Я не жив ці літа за глухою, важкою стіною,
Буду те говорить, що у серці записано мною.
Чув я голос лугів на дніпровськім привіллі широкім,
Чув я проріст отав, що налиті медвянистим соком,
Бачив птиці політ у весняній розгонистій хмарі,
З нею мислю летів, з нею жив, наче з другом у парі.
Слухав гілля дубів, що стояло вночі проти бурі,
Бачив жар блискавок, що світили у ночі похмурі.
А тепер же скажіть, чи я жив за глухою стіною?
Буду те говорить, що у серці записано мною.
Знав я друзів своїх, що не мали хвальби а чи зради,
Бо хвальба — то є тлінь, а від зради немає поради.
Я їх думами жив, і вони мої думи любили,
Я в них сили набравсь, і від мене взяли вони сили.
Я приходив до них, як до свого, до рідного дому,
І вони в мою хату топтали доріжку відому.
І була в нас гостинність, і хлібом, і сіллю багата,
І стояли ми в дружбі, як брат біля рідного брата.
А тепер же скажіть, чи я жив за глухою стіною?
Буду те говорить, що у серці записано мною.
На зарошеній стежці любив я коханої очі,
І вони мені шлях освіщали, як зорі ясні опівночі,
І її поцілунок, і вірне і щире кохання —
То як рідна земля, то Вкраїни гаряче дихання.
Може, в літа оці, дорогії мої побратими,
Я комусь допоміг і душею, й піснями малими,
Хай вони відгукнулись, можливо, малою луною, —
Та не все ж, мої друзі, не все ще записано мною!
1956
|
