Оддудніла, одгупала, одклекотіла війна,
За двобоєм і смертю залізною зникла луною.
Березневий струмок пересвічує сонце до дна,
І загублений жайворон знову тріпоче зі мною.
Ось виходжу я в степ, де поснули старі бліндажі,
Де наш полк пробивавсь, не шукаючи флангу чи броду,
І малого життя мого бачу ясні рубежі,
Як шумливого дуба обпалену крону в негоду.
По коліна у горі брели за Вітчизну свою.
Одвойоване щастя нам падало зорями в очі,
І велика утіха була нам у труднім бою,
Що згадають нащадки по крові, пролитій у ночі,
Поіменно покличуть. В полку в нас немало імен.
Не питай, де були, де вмирали на спалених травах,
Про життя наше чесне спитай у гвардійських знамен,
У карпатських долин, у мостів на крутих переправах.
А сьогодні наш полк віковічні возводить міста,
І на кремені й криці карбована світиться дата,
І горбата земля колосистим зерном пророста,
І колишеться небо, як щит за плечем у солдата.
Ти, народе наш, бачиш, який ми насаджуєм сад,
Тешем темний граніт і спинаєм каркаси суворі?
І проходить наш полк у воскреслий старий Сталінград,
Несучи на шоломах походів задимлені зорі.
Буде день, буде вік, буде внук а чи правнук колись
Наші ймення прості на колонах читати і плитах,
То нехай пам’ята: чи іменням народу звелись
І вогнем його серця спалили у світі неситих.
І любов’ю його повернули життя свого віть!
Ти, народе наш, чуєш високий наш клич на світанні?
То наш полк виходжа. То наш полк у безсмерті стоїть,
Повернувшись обличчям до тебе на Краснім майдані.
|
