За квітневим синім видноколом,
Над рясним широким нашим полем,
Над шляхом, де хмара грозова,
Над шумним дубком зеленочолим
Він тріпоче, б’ється і співа.
Заплітає щиро в ту співанку
Гук мотора в полі на світанку,
І мотор нечутно, а дзвенить,
Лиш до неба в’ється срібна нить.
А щоб не була співанка сіра —
Він підхопить слово бригадира,
Шум пшениць ряснющих, як на те,
І в свою мелодію вплете.
Гомін праці з нашої артілі,
Борозен скибища чорнотілі,
Дух бензину й гіркуватий дим,
На заправці клекоти мотора,
Все живе у світанкову пору
Рветься к сонцю, радується з ним!
Та йому й цього, здається, мало:
Він зриває ночі покривало,
Сіє, сипле в зелень берегів
Щире злото кованих плугів!
І, стомившись, натрудившись днину,
Може, схожий на малу дитину,
Він на теплу падає ріллю:
— Всю тебе у щебет переллю!
Від очей людських узявши жару,
Від землі — буяння, знов під хмару,
Непомітний, в’ється і кружля,
І до нього, повна цвіту-яру,
У любові тягнеться земля.
|
