги, сього лицаря-невмираки.

За стараннями того ж протектора (вмовчимо його чесне ім’я, бо так треба) дано Кулішеві службу — редактора статистичного одділення у Міністерстві государственних імуществ. Служив він там з один рік, і представлено його цареві до вищого чину. Цар Миколай з науки докладчика (nomina sunt odiosa¹) написав своєю рукою: «Не производить» (у чин). А чин багацько тоді значив, та й тепер чимало. Іде Куліш до свого директора: «Заступітесь за мене. Ви ж бачите, що служба моя добра». — «Не маю, — каже, — я права домагатись вам чину. Трейтє одділеннє вам нашкодило, то нехай воно й заступиться за вас». Пішов він у Трейтє одділеннє, і там йому відказують: «Нехай ваш директор про вас напише, що служба ваша добра, — тоді ми до царя представимо». Знов Куліш до директора. «Ні, — каже той, — мені не можна сього писати, коли цар написав: «Не производить». Бачивши тоді Куліш, яка в їх правда, покинув службу, поїхав на Вкраїну. Казано йому опісля, що той його добродій питавсь у царського докладчика: «Нащо-бо ви чоловікові шкоду зробили?» — «Я, — каже, — не знав, що він ваш protege!..»

На Вкраїні загосподарював Куліш серед степів Полтавщини, між городами Лубнами, Хоролом і Пирятином. Дав йому один приятель, без плати, сто двадцять десятин пахоті, сіножаті, гаю — роби, що хочеш. Написав Куліш до Плетньова; той позичив йому п’ятсот карбованців на господарство; родич один позичив іще чотириста. На леваді не було нічого; треба було будоватись як на пожарищі. «Баївщина» зветься те місце, жили колись там козаки Баї, старосвітські люде запорозького кодла. Літував Куліш із своєю господинею у Баївщині, а зимував у тещі в Черніговщині, під Борзною, у хуторі Мотронівці. Знов удруге літував у Баївщині і хутір свій упорядкував добре. Писавши споминки про Гоголя — перш в журналі «Отечественных записках», а потім у «Современнику» («Опыт биографии Гоголя»), спознавсь він з Аксаковими і Гоголевим родом. Аксаков Сергій Тимофійович (отець Івана Сергійовича Аксакова — «москвофіла») — святого, юного серця дідусь, писав до Куліша частенько і надсилав нові матеріали про Гоголя. Мати Гоголева також до його писала. Листувавсь із ним ще Плетньов і інші. Готовив Куліш у Баївщині книгу свою у двох томах «Записки о жизни Гоголя», спорудив там же первий том «Записок о Южной Руси» і докінчав повість «Феклуша».